Розділ «ІІІ Пол»

— О, ні, - сказав він.

Пол насилу стримався, аби не додати: «Я ніколи не писав для тебе, Енні, чи для всіх тих людей, які підписують листи фразою «Ваша найпалкіша шанувальниця». Тієї ж миті, коли ти починаєш писати, усі ці люди опиняються на іншому кінці галактики, чи що. Я ніколи не писав для своїх колишніх дружин, чи матері, чи для батька. Причина, з якої письменники майже завжди ставлять на книжці посвяти, полягає в тому, Енні, що їх інколи жахає власний егоїзм».

Але сказати їй таке було б нерозумно.

Пол писав, допоки на сході не зайнялося світло, а потім завалився в ліжко й проспав чотири години. Він бачив плутані, неприємні сни. В одному з них батько Енні здирався сходами. У руках він тримав кошик, повний газетних вирізок. Пол спробував гукнути його, попередити, але кожного разу, як він розтуляв рота, із нього не виходило нічого, крім цілісного, лаконічного уривка якоїсь оповідки. І хоча цей уривок щоразу був іншим, він завжди починався однаково: «Одного разу, десь через тиждень…» А потім з’явилася Енні Вілкс, вона з криками бігла коридором, випроставши вперед руки, аби штовхнути свого батька на смерть… тільки крики поволі перейшли в химерне дзижчання, а її плоть, закутана в спідницю та кардиган, затріпотіла, вкрилася брижами та стала мінятися — Енні перетворилася на бджолу.

Наступного дня офіційні представники поліції не з’явилися, але понаїхало безліч неофіційних. Професійні Роззяви. На одній з машин прибули підлітки. Коли вони заїхали на доріжку, аби розвернутися, на них накинулася Енні й заверещала, щоби вони забиралися з її землі, поки вона не перестріляла їх, як паскудних собак.

- Іди в сраку, Леді Дракон! — закричав один пацан.

— Де ти його зарила? — загорланив другий, і машина різко зірвалася з місця, аж курява здійнялася.

Третій жбурнув пивну пляшку. Коли автомобіль став із ревом віддалятися, Пол розгледів на задньому склі широку наліпку, на якій було написано: «ВБОЛІВАЙ ЗА “СИНІХ ДИЯВОЛІВ”[165] САЙДВІНДЕРА».

За годину він помітив, як Енні понуро йде повз його вікна до сараю, на ходу вдягаючи робочі рукавички. Трохи згодом вона повернулася з ланцюгом. Вона, не поспішаючи, переплела товсті сталеві ланки колючим дротом. Коли це шпичасте мереживо було натягнуто через під’їзну доріжку, вона полізла в нагрудну кишеню, дістала кілька червоних клаптиків тканини та пов’язала їх на ланцюг як застереження.

— Копів це не зупинить, — сказала вона, коли нарешті навідалася до Пола, — але інші паскудники вже не сунуться.

— Гаразд.

— У тебе рука… набрякла.

— Так.

— Не хочу бути кукурікакою, Поле, але…

— Завтра, — відповів він.

— Завтра? Правда? — просяяла Енні.

— Так, гадаю, що так. Десь о шостій.

— Поле, це чудово! Можна я почну читати зараз чи…

— Я б хотів, щоб ти почекала.

— Тоді я почекаю.