Розділ «Майстер і Маргарита»

Добросердна фельдшериця Парасковія Федорівна навідалася до поета під час грози, стривожилась тим, що він плаче, запнула штору, щоб блискавки не страшили хворого, аркушики попідбирала з підлоги й з ними побігла по лікаря.

Той з’явився, зробив заштрик у руку Іванові й запевнив його, що він більше не плакатиме, що тепер усе минеться, усе переміниться й усе забудеться.

Лікар мав рацію. Невдовзі зарічний бір став колишнім. Він змалювався до останнього дерева під небом, яке розчистилося до переднішої повної блакиті, а річка вгамувалася. Туга стала полишати Івана зараз по заштрику, й тепер поет лежав і спокійно дивився на веселку, що розкинулася небом.

Так тривало до вечора, й він навіть не встеріг, як райдуга розтанула і як зажурилося й приблякло небо, як почорнів бір.

Напившись гарячого молока, Іван знову приліг і сам здивувавсь тому, як змінилися його думки. Якось злагіднішав у пам’яті клятий бісівський кіт, не страшила більше відтята голова, і, полишивши думку про неї, став міркувати Іван, що по суті, у клініці не так уже й зле, що Стравинський розумаха й знаменитість і що мати з ним діло неабияк приємно. Вечірнє повітря до того ж і солодке й свіже після грози.

Дім скорботи засинав. У тихих коридорах згасли матові білі лямпи, і замість них згідно з порядком засвітились слабкі блакитні нічники, і щодалі то рідше за дверима чулися обережні кроки фельдшериць на ґумових доріжках коридору.

Тепер Іван лежав у солодкій знемозі й поглядав то на лямпочку під абажуром, що цідила зі стелі лагідне світло, то на місяця, що виходив з-поза чорного бору, й розмовляв сам із собою.

— Чого, власне, я так схвилювався через те, що Берліоз потрапив під трамвай? — розмірковував поет. — Врешті-решт, та ну його в болото! Хто я, насправді, кум йому чи сват? Коли як слід провентилювати це питання, то виходить, що я, по суті, навіть і не знав гаразд небіжчика. І справді, що мені про нього було відомо? Та нічого, крім того, що був лисий та красномовний до нестями. І далі, громадяни, — правив своєї Іван, звертаючись до когось, — з’ясуймо ось що: з якої це я, поясніть, речі оскаженів на цього загадкового консультанта, мага й професора з порожнім і чорним оком? До чого уся ця безглузда гонитва за ним у підштанках та зі свічечкою в руках, а потому й дикунський шарварок в ресторані?

— Но-но-но, — раптом суворо сказав десь, чи то всередині, чи то над вухом, колишній Іван Іванові новому, — про те, що голову Берліозові відріжуть, він усе ж таки знав заздалегідь? Як це не хвилюватися?

— Про що, товариші, мова! — заперечував новий Іван давньому, колишньому Іванові. — Те, що тут діло нечисте, це зрозуміло навіть дитині. Він особистість неабияка й таємнича на всі сто. Та в тому ж то й є найцікавіше! Людина особисто була знайома з Понтієм Пилатом, чого ж вам ще цікавішого треба? І замість того, щоб здіймати оцю дурну бучу на Патріярших, чи не розумніше було б чемно розпитати про те, що було далі з Пилатом і цим заарештованим Га-Ноцри? А я чортзна до чого узявся! Важлива, теж мені, подія — редактора журналу зарізало! То що з того, журнал, може, закриється? Ну що ж поробиш? Людина смертна і, як справедливо сказано було, раптово смертна. Ну й царство небесне йому! Ну, буде інший редактор і навіть, може, ще красномовніший за попереднього[174].

Подрімавши трохи, Іван новий єхидно запитав старого Івана:

— То хто ж я такий, виходить, в такім разі?

— Дурень! — виразно сказав десь бас, що не належав жодному з Іванів, і надзвичайно схожий на бас консультанта.

Іван, чомусь не образившись на слово «дурень», але навіть приємно вразившись йому, всміхнувся і в напівсні принишк. Сон підкрадався до Івана, і вже примарилася йому і пальма на слонячій нозі, і кіт пройшов осторонь — не страшний, а веселий, і, словом кажучи, ось-ось накриє сон Івана, аж раптом ґрати беззвучно поїхали убік, і на бальконі постала таємнича фігура, що ховалася від місячного світла, і посварилася на Івана пальцем.

Іван без усякого остраху підвівся на ліжку й побачив, що на бальконі стоїть чоловік. І цей чоловік, притискаючи пальця до губів, прошепотів:

— Цссс!

Розділ 12

Чорна магія та її викриття

Маленький чоловік у дірявому жовтому котелку і з грушкуватим малиновим носом, у картатих штанях і лакованих черевиках в’їхав на сцену Вар’єте на звичайному двоколісному велосипеді. Під звуки фокстроту він зробив коло, а потім видав звитяжний поклик, від якого велосипед став дибки. Проїхавшись на одному задньому колесі, чоловічок перекинувся догори ногами, вхитрився на ходу відкрутити переднє колесо й пустити його за лаштунки, а далі став рухатись на одному колесі, крутячи педалі руками.

На високій металевій щоглі з сідлом нагорі та з одним колесом виїхала огрядна блондинка в трико й спідничці, всіяній срібними зірками, і стала їздити колом. Зустрічаючись з нею, чоловічок видавав вітальні оклики й ногою знімав з голови котелка.