Розділ «ІІІ Пол»

— Зараз я все одно не зможу сидіти, але, мабуть, трохи попрацюю вночі. Я розумію, коли ти кажеш, що в нас обмаль часу.

— Я дуже рада, Поле. Як гадаєш, коли ти закінчиш?

— За звичних обставин я сказав би, що через місяць. Якщо такими темпами, як зараз, то за два тижні. Якщо працювати на межі можливостей — п’ять днів. Або тиждень. Текст ряснітиме помилками, але кінцівка буде написана.

Енні зітхнула та зосереджено подивилася на власні руки.

— Я знаю, що в нас лишилося менше двох тижнів.

— Було б непогано, якби ти мені дещо пообіцяла.

Вона подивилася на нього без злоби чи підозри, просто з подивом.

— Що саме?

— Не читати, поки я не закінчу… чи поки не доведеться… сама розумієш…

— Зупинитися?

— Так. Поки не доведеться зупинитися. Таким чином, ти зможеш дочитати роман цілісно, а не уривками. Так книжка справить більше враження.

— Це буде захоплива кінцівка, правда?

— Так, — посміхнувся Пол. — Від захоплення в жар кидатиме.

Того ж вечора, годині о восьмій, він обережно пересів у візок. Він прислухався, але згори не долинало ані звуку. Пол нічого не чув з того часу, як о четвертій у її кімнаті рипнули пружини — на знак того, що Енні вляглася спати. Мабуть, вона дійсно дуже втомилася.

Пол дістав бляшанку з сумішшю та покотився до вікна, де розташовувався його імпровізований письменницький табір: ось машинка зі щербатою посмішкою, в якій бракувало трьох зубів, ось кошик для паперів, ось олівці, блокноти, друкарський папір, купи чернеток, половину з яких він використає, а інша частина піде в сміття.

Тобто пішла би. Колись.

Тут, ніким не помічені, були двері в інший світ. Саме тут сидів його власний привид, який розпадався на безліч нерухомих світлин, які варто було швидко прогорнути — і вони створювали ілюзію діяльності.

Легкими, звичними рухами він спрямував візок між неохайними купами паперу та блокнотів, ще раз прислухався, а потім нагнувся та витягнув шматок плінтуса завдовжки дюймів вісім. Десь місяць тому він зауважив, що плінтус ненадійно тримається на місці, і, судячи з тонкого шару пилу («Треба теж понатягувати волосин — про всяк випадок», — подумав він), Енні нічого не знала про розхитану планку. За плінтусом виявилася вузенька виїмка, в якій не було нічого, окрім пилу та мишачого посліду.

Він поклав у виїмку «Вогонь Нашвидкуруч» і прикрив плінтусом. На одну моторошну мить йому здалося, що планка виступає поміж сусідніх (Господи! Вона ж, бляха, усе бачить!), але потім дерево ковзнуло на старе місце.

Деякий час Пол придивлявся до плінтуса та зрештою розгорнув блокнот, узяв олівець і знайшов діру в папері.