Розділ «Майстер і Маргарита»

— Ай, кляса!

Тут утретє тривожно загриміли дзвінки, і всі, збуджені в передсмаку цікавого номера, посунули з ґримерні геть.

За хвилину в глядачевій залі згасли кулі, спалахнула й дала червонястий відлиск на низ завіси рампа, і в освітленій прощілині завіси з’явився перед публікою огрядний, веселий як дитя чоловік із голеним обличчям, в пом’ятому фраку та несвіжій білизні. Це був добре відомий усій Москві конферансьє Жорж Бенґальський[175].

— Отже, громадяни, — заговорив Бенґальський, всміхаючись усмішкою немовляти, — зараз перед вами виступить… — тут Бенґальський перервав сам себе й заговорив з інакшими інтонаціями: — Я бачу, що кількість публіки до третього відділення ще збільшилася. В нас сьогодні половина міста! Якось днями зустрічаю приятеля й кажу йому: «Чом не завітаєш до нас? Вчора в нас була половина міста». А він мені відповідає: «А я мешкаю в другій половині!» — Бенґальський зробив павзу, сподіваючись, що станеться вибух сміху, але позаяк ніхто не засміявся, то повів далі: —…Отже, виступить знаменитий іноземний артист мосьє Волянд із сеансом чорної магії! Ну, ми ж бо з вами розуміємо, — тут Бенґальський усміхнувся мудрою усмішкою, — що її зовсім не існує на світі, і що вона є нічим іншим як забобоном, а просто маестро Волянд високою мірою володіє технікою фокусу, що й буде видно з найбільш цікавої частини, тобто викриття цієї техніки, а позаяк ми усі як один і за техніку, і за її викриття, то попросимо пана Волянда!

Вимовивши усю цю ахінею, Бенґальський зціпив обидві руки долоня до долоні й привітно замахав ними в проріз завіси, через що вона, тихо шурхотячи, і розійшлася в боки.

Вихід мага з його довгим помічником і котом, який ступив на сцену на задніх лапах, дуже сподобався авдиторії.

— Крісло мені, — негучно наказав Волянд, і тієї ж миті, не знати як і звідки, на сцені з’явилося крісло, в якому й всадовився маг. — Скажи мені, люб’язний Фаґоте, — провідався Волянд в картатого ґаєра[176], котрий мав, очевидно, й інше найменування, окрім «Коров’єв», — як на твій погляд, ачей московське народонаселення суттєво змінилося?

Маг поглянув на принишклу, вражену появою крісла з повітря, авдиторію.

— Саме так, мессіре, — неголосно відповів Фаґот-Коров’єв.

— Правда твоя. Городяни дуже змінилися, зовнішньо, я кажу, як втім і саме місто. Про костюми годі вже й казати, та з’явились ці… як їх… трамваї, автомобілі…

— Автобуси, — шанобливо підказав Фаґот.

Публіка уважно слухала цю розмову, гадаючи, що вона є прелюдією до магічних фокусів. Лаштунки були забиті акторами й робітниками сцени, й поміж їхніми обличчями виднілося напружене, бліде обличчя Римського.

Фізіономія Бенґальського, що притулився ізбоку сцени, стала виказувати подив. Він ледь-ледь підвів брову і, скориставши з павзи, промовив:

— Іноземний артист висловлює своє захоплення Москвою, що виросла з технічного погляду, а також і москвичанами, — тут Бенґальський двічі всміхнувся, спершу партерові, а потім ґалереї.

Волянд, кіт і Фаґот повернули голови в бік конферансьє.

— Хіба я висловив захоплення? — спитав маг у Фаґота.

— Аж ніяк, мессіре, ви жодного захоплення не висловлювали, — відповів той.

— То що ж каже цей чоловік?

— А він попросту збрехав! — гучно, на весь театр оголосив картатий помічник і, звернувшись до Бенґальського, докинув: — Вітання вам, громадянине, збрехамши!

З ґалереї хлюпнуло смішком, а Бенґальський здригнувся й вирячив очі.