Розділ «ІІІ Пол»

— Він не сказав, куди збирався поїхати потім?

Хоча поліцейські, звісно, цього не помітили, натреноване вухо Пола вловило найменший натяк на непевність — може, Енні готувалась до раптової атаки, а може, вирішила перечекати.

— Ні, - мовила вона нарешті. — Хоча він подався на захід, тому припускаю, що він поїхав на Спрінгерс-роуд, де стоять кілька ферм.

— Дякую за співпрацю, мем, — сказав Давид. — Може, ми ще завітаємо до вас.

— Гаразд, — погодилась Енні, - я не проти. Останнім часом до мене рідко хто навідується.

— Ви не заперечуєте, якщо ми оглянемо ваш сарай? — раптом запитав Голіаф.

— Звісно, що ні. Але не забудьте привітатися, коли ввійдете.

— З ким привітатися, мем? — запитав Давид.

— Ну, із Мізері, - відказала Енні, - із моєю свинею.

Енні стояла у дверях, пильно вдивляючись у Пола, так пильно, що до його обличчя почала приливати кров і йому здалося, наче щоки розпашілись. Пара поліцейських відбула п’ятнадцять хвилин тому.

— Побачила щось зелене?[160] — запитав нарешті Пол.

— Чому ти не кричав?

Сідаючи в патрульну машину, обидва копи злегка торкнулися своїх капелюхів, але жоден не всміхнувся. Пол сидів далеко від вікна, але все одно встиг помітити вираз їхніх очей. Вони точно знали, хто така Енні Вілкс.

— Я все чекала, коли ж ти закричиш. Вони б навалилися на мене, як снігова лавина.

— Може, так. А може, й ні.

— То чого ти не кричав?

— Енні, якщо ти все своє життя гадала, що з тобою завжди має траплятися щось погане, то колись усе має статися навпаки.

— Не мудруй зі мною!

Він зрозумів, що під її удаваною байдужістю ховається збентеження. Мовчання Пола не дуже гарно вписувалось у її уявлення про існування в цьому світі, який здавався їй ареною Чемпіонату з Боротьби: Чесна Енні проти вдвічі бридкішої, втричі капоснішої команди під назвою «Кукурікнуті Паскудники».

— Ніхто й не мудрує! Я обіцяв, що триматиму рота на замку, тож так і зробив. Я хочу закінчити свою книжку в мирі та злагоді. І я хочу закінчити її для тебе.