Розділ «Новели»

По-справжньому я усвідомив повільне згасання своєї життєвої енергії під час однієї конкретної події, деталі якої ще дуже добре пам’ятаю. Це трапилося влітку, того літа я через ту саму описану вище лінь і відсутність бажання пізнати щось нове нікуди не виїздив із Відня. І ось раптом отримав листа з одного курорту, листа від жінки, з якою у мене вже три роки тривав любовний роман і я навіть думав, що кохаю її. Це був дуже сумбурний лист на чотирнадцяти сторінках, і в ньому вона повідомляла мені, що познайомилася з чоловіком, який тепер важить для неї багато, можна навіть сказати, що став для неї всім, і вони збираються восени одружитися, тому наші стосунки повинні припинитися. Вона зовсім не шкодує про час, проведений зі мною, навпаки, згадує його з приємністю, думка про мене супроводжуватиме її на шляху до створення сім’ї, спогад про мене буде найсвітлішим спогадом усього її попереднього життя, і вона сподівається, що я пробачу їй це раптове рішення. Після такого ділового повідомлення у листі містилися численні справді зворушливі запевнення і клятви, прохання не ображатися на неї і не дуже страждати через цей раптовий розрив, благання не стримувати її силою і не робити ніяких дурниць. Ближче до кінця рядки цього послання ставали все більш емоційними, вона бажала мені знайти їй достойну заміну і не сумнівалася, що я невдовзі зустріну кращу за неї, вимагала, щоб я негайно написав їй, бо вона переживає, як я сприйму листа. А в самому кінці була ще приписка простим олівцем нашвидкуруч: «Не роби нічого необдуманого, зрозумій мене, пробач мені!» Я прочитав послання і спочатку був здивований повідомленням, потім погортав сторінки і перечитав удруге, цього разу відчуваючи насамперед сором, і цей сором дедалі зростав, ставав усвідомленим і поволі перетворювався на страх. Річ у тому, що в мене у душі не ворухнулося жодне з тих сильних і цілком природних у такій ситуації почуттів, які моя кохана сподівалася пробудити в мені, я не відчув навіть натяку на щось схоже. Я не страждав через розрив, не був лютим на неї, не кажучи вже про те, щоб хоча би на мить подумати про якесь насильство над нею чи над собою. І ця відсутність емоцій була занадто дивною, щоб не злякати мене. Ось від мене пішла жінка, яка протягом кількох років супроводжувала мене у житті, тіло якої спліталося з моїм, а її подих я відчував поряд зі своїм довгими ночами, але в мені ніщо не здригнулося, ніщо не опирається цьому, не виникає бажання відвоювати її назад, жодне з моїх почуттів не нагадує те, що інстинктивно сподівалася викликати у мені колишня коханка і що відчув би на моєму місці кожен нормальний чоловік. У цей момент мені вперше стало ясно, як далеко просунувся в мені процес застигання почуттів, — я пересувався по життю, ніби плив по воді за швидкою течією, не мав жодних коренів, ні за що не зачіпався і точно знав, що цей холод в душі був чимось мертвим, трупним, ще позбавленим гнилого запаху розкладання, але вже безнадійно закам’янілим. Ця моторошна відсутність почуттів була моментом, який передує тілесній смерті і видимому зовнішньому розпаду.

Відтоді я почав спостерігати за собою і за дивним омертвінням власної душі, ніби хворий за своєю хворобою. А незабаром після цього помер мій друг, і я ішов за його труною, а сам уважно дослухався до своїх почуттів, сподівався дочекатися, коли всередині ворухнеться щось на зразок жалоби, відчуття, схоже на те, яке бувало в дитинстві, коли я назавжди втрачав близьких людей. Але ніщо не ворухнулося, і я здався сам собі скляним предметом, крізь який пропливають речі і не затримуються всередині, і хоч як я намагався примусити себе тоді чи згодом відчути хоча б щось, пробував навіть переконати себе раціональними доказами, але внутрішня застиглість так і не сколихнулася, в ній не пробудилося жодне живе почуття. Я втрачав друзів, у моєму житті з’являлися і зникали жінки, а відчував я не більше, ніж людина, яка сидить біля вікна і спостерігає за дощем надворі. Між мною і людьми виросла невидима скляна стіна, яку я при всьому своєму бажанні не міг зруйнувати.

І хоча я чітко усвідомлював це, все одно не відчував жодного занепокоєння, бо, як я вже казав, речі, що стосувалися мене самого, хвилювали мене настільки ж мало, як і те, що стосувалося інших. Мені не вистачало почуттів навіть для страждання. Достатньо було того, що мій ґандж настільки ж малопомітний зовні, як, скажімо, звичайна чоловіча імпотенція, зауважити яку можливо лише у відповідній інтимній ситуації. Тож я докладав усіх зусиль, аби старанно виражати удаване захоплення чи перебільшене співчуття і таким чином примусити оточення не помічати, наскільки байдужим і омертвілим стало все у мене всередині. Зовні все виглядало так, ніби я продовжую існувати радісно та безтурботно, як і раніше. Ніщо в моєму житті суттєво не змінилося. Непомітно минали тижні та місяці, поволі накопичувалися у роки. Одного ранку я побачив на скроні сиву волосину і зрозумів, що моя юність закінчилась і готується відійти в минуле. Хоча насправді те, що інші називали юністю, завершилося в мені вже дуже давно. Тож прощання виявилося не надто болючим, бо навіть власну молодість я тепер любив не так уже й сильно. Мої вперті почуття мовчали навіть тоді, коли йшлося про дуже важливі для мене речі.

Через цю внутрішню непорушність мої дні перестали відрізнятися один від одного, попри всю різноманітність занять і зустрічей, вони безформно нагромаджувалися, зросталися і жовкли, як осінні листки на деревах. І той єдиний день, який став для мене настільки важливим, що я вирішив описати його в цих нотатках, починався так само звичайно, ніщо в ньому не обіцяло несподіванок. Тоді, 7 червня 1913 року, я встав пізно, така недільна звичка збереглася у мене віддавна, ще зі шкільних та юнацьких років, прийняв ванну, прочитав газету, погортав кілька книг, а потім пішов на прогулянку, спокушений теплим літнім днем, який пробивався крізь вікна до моєї кімнати. Як завжди, пройшовся вздовж Ґрабена, щомиті вітався з кимось зі знайомих, із деякими зупинявся перекинутися кількома словами, а потім пообідав у друзів. Після обіду я не домовлявся ні з ким про зустрічі та візити, бо любив залишати собі по неділях кілька цілковито вільних годин, які проводив спонтанно, під впливом раптового настрою, ліні або ж випадкової забаганки. Я саме повертався від своїх друзів після обіду і перетинав Рінґштрасе, коли мимоволі зупинився і замилувався красою свого міста, вулицями, залитими першим літнім сонцем. Люди здавались веселими і закоханими у по-недільному святкову вулицю. Око тішилося численними приємними дрібницями, а особливо пишною зеленню дерев, які росли просто посеред асфальту. І, хоча я проходив тут майже щодня, ця недільна святкова тіснява раптом видалася мені якимось чудом, і захотілося побачити ще більше зелені, світла і яскравих барв. Я мимоволі пригадав Пратер, де тепер, у кінці весни — на початку літа, масивні каштани виструнчилися і стоять непорушно, ніби гігантські зелені лакеї, праворуч і ліворуч широкої променади, заповненої екіпажами, спостерігають за елегантними людьми і простягають їм свої білі розквітлі свічки. Я звик не гаючись задовольняти усі свої забаганки, навіть найдрібніші, тож гукнув перший-ліпший екіпаж і звелів кучерові їхати на Пратер.

— На перегони, пане бароне, я вгадав? — не запитав, а радше ствердно сказав він, ніби інших варіантів просто не існувало.

І тут я пригадав собі, що сьогодні й справді відбуваються важливі перегони, останні перед розіграшем дербі, там збереться усе найкраще віденське товариство. Я сів до екіпажа і подумав собі, як дивно, що я забув про такий день, ще кілька років тому це було б абсолютно неможливо! І, як хворий відчуває свою рану, я вкотре побачив у цій забудькуватості всю свою внутрішню застиглість і байдужість.

