Розділ «ІІІ Пол»

- І ви впізнали чоловіка на тій фотографії?

Енні сказала, що, звичайно, це був Пол Шелдон, вона його одразу впізнала.

— У мене є всі його книжки, — додала вона, — вони мені дуже подобаються. Це трохи засмутило офіцера Кушнера. Він сказав, що тоді я неодмінно маю розуміти, про кого йдеться. Він здавався дуже пригніченим. А ще йому було дуже жарко.

— Так, день видався спекотний, атож, — підтвердив Голіаф, і Пол здригнувся від того, як близько пролунав його голос. Це у вітальні? Так, майже напевне, що у вітальні. Цей поліцейський рухався, наче рись, незважаючи на велетенські габарити. Коли відповіла Енні, її голос пролунав іще ближче. Копи ходили по вітальні, а Енні слідувала за ними. Вона їх не запрошувала, вони самі зайшли. Аби все оглянути.

Хоча її ручний письменник перебував менш ніж за тридцять п’ять футів від них, Енні зберігала спокій. Вона розповіла, що запропонувала молодому патрульному зайти на чашечку холодної кави, але він сказав, що не може. Тоді вона запитала, чи не хоче він узяти з собою пляшку охолодженої…

— Будь ласка, не розбийте! — вискнула Енні, уриваючи власну розповідь. — Я люблю свої фігурки, а деякі з них дуже крихкі.

— Пробачте, мем.

Це, певно, був Давид. Він тихенько шепотів зніченим, трохи здивованим голосом. За інших обставин такий тон видався би кумедним як на поліцейського, але обставини не були іншими, і Полу було не до сміху. Він виструнчився в кріслі, прислухаючись до тихого клацання, коли щось обережно поставили на місце (можливо, пінгвіна на льодині). Він міцно учепився за бильця крісла. Пол уявив собі, як Енні скубе сумочку на плечі. Він чекав, що один із поліцейських, мабуть що Голіаф, запитає, що, чорт забирай, у неї там таке.

А потім почнеться стрілянина.

— Що ви говорили? — запитав Давид.

— Що я запропонувала йому взяти з собою пляшечку охолодженої пепсі, бо того дня було дуже жарко. Я завжди тримаю напої в холодильнику під морозилкою, аби вони вистигли, але не перетворилися на кригу. Він сказав, що це було би дуже мило з мого боку. Дуже чемний юнак. Чому його відпустили без напарника, не знаєте?

— Він випив пепсі тут? — запитав Давид, ігноруючи її запитання. Його голос усе наближався. Він перетнув вітальню. Полу не потрібно було заплющувати очі, аби уявити, як він там стоїть, зазирає у короткий коридорчик, що вів повз ванну кімнату та впирався у двері гостьової. Пол випрямився, напружився. На худій шиї навіжено пульсувала артерія.

— Ні, - спокійно вела далі Енні. — Він узяв її з собою. Сказав, що йому треба їхати далі.

— А там що? — запитав Голіаф. Пролунали два лункі перестуки підборів, ніби коп переступив із килима на голу дерев’яну підлогу коридору.

— Ванна й вільна кімната. Я там іноді сплю, коли дуже спекотно. Можете перевірити, якщо хочете, але обіцяю, що в мене немає поліцейських, прив’язаних до ліжка.

— Ні, мем, звісно, що ні, - сказав Давид, і (невже!) його голос і звуки кроків стали віддалятися в напрямку кухні. — Може, він здавався схвильованим, ніби його щось непокоїло?

— Аж ніяк, — відповіла Енні, - тільки розгубленим та виснаженим від спеки.

Пол знову почав дихати.

— Може, він був чимось заклопотаний?

— Ні.