Розділ «Майстер і Маргарита»

— Що ви, товари… — прошепотів очманілий адміністратор, зміркував відразу, що слово «товариші» ніяк не пасує шибеникам, що напали на людину в громадській вбиральні, прохарчав: — Грома… — зметикував, що й цієї назви вони не гідні, й дістав третього страшного стусана невідомо від кого з двох, аж кров з носа хлюснула на толстовку.

— Що в тебе в портфелі, паразит? — пронизливо заверещав схожий на кота. — Телеграми? А тебе попередили телефоном, щоб ти їх ніде не носив? Попереджали, тебе питаю?

— Попереджи… джали… джили… — захлинаючись, відповів адміністратор.

— А ти усе ж таки побіг? Дай сюди портфеля, гаде! — тим самим гугнявим голосом, що його було чути в телефоні, крикнув другий і видер портфеля з тремтячих рук Варенухи.

І обидва підхопили адміністратора попідручки, виволокли його із саду й понеслися з ним Садовою. Гроза бурхала на повну силу, вода з гучанням і клекотом звергалася в каналізаційні отвори, усюди булькотіло, здувалися хвилі, з дахів хльостало поза ринвами, з підворіть збігали пінні потоки. Усе живе змилося з Садової, і врятувати Івана Савелійовича було нікому. Стрибаючи у мутних ріках і осяваючись блискавками, бандити в одну мить доперли напівживого адміністратора до будинку № 302-біс, влетіли з ним до підворіття, де до стіни тулилися дві босоногі жінки, свої черевики й панчохи тримаючи в руках. Тоді кинулись до шостого під’їзду, і близький до безумства Варенуха був піднесений на п’ятий поверх і кинутий на підлогу в добре знайомому йому напівтемному передпокої квартири Стьопи Лиходєєва.

Тут обидва розбійники згинули, а замість них з’явилася в передпокої зовсім гола дівиця — руда, з палаючими фосфоричними очима.

Варенуха збагнув, що це й є найстрашніше з усього, що скоїлося з ним, і, застогнавши, відсахнувся до стіни. А дівиця підійшла впритул до адміністратора й поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенусі стало дуба, бо навіть крізь холодну, просякнуту водою тканину толстовки він відчув, що долоні ці ще холодніші, що вони холодні крижаним холодом.

— Дай-но я тебе поцілую, — ніжно сказала дівиця, й коло самих його очей опинились сяючі очі. Тоді Варенуха втратив притомність і поцілунку не вчув.

Розділ 11

Роздвоєння Івана

Бір на протилежному березі річки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, скаламутнів, розмазався й розтанув.

Вода суцільною завісою ринула за вікном. У небі раз-у-раз спалахували нитки, небо лускало, кімнату хворого заливало тріпотним моторошним світлом.

Іван тихо плакав, сидячи на ліжку й дивлячись на каламутну, скипілу бульбашками річку. З кожним ударом грому він жалісно зойкав і затуляв обличчя руками. Списані Іваном аркуші валялися по підлозі; їх здуло вітром, що влетів до кімнати перед початком грози.

Потуги поета скласти заяву щодо страшного консультанта не привели ні до чого. Щойно він одержав від гладкої фельдшериці, яку звали Парасковією Федорівною, недогризок оливця й папір, він діловито потер руки й квапливо прилаштувався до столика. Початок він вивів доволі впевнено:

«До міліції. Члена МАССОЛІТу Івана Миколайовича Бездомного. Заява. Учора ввечері я прийшов разом із покійним М. О. Берліозом на Патріярші стави…»

І тут поет заплутався, головно через слово «покійним». Ускач пішла якась бридня: як це так — прийшов з покійним. Не ходять небіжчики! Справді, гляди, ще в божевільні пошиють!

Подумавши так, Іван Миколайович став виправляти написане. Вийшло таке:«…з М. О. Берліозом, згодом покійним…» І це не вдоволило автора. Довелося застосувати третю редакцію, та вона виявилася ще гіршою від перших двох: «…Берліозом, який потрапив під трамвай…» — а тут іще дочепився цей нікому невідомий композитор-однозванець, і довелося вписувати: «… не композитором…»

Намучившись із цими двома Берліозами, Іван усе закреслив і вирішив розпочати зразу з чогось дуже сильного, щоб відразу привернути увагу читача, і написав, що кіт сідав до трамваю, а тоді повернувся до епізоду з відтятою головою. Голова й пророцтво консультанта напровадили його на думку про Понтія Пилата, і для дужчої переконливости Іван вирішив усе оповідання про прокуратора викласти повністю, з того самого моменту, як той в білому плащі з кривавим підбоєм вийшов до колонади Иродового палацу.

Іван працював заповзято й перекреслював написане, і вставляв нові слова, й навіть спробував намалювати Понтія Пилата, а потім кота на задніх лапах. Але й рисунки не спомогли, і що далі — то плутанішою та незрозумілішою ставала заява поета.

Під той час, як з’явилася здалека страхітна хмара з димучими окраями та накрила бір і дмухнув вітер, Іван почутив, що знеміг, що із заявою йому не впоратися, не став підбирати розлетілих аркушів і тихо й гірко заплакав.