Зникнення

– О, так, – сказав Натан Райлі. – Ви Форд, чи не так? Гарольд Форд?

– Генрі Форд, пане Райлі.

– І ви потребуєте інвестицій для тієї машини з вашої велосипедної майстерні. Як вона зветься?

– Я називаю її іпсімобілем, пане Райлі.

– Хмм. Щось звучить не дуже. Чому б вам не назвати її, скажімо, автомобілем?

– Чудова пропозиція, пане Райлі. Я так і зроблю.

– Ви подобаєтесь мені, Генрі. Ви молодий, енергійний, швидко пристосовуєтесь. Я вірю у ваше майбутнє і у ваш автомобіль. Я вкладу двісті тисяч доларів у вашу справу.

Райлі виписав чек і провів Генрі Форда до дверей. Він кинув погляд на годинник і раптом відчув потребу повернутися назад і ще раз там огледітися. Він увійшов у спальню, роздягнувся, натягнув сіру сорочку і широкі штани. На кишені сорочки великими синіми літерами було написано «Ш.А.С.Ш».

Він подивився на двері спальні і зник.

Він знову з‘явився  вже в палаті Т шпиталю Армії Сполучених штатів у Сент-Олбансі, ставши поруч із одним з двадцяти чотирьох ліжок, що стояли рядком уздовж стін довгої сталево-сірої казарми. Не встиг він набрати в груди повітря, як його схопили три пари рук. Перш, ніж він зміг чинити опір, йому пневмошприцем вкололи півтора кубики тіоморфату натрію, і він упав як підкошений.

– Готово, – сказав хтось.

– Почекайте, – сказав інший голос. – Генералу Карпентеру потрібні троє.

Після того, як Марк Юній Брут покинув її ложе, Лела Мачан плеснула в долоні. Рабині, що увійшли до кімнати, підготували їй ванну. Вона омилась, одяглася, намастилась ароматичними оліями, поснідала інжиром зі Смірни з  червоними апельсинами і запила це «Сльозами Христовими» з графину. Тоді вона запалила сигарету і наказала подати паланкін.

Біля воріт її будинку, як завжди, стояв натовп її прихильників з Дванадцятого легіону. Два центуріони відсторонили носильників і понесли її на своїх дужих плечах. Лела Мачан посміхнулась. Молодий парубок у сапфірово-блакитному плащі метнувся крізь натовп і підбіг до неї. У його руці блиснув ніж. Лела приготувалася хоробро зустріти смерть.

– Повелителько! – крикнув він. – Пані Лела! – Він розрізав ліве передпліччя і багряна кров пролилася на її одежу. – Ця кров – найменше, що я можу дати тобі, – вигукнув він.

Лела ніжно торкнулась його лоба.

– Дурненький, – прошепотіла  вона. – Навіщо ти це зробив?

– Із любові до тебе, пані.

– Я прийму тебе сьогодні о дев‘ятій, – прошепотіла Лела.

Він за зачаровано подивився на неї, і вона засміялась.