Зникнення

Карпентер помахав пачкою рапортів.

– Тут сказано, що у палаті Т у Сент-Олбансі нікого немає.

Діммок обурено запевнив генерала, що це не так.

– Добре, Діммок. Тож у вас там двадцять чотири поранені. Їх справа – видужувати. Ваша справа – допомогти їм. То чого ж той шпиталь ніяк не заспокоїться, грець йому?

– Н-ну, пане, ймовірно через те, що ми тримаємо їх замкненими.

– Ви тримаєте палату Т замкненою?

– Так точно.

– Чому?

– Щоб утримати пацієнтів, генерале.

– Утримати? Що ви маєте на увазі? Вони що, намагаються втекти? Буйні вони, чи що?

– Ніяк ні. Не буйні.

– Діммок, мені не подобається як ви до цього ставитесь. Ви, нехай вам, ухиляєтесь і хитруєте. А ще мені знаєте що не подобається? Цей ваш клас Т. Я звертався до спеціаліста з ведення картотек Медичного корпусу – немає ніякого класу Т. Що ви там задумали у своєму Сент-Олбансі?

– Н-ну, пане генерал. . . Ми самі придумали клас Т. Бо вони... Ці випадки особливі, пане генерал. Ми не знаємо що з ними робити і як їх лікувати. М-ми намагалися це замовчати, поки не розробимо план дій, адже такого ще не було, генерале Карпентер. Ніколи! – Діммок-фахівець узяв гору над Діммоком-підлеглим. – Це ж сенсація. Боже, та це змінить історію медицини! Це, бодай йому, найзначніше відкриття усіх часів.

– Що, Діммок? Конкретніше.

– Ну, у них шок. Затьмарення свідомості. Майже кататонія. Дуже слабке дихання. Ледь чутний пульс. Ніякої реакції на подразники.

– Я бачив тисячі таких випадків, – буркнув Карпентер. – Що тут такого?

– Так точно. Поки що опис підпадає під клас Q чи R. Але є дещо незвичайне. Вони не їдять і не сплять.

– Зовсім?

– Деякі з них – зовсім.

– Чого ж вони не помирають?