Розділ «ІІІ Пол»

Другого дня приїхало ще більше поліції: цього разу місцеві патрульні. З ними був худий чоловік із валізою, в якій могла міститися тільки машинка для стенографування. Енні стояла з ними на доріжці та слухала їх спокійно й безпристрасно. Потім вона повела їх на кухню.

Пол сидів нишком, поклавши маленький блокнот на коліна (останній великий він закінчив іще вчора ввечері), і прислухався до голосу Енні, яка давала ті самі свідчення, що вона була переповіла Давиду та Голіафу чотири дні тому. Пол подумав, що цього разу їй влаштували мало не перехресний допит. Він був вражений і навіть збентежений, коли зрозумів, що йому трохи шкода Енні Вілкс.

Поліцейський із Сайдвіндера, який ставив найбільше запитань, почав розмову з нагадування, що Енні має право відмовитися давати свідчення без адвоката. Енні відхилила пропозицію та повторила свою історію. Полу не вдалося виявити жодних розбіжностей.

Вони просиділи на кухні півгодини. Перед від’їздом один з копів поцікавився, звідки у неї на лобі такі жахливі подряпини.

— Це я уві сні зробила, — відповіла вона. — Кошмар привидівся.

— Про що? — запитав поліцейський.

— Наснилося, що люди згадали про моє існування та почали знову турбувати мене своїми візитами.

Коли вони поїхали, Енні зайшла до Пола. Її обличчя було байдужим, тістоподібним і хворобливим на вигляд.

— Тут у нас справжній Ґранд Сентрал[164], - зауважив Пол.

Вона не усміхнулася.

— Скільки ще тобі лишилося?

Він замислився, поглянув на купу машинописних аркушів, на якій височів іще один стос списаних від руки, а потім підвів очі на Енні.

— Два дні, - сказав він, — може, три.

— Наступного разу вони прийдуть з ордером на обшук, — мовила вона та вийшла з кімнати, перш ніж він устиг щось відповісти.

Того ж вечора, десь о чверть на дванадцяту, Енні зайшла до Пола й сказала:

— Ти мав бути в ліжку ще годину тому.

Він підвів голову, вириваючись із глибокого сну, в якому Джеффрі (головний герой останніх кількох розділів) щойно зустрівся віч-на-віч із жахливою бджолиною маткою, з якою йому доведеться битися на смерть, аби врятувати життя Мізері.

— Я недовго, — пообіцяв він. — Скоро лягатиму спати. Треба дещо записати, інакше потім забуду.

Він потрусив рукою, яка набрякла та боліла. Велика тверда пухлина, чи то мозоль, чи то пухир, виросла на внутрішній стороні його вказівного пальця, яким Пол притискав олівець. Він приймав пігулки, і вони полегшували біль, але також затьмарювали свідомість.

— То ти кажеш, гарна буде кінцівка? — м’яко запитала вона. — Дійсно гарна. Ти ж уже пишеш не тільки для мене, так?