Розділ «Майстер і Маргарита»

Нарешті, прикотив малюк років восьми із старечим обличчям і засновигав між дорослими на крихітній двоколісці, до якої був прилаштований величезний автомобільний ріжок.

Зробивши декілька петель, увесь гурт під тривожний дріб барабана з оркестри підкотився до самого краю сцени, і глядачі перших рядів охнули та сахнулися, тому що публіці здалося, що уся трійця зі своїми машинами загримотить до оркестри.

Та велосипеди зупинилися якраз тієї миті, коли передні колеса вже нависли, щоб зіслизнути до безодні на голови музикантам. Велосипедисти з гучним окриком «Ап!» зіскочили з машин і розкланялись, причому блондинка посилала публіці поцілунки рукою, а малюк просурмив кумедний сигнал на своєму ріжкові.

Оплески струснули будівлею, блакитна завіса пішла з двох боків і запнула велосипедистів, зелені вогні з написом «Вихід» біля дверей погасли, а в павутинні трапецій під склепінням, як сонце, спалахнули білі кулі. Настав антракт перед останнім відділенням.

Єдиною людиною, яку аж ніяк не обходили велосипедні чудеса сім’ї Джуллі, був Григорій Данилович Римський. Одинцем він сидів у своєму кабінеті, кусав тонкі губи, а лицем його раз-у-раз перебігали сіпавки. До незвичайного зникнення Лиходєєва додалося цілком непередбачене зникнення адміністратора Варенухи.

Римському було відомо, куди він пішов, але він пішов і… не прийшов назад! Римський знизував плечима й шепотів сам до себе:

— Але ж за віщо?!

І, дивна річ, такій діловій людині як фіндиректор, найпростіше було б зателефонувати туди, куди подався Варенуха, і довідатися, що з ним сталося, а тим часом він до десятої години вечора не міг примусити себе зробити це.

О десятій годині, зробивши над собою суте насильство, Римський зняв слухавку з апарата й тут пересвідчився в тому, що телефон його мертвий. Кур’єр доповів, що й інші апарати в будинку зіпсувалися. Ця, звичайно, прикра, та не надприродна подія чомусь остаточно приголомшила фіндиректора, але водночас і втішила: відпала потреба телефонувати.

У той час, як над головою фіндиректора спалахнула й заблимала червона лямпочка, що сповіщала про початок антракту, прийшов кур’єр, який повідомив, що приїхав іноземний артист. Фіндиректора чомусь сіпнуло, і, ставши вже геть чорнішим за ту хмару, він подався за лаштунки, щоб повітати гастролера, оскільки більше вітати було нікому.

До великої ґримерні з коридору, де вже тріщали сигнальні дзвінки, під усілякими приводами заглядали цікаві. Тут були фокусники в яскравих халатах та в чалмах, ковзаняр у білій в’язаній куртці, блідий від пудри оповідач і ґример.

Прибула знаменитість вразила усіх своїм небаченої довжини фраком дивного крою й тим, що з’явилася в чорній напівмасці. Та найдивнішим за все були двоє супутників чорного мага: довгий картатий в тріснутому пенсне та чорний гладкий кіт, який, увійшовши до ґримерні на задніх лапах, цілком невимушено сів на диван, мружачись на оголені ґримувальні лямпіони.

Римський силкувався зобразити на обличчі усмішку, через що воно зробилося кисле і зле, розкланявся з безмовним магом, який сидів поруч із котом на дивані. Рукостискання не було. Зате безчельний картатий сам відрекомендувався фіндиректорові, назвавши себе «їхній помічник». Ця обставина здивувала інспектора, і знову ж таки прикро: у контракті абсолютно нічого не згадувалось про жодного помічника.

Вкрай силувано й сухо Григорій Данилович провідався в картатого, що звалився йому на голову, про те, де апаратура артиста.

— Алмазе ви наш небесний, найдорогоцінніший пане директоре, — деренчливим голосом відповів помічник мага, — наша апаратура завсігди при нас. Ось вона! Айн, цвай, драй! — І, покрутивши перед очима Римського вузлуватими пальцями, несподівано витяг із-за вуха в кота власний Римського золотий годинник з ланцюжком, що передтим був у фіндиректора в жилетній кишені під застібнутим піджаком та з прошморгнутим крізь петельку ланцюжком.

Римський мимохіть схопився за живіт, присутні ахнули, а ґример, який заглядав у двері, похвально крекнув.

— Ваш годинничок? Прошу одержати, — зухвало посміхаючись, сказав картатий і на брудній долоні подав розгубленому Римському його власність.

— З такими до трамваю не сідай, — тихо й весело шепнув оповідач ґримерові.

Та кіт встругнув штуку ліпшу проти номера з чужим годинником. Несподівано підвівшись з дивана, він на задніх лапах підійшов до піддзеркального столика, передньою лапою витяг корка з карафи, налив води у склянку, випив її, встромив корка на місце і ґримувальною ганчіркою втер вуса.

Тут ніхто навіть не ахнув, лише роти пороззявляли, а ґример захоплено прошепотів: