Зникнення

Альфред Бестер

Зникнення

Це була не остання війна і не війна за припинення воєн. Її називали Війною за Американську мрію. Генерал Карпентер першим виголосив цю фразу і постійно її повторював.

Бувають бойові генералі (незамінні для армії), генерали-політики (незамінні для уряду) і генерали зі зв’язків з громадськістю (незамінні для ведення війни). Генерал Карпентер був неперевершеним фахівцем зі зв’язків з громадськістю. Відвертий і рішучий, він мав ідеали такі ж високі і зрозумілі, як девізи, що їх пишуть на грошах. В очах американців він уособлював армію і уряд, був міцною правицею нації, її щитом і мечем. Його ідеалом була Американська мрія.

– Ми б‘ємося не за гроші, владу чи світове панування, – промовляв генерал на прийомі Асоціації ЗМІ.

– Ми б‘ємося виключно за Американську Мрію, – казав він 137-му Конгресу.

– Наша мета – не агресія і не поневолення народів, – виголошував він на щорічному урочистому обіді офіцерів у Вест-Пойнті.

– Ми воюємо за сутність цивілізації, – промовляв він у Домі саперів у Сан-Франциско.

– Ми боремося за ідеали цивілізації; за культуру, поезію, за Те Єдине, Що Варто Зберегти, – казав він на Чиказькому фестивалі зерна.

– Це війна за виживання, – казав він. – Ми б‘ємося не за себе, а за свої мрії; за Те Найкраще в Житті, що не повинно зникнути з лиця Землі.

 І Америка билася. Генерал Карпентер зажадав сто мільйонів чоловік. В армію призвали сто мільйонів. Генерал зажадав десять тисяч водневих бомб. Десять тисяч бомб скинули куди треба. Ворог також скинув десять тисяч таких бомб і зруйнував цим більшість американських міст.

– Укриємося від цієї орди варварів під землею, – вирішив генерал. – Дайте мені тисячу інженерів.

Країна видала тисячу інженерів, і під руїнами з‘явилася сотня підземних міст.

– Дайте мені п‘ятсот фахівців з санітарії, триста фахівців з управління транспортом, двісті – з очистки повітря, сто фахівців з управління містами, тисячу зв‘язківців, сімсот спеціалістів з підбору персоналу...

Список експертів, що їх потребував генерал Карпентер, не мав кінця, і Америка не знала де їх брати.

– Ми повинні стати нацією фахівців, – дав знати генерал Національній асоціації американських університетів. – Кожен чоловік і кожна жінка мають бути інструментом для виконання конкретної роботи, загартованим і відточеним освітою і навчанням, які ви їм дасте. Тільки так ми переможемо у битві за Американську мрію.

– Ми мріємо, – сказав генерал Карпентер на урочистому прийомі на Волл Стріт, – про те ж, про що мріяли вельможні афінські греки і благородні римські… еее… римляни. Ми мріємо про Найкраще в Житті. Про музику і живопис, поезію і культуру. Гроші – лише засіб, який ми використовуємо у нашій боротьбі. Честолюбство – лише сходи, по яких ми піднімемося до нашої мрії. Платоспроможність – лише інструмент її втілення.

Волл Стріт аплодував. Генерал Карпентер зажадав сто п‘ятдесят мільярдів доларів, півтори тисячі амбітних менеджерів-ентузіастів, три тисячі розбитних експертів з мінералогії, петрології, масового виробництва, хімічної зброї і організації повітряного транспорту. Їх було знайдено. Країна працювала на високих обертах. Варто було генералові лиш натиснути кнопку – і потрібний фахівець з‘являвся.

У березні 2112 року н.е. війна досягла кульмінації, і доля Американської мрії вирішувалася не на одному з семи фронтів, де мільйони людей сходилися у запеклих битвах, не в одній із штаб-квартир чи столиць воюючих країн, не в промислових центрах, які вивергали зброю і припаси, а у палаті Т шпиталю Армії Сполучених Штатів, що ховався у ста метрах під тим місцем, де колись був Сент-Олбанс, штат Нью-Йорк.

Палата Т була таємницею Сент-Олбанса. Як і в кожному армійському шпиталі, палати в Сент-Олбансі були відведені кожне для певного типу ураження. Всіх, кому ампутували праву руку, збирали в одній палаті, кому відняли ліву – в іншій.