Зникнення

– Обіцяю тобі. Як тебе звуть, красунчику?

– Бен Гур.

– Сьогодні о дев‘ятій, Бен Гур.

Паланкін рухався далі. Перед Форумом Юлій Цезар гаряче сперечався з Марком Антонієм. Коли він побачив паланкін, то рвучко підійшов до центуріонів, і ті одразу спинились. Цезар відхилив занавіски і пильно подивився на Лелу. Вона відповіла холодним поглядом. Обличчя Цезаря нервово смикнулось.

– Чому? – хрипло запитав він. – Я просив, благав, давав хабарі, ридав у розпачі, але ти не можеш мені пробачити. Чому, Лела? Чому?

– Пам‘ятаєш Боадицію? – стиха спитала Лела.

– Боадицію? Королеву бриттів? О боги, Лела, хіба може вона стати на заваді нашій любові? Я не кохав Боадицію. Я лише переміг її у битві.

– І вбив її, Цезарю.

– Вона отруїлася, Лела.

– Вона була моєю матір‘ю, Цезарю! – Раптом Лела показала на нього пальцем. – О вбивце, тебе буде покарано. Стережись березневих ід, Цезарю!

Цезар із жахом відсахнувся. З натовпу прихильників, що так тісно обступав Лелу, залунали схвальні вигуки. Під зливою з трояндових і фіалкових пелюсток вона попрямувала далі через Форум до Храму Вести, де залишила своїх обожнювачів і увійшла у священний храм.

Вона стала на коліна перед вівтарем, проспівала молитву, кинула пучку фіміаму на вогонь і роздяглась. Вона окинула поглядом відображення свого прекрасного тіла у срібному дзеркалі і відчула короткий напад туги за домом. Вона одягла сіру сорочку і штани. На кишені сорочки було написано «Ш.А.С.Ш».

Подивившись на вівтар, вона усміхнулась і зникла.

Вона з‘явилася знову вже в палаті Т шпиталю Армії Сполучених Штатів, де півтора кубики тіоморфату натрію, вколоті під шкіру пневмошприцем, миттєво звалили її з ніг.

– Це вже двоє, - сказав хтось. - Залишився один.

Джордж Ханмер узяв драматичну паузу й обвів поглядом лави противників, а тоді перевів погляд на спікера, котрий сидів на мішку вовни, і на срібний жезл, що лежав на багряній подушці перед його кріслом. Увесь Парламент, заворожений Ханмеровою запальною промовою, затамував подих, чекаючи продовження.

– Це все, що я можу сказати, – промовив Ханмер нарешті. Від хвилювання йому перехопило голос. Обличчя його було блідим і невблаганним. – Я битимуся за цей білль на всіх плацдармах. Я битимусь у великих містах і в малих, у селах і в просто полі. Я відстоюватиму цей білль до скону і, з Божою поміччю, робитиму це і після смерті. Вимога це чи прохання – нехай вирішує совість вельмишановних джентльменів; але в одному я рішуче впевнений: Суецький канал має належати Англії!

Ханмер сів. Палата вибухнула. Під оплески і схвальні вигуки він пішов у кімнату для голосування і по дорозі Ґледстоун, Каннінг і Піл зупиняли його, щоб потиснути руку. Лорд Пальмерсон зміряв його холодним поглядом, але тут, відштовхнувши старого вбік, підскочив Дізраелі. Він був просто в захваті.

– Перекусимо у Таттерсола, – сказав Діззі. – Машина чекає на вулиці.

Леді Біконфілд чекала їх у роллс-ройсі біля Парламенту. Вона приколола квітку первоцвіту до лацкана піджака Діззі і ніжно поплескала Ханмера по щоці щоку.