Зникнення

Радіаційні опіки, поранення голови, видалені нутрощі, вторинне отруєння гамма-променями і так далі – для всього цього структура шпиталю передбачала своє відділення. Медична служба Збройних сил визначила дев‘ятнадцять класів бойових поранень, що включали усі можливі ушкодження розуму і тіла. Вони позначались буквами від A до S. Що ж тоді було у палаті Т?

Цього не знав ніхто. Вхід туди був надійно зачинений. Відвідувачі не могли туди потрапити. Пацієнти не могли звідти вийти. Лікарі заходили і виходили. Спантеличені вирази на їх обличчях давали життя найнеймовірнішим припущенням, проте нічого не роз‘яснювали. Медсестер, що доглядали пацієнтів у палаті Т, завзято розпитували, але ті не прохопились ані словом. Інформація була часткова, суперечна і незадовільна.

Прибиральниця твердила, що заходила туди підмести і що там нікого не було. Два десятка ліжок і більш нічого. Чи хтось на них спав? Так. Ліжка були зім‘яті, принаймні, деякі з них. Чи були якісь ознаки того, що в палаті хтось жив? О, так. Особисті речі на столиках і все таке, щоправда, все трохи припало пилом, неначе їх довго не брали до рук.

Люди вирішили, що це палата для шпигунів-привидів.

Але черговий санітар розповів, що, проходячи вночі повз замкнені двері палати, він чув якісь співи. Які ще співи? Щось не по-нашому. На якій мові? Санітар не був певен. Один рядок звучав на зразок… наче: «Гай, де я на всіх і тур».

Люди в запалі вирішили, що це палата для шпигунів-прибульців.

Завдяки допомозі кухонного персоналу, в Сент-Олбансі дослідили таці з їжею. Двадцять чотири таці заносили до палати Т тричі на день. Двадцять чотири ж і виносили звідти, іноді порожніми, але здебільшого їх ніхто не торкався.

Люди підлили масла у вогонь, вирішивши, нібито палата Т – то таємний клуб, де пиячили ледарі й шахраї з персоналу. «Гай, де я на всіх і тур» тому свідок!

Коли доходить до пліток, то шпиталь без зусиль може лишити позаду гурток вишивальниць невеликого містечка, до того ж хворі легко збуджуються через дрібниці. Лише за три місяці кволі чутки обернулися справжньою бурею. У січні 2112-го Сент-Олбанс був добре організованим, зразковим шпиталем. На початок березня шпиталь вирував так, що психологічний неспокій потрапив у офіційні звіти. Показники видужань впали. Побільшало симуляцій та дрібних порушень. Спалахували заколоти.

Персонал перетрусили, але це не допомогло. Через палату Т бунтували пацієнти. Персонал перетрусили знову, тоді ще раз, але хвилювання не вщухало. Нарешті чутки пройшли офіційними каналами й лягли на стіл генералові Карпентеру.

– У нашій битві за Американську мрію, – сказав він, – ми не повинні забувати тих, хто вже пролив за неї свою кров. Пришліть мені фахівця з Управління шпиталів.

Фахівець прибув, але нічого не зміг вдіяти, щоб заспокоїти Сент-Олбанс. Генерал Карпентер прочитав звіт і позбавив його звання.

– Співчуття, – сказав генерал, – це найперша складова цивілізації. Пришліть мені головного хірурга.

Головний хірург прибув, але не зміг покласти край шаленству в Сент-Олбансі, тож генерал Карпентер натомість поклав край його кар’єрі. Однак цього разу в офіційних донесеннях з‘явилася згадка про палату Т.

– Пришліть мені, – сказав генерал, – фахівця з палати Т.

Із Сент-Олбанса прибув лікар, капітан Едсель Діммок. Це був жилавий і вже лисий молодик, що лиш три роки як закінчив медичну школу, але мав репутацією хорошого фахівця із психотерапії. Генерал Карпентер мав слабкість до фахівців. Йому сподобався Діммок. Діммок же обожнював генерала як захисника культури, для розуміння якої, щоправда, він був занадто вузьконаправленим спеціалістом, але плодами якої все одно збирався насолодитися після перемоги.

– Послухайте, Діммок, – почав генерал. – Ми всі зараз інструменти, загартовані і відточені для конкретної справи. Вам відомий наш девіз: своя робота для кожного і кожен для своєї роботи. У палаті Т хтось явно не займається своєю роботою, і ми повинні його викинути. Перш за все, розкажіть мені, що, в біса, таке ця палата Т?

Діммок затинався і бурмотів, проте все ж зміг пояснити, що це відділення для випадків особливих бойових уражень.

– То у вас там є пацієнти?

– Так точно. Десять жінок і чотирнадцять чоловіків.