Розділ «Майстер і Маргарита»

— Цього не може бути!

Римський натомість вчинив не так. Він підвівся, прочинив двері, гаркнув у них кур’єрці, що сиділа на табуреті:

— Нікого, крім листонош, не впускати! — й замкнув кабінета на ключа.

Відтак він дістав з письмового столу стос паперів і став ретельно звіряти грубі, з нахилом уліво, букви в фотограмі[171] з літерами в Стьопиних резолюціях та в його ж підписах, споряджених ґвинтовою закарлючкою. Варенуха, навалившись на стіл, гаряче дихав у щоку Римського.

— Це його почерк, — нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха озвався, мов луна:

— Його.

Вдивившись в обличчя Римського, адміністратор здивувався з переміни, що зайшла в цьому обличчі. І без того худий фіндиректор ніби ще дужче змарнів і навіть постарів, а очі його в роговій оправі втратили свою звичну колючість, і з’явилася в них не тільки тривога, але навіть мовби й печаль.

Варенуха вчинив усе, що належить людині в хвилини великого здивування. Він і кабінетом пробігся, і двічі здіймав руки, як розіп’ятий, і випив цілу склянку жовтуватої води з карафи, й вигукував:

— Не розумію! Не розумію! Не ро-зу-мі-ю!

Римський тим часом дивився у вікно й напружено про щось думав. Становище фіндиректора було доволі скрутним. Треба було відразу, не рушивши з місця, винайти звичайні пояснення явищам незвичайним.

Примружившись, фіндиректор уявив собі, як Стьопа в нічній сорочці й без чобіт залазить сьогодні близько половини на дванадцяту до якогось небаченого надшвидкобіжного літака, а потім його ж, Стьопу, і теж о половині на дванадцяту, який стоїть у шкарпетках на аеродромі в Ялті… Чорт зна що таке!

Може статися, це не Стьопа сьогодні розмовляв з ним телефоном із власної своєї квартири? Ні, це говорив Стьопа. Чи ж йому не знати Стьопиного голосу! Та хай би сьогодні й не Стьопа говорив, то не далі як учора, надвечір, Стьопа зі свого кабінету з’явився до цього самого кабінету з цим ідіотичним договором і допікав фіндиректорові своєю легкодумністю. Як оце він міг поїхати чи відлетіти, нічого не сказавши в театрі? Та хай би й відлетів учора ввечері, до полудня сьогоднішнього дня не долетів би. Чи долетів би?

— Скільки кілометрів до Ялти? — запитав Римський.

Варенуха припинив свою біганину й заверещав:

— Думав! Уже думав! До Севастополя залізницею близько півтори тисячі кілометрів. Та до Ялти ще накинь вісімдесят кілометрів. Але повітрям, звісно, менше.

Гм… Так… За жодні потяги не може бути й мови. То що ж тоді? Винищувач? Хто й до якого винищувача пустить Стьопу без чобіт? Навіщо? Може, він зняв чоботи, прилетівши до Ялти? Знову ж таки: навіщо? Та й у чоботях до винищувача його не пустять! Та й винищувач тут ні до чого. Воно ж писано, що з’явився до карного розшуку о половині на дванадцяту дня, а розмовляв телефоном в Москві… стривай-но… тут перед очима Римського виник циферблят його годинника… Він пригадував, де були стрілки. Жах! Це було о двадцятій хвилині на дванадцяту. То що ж це виходить! Якщо припустити, що туж по розмові Стьопа кинувся на аеродром і дістався до нього за п’ять, скажімо, хвилин, що прецінь так само неймовірно, то виходить, що літак, знявшись відразу, за п’ять хвилин подолав більше тисячі кілометрів? Отже за годину він долає понад дванадцять тисяч кілометрів!!! Цього не може бути, а отже, його немає в Ялті.

Що ж зостається? Гіпноз? Ніякого такого гіпнозу, щоб ото жбурнути людину на тисячу кілометрів, на світі немає! Отже, йому верзеться, що він у Ялті? Йому-от може й верзеться, а ялтинському кримінальному розшуку теж верзеться? Та ні, даруйте, такого не буває!.. Але ж телеграфують вони звідти?

Обличчя фіндиректора було достоту страшне. Ручку дверей іззовні в цей час крутили й торсали, і чути було як кур’єрка за дверима у відчаї верещала:

— Не можна! Не пущу! Хоч ріжте! Засідання!

Римський щомога опанував себе, узяв слухавку й сказав до неї: