Розділ «Майстер і Маргарита»

І Варенуха з портфелем вибіг із кабінету.

Він спустився на нижній поверх, побачив довжелезну чергу біля каси, довідався в касирки, що та за годину чекає аншлагу, бо публіка просто лавою посунула, щойно побачила додаткову афішу, наказав касирці загнути й не продавати тридцять найкращих місць в ложах і в партері, вискочивши з каси, відразу, йдучи, відбився від настирливих контрамаркарів і пірнув до свого кабінетика, щоб прихопити кепку. Цієї хвилини затріщав телефон.

— Так! — крикнув Варенуха.

— Іван Савелійович? — запиталася слухавка мерзенним гугнявим голосом.

— Його немає в театрі! — крикнув хутко Варенуха, та слухавка зразу його перебила:

— Не клейте дурня, Іване Савелійовичу, а слухайте. Телеграми ці ніде не носіть і нікому не показуйте.

— Хто це говорить? — зревів Варенуха. — Припиніть, громадянине, ці жарти! Вас зараз виявлять! Ваш номер?

— Варенухо, — озвався той самий гидкий голос, — ти руську мову розумієш? Не носи ніде телеграми.

— А, то ви не вгаваєте? — закричав адміністратор в люті. — Ну глядіть же! Накладете ви за це! — Він ще прокричав якусь погрозу, та замовк, бо відчув, що в слухавці його ніхто вже не слухає.

Тут у кабінетику якось хутко стало сутеніти. Варенуха вибіг, затріснувши за собою двері й крізь бічний хід подався до літнього саду.

Адміністратор був збуджений та сповнений енергії. Після зухвалого дзвінка він не сумнівався в тому, що хуліґанська зграя чинить лихі жарти й що ці жарти пов’язані зі зникненням Лиходєєва. Жадання викрити злочинців душило адміністратора, і, хоч як це дивно, в ньому зародився передсмак чогось приємного. Так буває, коли людина прагне стати центром уваги, принести куди-небудь сенсаційне повідомлення.

У саду вітер дмухнув в обличчя адміністраторові й засипав йому очі піском, ніби перепиняючи шлях, ніби застерігаючи. Бухнула в другому поверсі рама так, що мало не повилітали шибки, у верховітті кленів і лип тривожно прошелестіло. Засутеніло й посвіжішало. Адміністратор протер очі й побачив, що над Москвою суне жовтобрюха грозова хмара. Вдалині густо завуркотіло.

Хоч як поспішав Варенуха, нездоланна охота потягла його заскочити на мить до літньої вбиральні, щоб на ходу перевірити, чи одягнув монтер у решітку лямпу.

Пробігши повз тир, Варенуха потрапив у густу зарость бузку, в якій стояла синява споруда вбиральні. Монтер виявився сумлінною людиною, лямпа під дахом у чоловічому відділенні була вже одягнена в металеву решітку, але засмутило адміністратора те, що навіть у передгрозяному присмерку можна було розібрати, що стіни вже були пописані вугіллям та оливцем.

— Ну що ж це за… — почав був адміністратор і раптом почув за собою голос, що промурчав:

— Це ви, Іване Савелійовичу?

Варенуха здригнувся, обернувся й побачив за собою якогось невеликого товстуна, як здалося, з котячою фізіономією.

— Ну я, — неприязно відповів Варенуха.

— Дуже, дуже приємно, — писклявим голосом озвався котоподібний товстун і знагла, розмахнувшись, впіжив Варенусі у вухо так, що кепка злетіла з голови адміністратора й безслідно зникла в отворі сидіння.

Від удару товстуна уся вбиральня освітилася на мить мерехтливим світлом, і в небі озвався громовий удар. Потім ще раз блиснуло, і перед адміністратором виринув другий — маленький, але з атлетичними плечима, рудий, як вогонь, одне око з більмом, рот з іклом. Цей другий, бувши, очевидно, лівшею, зацідив адміністраторові у друге вухо. У відповідь знову ж таки торохнуло в небі, й на ґонтовий дах убиральні ринула злива.