Розділ «ІІІ Пол»

Він писав без упину наступні чотири години, поки не затупились усі три олівці, які вона йому нагострила. Тоді він покотився до ліжка, забрався в нього та одразу заснув.

Джеффрi здавалося, що його руки починали горsти бiлим палом. Вiн стояв у затiнку, бiля хатини, що останнi п’ять хвилин належала Красеню М’Чiбi, та тримав на головi весiльну скриню, вiд чого скидався на схудлого циркового силача.

Щойно вiн вирiшив, що Гезекая не зумiв сказати нiчого, що би змусило М’Чiбi вийти з хатинки, пролунав якийсь шерхiт. Джеффрi подався вперед, i м’язи рук судомно здригнулися. Вождь Красень М’Чiбi був Хранителем вогню, i всерединi його помешкання зберiгалося бiльше сотнi факелiв, умочених у щiльну, липку смолу. Чагарники, що росли в цiй мiсцевостi, видiляли особливий сiк, який бурка називали чи то Вогняною олiєю, чи то Вогненно-кривавою олiєю. Як i бiльшiсть простих мов, говiрка бурка була цiлком незбагненною. Проте, як би не називалася ця штука, у хатинi було достатньо смолоскипiв, аби спалити все селище. Воно би горiло, наче опудало Гая Фокса, себто якби в Джеффрi вийшло знешкодити М’Чiбi.

Бийте, не полошiться, маса Джефф’i, сказав був Гезекая. М’Чiбi, вiн пiде перше, бо хазяїн вогню. Гезекая, вiн пiде друге. То не чекайте, як блиснуть мої злотi зуби! Трощiть тому клятому паскуднику голову, й хутчiш!

Але коли Джеффрi таки почув, що вони йдуть, то на мить пройнявся сумнiвом, незважаючи на агонiю, що скувала йому руки. А раптом зараз, просто зараз, лише…

Рука з олівцем застигла у повітрі, щойно Пол уловив наростаючий гул автомобільного двигуна. Він почувався напрочуд спокійно, і найсильнішою емоцією було легке роздратування від того, що його перервали саме тієї миті, коли він почав пурхати, як метелик, і жалити, як бджола[157]. У коридорі почувся тупіт Енні.

— Сховайся.

Її обличчя було напруженим і похмурим. На плечі гойдалася розстібнута сумка кольору хакі.

— Схов…

Вона замовкла й побачила, що Пол уже відкотив крісло від вікна. Енні переглянула, чи на підвіконні не залишилося його речей, а потім кивнула.

— Це поліція штату, — попередила Вілкс.

Вона здавалася трохи знервованою, але тримала себе в шорах. Її сумка висіла напохваті біля правої руки.

— Ти будеш гарно поводитися, Поле?

— Так, — сказав він.

Очі Вілкс зосереджено вивчали його обличчя.

— Я тобі повірю, — нарешті мовила вона, відвернулась, вийшла та зачинила двері, не замкнувши їх на ключ.

Автомобіль звернув на під’їзну доріжку, і рівне, сонне гарчання здоровенного мотора «Плімута 422»[158] звучало, немов у рекламі. Пол почув, як зі стуком зачинилися двері на кухню, і підкотив візок до вікна так, аби перебувати в тіні, але в той же час мати змогу спостерігати, що відбувалося надворі. Патрульна машина зупинилася майже впритул до Енні, і мотор заглух. Водій вийшов з автомобіля та зупинився практично на тому самому місці, де стояв юний поліцейський, коли промовив свої останні чотири слова… але на цьому схожість закінчувалася. Той коп був худорлявим молодиком, якому щойно перевалило за двадцять. Поліцейський-новачок, що отримав марудне завдання йти по холодному сліду якогось придуркуватого письменника, який потрапив в аварію, а потім або загув у лісі, або очманіло поплентався вздовж дороги, виставивши вгору великого пальця.

Тепер, розправляючи широченні, наче сволоки, плечі, з-за керма патрульної машини вибирався коп, якому на вигляд було років сорок. Його обличчя нагадувало гранітну плиту, на якій пролягли тріщини-зморшки, що розповзалися біля очей та куточків рота. Енні була великою жінкою, але поруч із цим здорованем видавалася майже мініатюрною.

Була ще й друга відмінність. Поліцейський, якого вбила Енні, приїхав сам. А зараз із пасажирського сидіння виліз маленький сутулий чоловік із тонким білявим волоссям. На ньому був цивільний одяг.

«Давид і Голіаф. Мутт і Джеф[159]. Господи Ісусе», — подумав Пол.