Розділ «ІІІ Пол»

Чоловік у цивільному не просто обійшов, а скоріше задріботів довкола машини. Він здавався старим і втомленим, наче йому дуже хотілося спати… якби не прозорі блакитні очі. Вони були жвавими, помічали все й одразу. Пол вирішив, що він, мабуть, дуже спритний.

Чоловіки стояли по обидва боки від Енні, і вона щось розповідала їм. Спочатку Енні зверталася до Голіафа (дивлячись на нього знизу вгору), а потім заговорила до Давида (поглядаючи зверху вниз). Пол загадався, що трапиться, якщо він знову розіб’є вікно та знову вдарить на сполох. Він дав вісім шансів із десяти, що вони її візьмуть. Так, вона спритна, але їй було все одно далеко до кремезного поліцейського, який, мабуть, голими руками вивертав невеличкі деревця з землі. А сомнамбулічна хода чоловіка в цивільному так само оманлива, як і його сонний вигляд. Пол вирішив, що вони її візьмуть… але крик, що може відволікти їхню увагу, зовсім не здивує Енні, і це дасть їй фору.

Пальто на чоловікові в цивільному. Воно було застебнуте на всі ґудзики, незважаючи на спеку. Якщо Енні поцілить Голіафа першим, то певно що встигне випустити кулю просто в обличчя Давиду, поки він буде розстібати своє бякотне пальто, аби дістати пістолет. Більше того, це пальто свідчило, що Енні була права — поки відбувалася звичайна перевірка.

Поки що.

«Знаєш, я його не вбивала. Ти його вбив. Якби ти тримав свого рота на замку, я б дозволила йому спокійно поїхати. Він був би зараз живий…»

Чи вірив він у це? Ні, звісно, що ні. Але виникло якесь гостре, хворобливе відчуття провини — наче його різко штрикнули ножем. Чи буде він тримати рота на замку тільки тому, що існує лише два шанси з десяти, що вона впорається з обома копами?

Пол знову відчув швидкий укол провини і заспокоївся. Він також знайшов відповідь — ні. Він би хотів вважати, що зробив цей вибір виключно через людяність, але все було не так. Усе було ясно як день: він хотів власноруч помститися Енні Вілкс. «Вони тільки й можуть, що засадити тебе у в’язницю, стерво ти таке, — подумав він . — А я знаю, як зробити тобі боляче».

Звісно, завжди існувала ймовірність, що вони щось запідозрять. Зрештою, підозрювати — їхня робота, до того ж вони мали ознайомитися з біографією Енні. І якщо справи повернуться саме таким чином, то нехай… але Полу спало на думку, що навіть цього разу вона могла б уникнути покарання.

Зрештою, він дізнався все, що можна було дізнатися. Після тривалого відпочинку Енні постійно слухала радіо, і головною новиною було зникнення поліцейського на ім’я Двейн Кушнер. Той факт, що він розшукував відомого письменника Пола Шелдона, був згаданий, але Кушнера жодним іншим чином не пов’язували з Полом, навіть побічно. Принаймні, поки що.

Весняна відлига покрутила та попідкидала «камаро», змивши його миль на п’ять униз за течією. Може, він пролежав би де-небудь у лісі ще місяць чи рік, якби не щасливий збіг обставин. Двоє патрульних на гелікоптері Національної гвардії вирушили в запланований обліт (власне, вони видивлялися нелегальні поля конопель) та помітили сонячний відлиск, що відбивався від уламків лобового скла «камаро». Вони приземлилися на найближчій галявині, аби подивитися, що це блищить. Серйозність першої аварії була замаскована вм’ятинами, які з’явилися після того, як машина беркицьнула вниз річкою до місця своєї останньої парковки. Якщо в машині й виявили кров для судової експертизи (якщо її взагалі хтось проводив), то в новинах про це не згадувалося. Пол розумів, що навіть ретельний обшук не допоможе виявити достатньо зразків для аналізу, бо автомобіль наскрізь промок під час відлиги, яка змила всі докази.

А всі зусилля поліції штату Колорадо були спрямовані на пошуки Двейна Кушнера, доказом чого, на думку Пола, слугував візит цих двох чоловіків. Досі всі допити зводилися до трьох незаконних речовин: самогону, марихуани та кокаїну. Зрештою, під час пошуків письменника-втікача Кушнер міг випадково наштовхнутися на незаконну плантацію, чи перегонку, чи склад наркотиків. І коли надія знайти Кушнера живим почала зникати, постали питання про те, хто взагалі відпустив його самого на це завдання. Пол сумнівався, що уряд штату Колорадо мав достатньо коштів для забезпечення кожного патрульного напарником, але було очевидно, що поліція таки почала прочісувати місцевість у пошуках Кушнера. Дуже ретельно.

Голіаф указав рукою на будинок. Енні знизала плечима та похитала головою. Потім заговорив Давид. За мить Енні кивнула й повела їх доріжкою до дверей кухні. Пол почув, як скрипнули завіси, і гості з господинею увійшли в будинок. Від тупоту стількох ніг Полу стало не по собі, ніби відбувалася якась профанація.

— О котрій він до вас заїжджав? — запитав Голіаф. Це напевне був Голіаф. Він говорив прокуреним голосом із гуркітливим акцентом Середнього Заходу.

Енні сказала, що близько четвертої. Плюс-мінус кілька хвилин. Вона тоді щойно закінчила підстригати моріжок, а наручного годинника з собою не взяла. А ще було жарко, як у пеклі, це вона добре пам’ятала.

- І скільки він тут пробув, місіс Вілкс? — запитав Давид.

- Міс Вілкс, якщо ваша ласка.

— Перепрошую.

Енні сказала, що вона точно не пам’ятає, але недовго. Може, хвилин п’ять.

- І він показав вам фотографію?

Енні відповіла, що так, саме тому він і приїжджав. Пол дивувався, як ладно вона говорила, як люб’язно.