Коли ми приїхали на головну вулицю, вона вже спорожніла, мабуть, перегони давно почалися, бо замість зібрання розкішних екіпажів тут кружляли лише кілька фіакрів, чулося поодиноке постукування кінських копит по бруківці, ніби вони шукали щось безнадійно втрачене. Кучер повернувся до мене і запитав, чи йому поспішати, щоб наздогнати всіх, але я звелів не гнати коней, бо мені було байдуже, запізнюся я чи ні. Я бачив у своєму житті занадто багато перегонів і зібраних на них людей, щоби вчасний приїзд був для мене чимось важливим. Тож я насолоджувався неспішним рухом фіакра і синім, як море, повітрям, воно навіть шуміло, ніби хвилі за бортом корабля. Я захоплено розглядав пишно розквітлі каштани, які час від часу кидали кілька квіток підлабузницьки теплому вітрові, щоб він міг побавитися ними, вітер легко підносив квіти над тротуаром і колисав, а потім сипав під ноги перехожим. Таке неквапливе похитування у фіакрі було приємним, ще приємніше було заплющити очі і відчувати в повітрі присутність весни, розслаблено і без жодного зусилля м’язів дозволити везти себе вперед і кожною клітиною відчувати насолоду. Мені аж стало шкода цього відчуття, коли у Фройденау екіпаж зупинився біля воріт. Я би із задоволенням повернувся і дав ще погойдати себе в екіпажі, потішився б довше цим теплим літнім днем. Але було пізно, фіакр зупинився біля іподрому. До мене долинув глухий гомін натовпу. Трибуни галасували і хвилювалися, ніби море, я ще не бачив цього натовпу, але міг уявити його за характерним шумом. Я мимоволі згадав, як в Остенде підіймаєшся вузенькими брукованими вуличками з нижнього міста до пляжу, відчуваєш різкий і солоний подих вітру, чуєш тупий гул ще до того, як перед очима відкривається сіра піниста поверхня і неспокійні хвилі. Перегони, мабуть, уже давно почалися, але між мною і полем, по якому бігли коні, був кольоровий, святково вбраний натовп глядачів і гравців, який гудів, ніби всередині в ньому лютувала буря. Я не бачив поля, але з того, як наростало збудження натовпу, міг визначити, на якому етапі знаходяться перегони. Коней випустили, напевно, вже досить давно, вони вишикувалися в ряд, а кілька з них навіть вирвалося вперед, бо з натовпу, який спостерігав за невидимою мені картиною, вже виділилася особливо активна група вболівальників, які збуджено кричали, підбадьорюючи фаворитів. Усі голови повернулися в одному напрямку, і я збагнув, що коні добігли до повороту овального поля, увесь людський натовп синхронно зітхнув і виструнчився, перетворившись на єдину напружену в очікуванні шию, витягнуту в одному напрямку і задивлену в невидиму мені точку, тисячі звуків злилися в єдиний прибій, який все наростав і гучнішав. Цей прибій усе ріс і набирав сили, вже заповнив собою весь простір, аж до синього неба. Я подивився у кілька облич. Вони були спотворені, ніби якийсь корч стиснув їх ізсередини. Очі застиглі й блискучі, губи закушені, підборіддя жадібно випнуте вперед, ніздрі тремтять, мов у коней. Мені було весело і страшно спостерігати цілком тверезим і безстороннім поглядом за цією сп’янілою від азарту масою. Поряд зі мною на стільці стояв вишукано вбраний чоловік. Його обличчя, мабуть, зазвичай було достатньо приємним, але тепер у нього ніби вселився невидимий біс, і він затято тупотів ногами, проколював ціпком повітря перед собою, ніби підштовхував уперед щось невидиме. Усе його тіло здригалося синхронно до рухів вершника, який мчить галопом, і збоку це мало дуже смішний вигляд. Ніби впираючись у стремено, він переступав з каблука на носок, підстрибуючи на своєму стільці, у правій руці стискав ціпок, працював ним, ніби нагайкою, якою все підганяв невидимого коня, а ліва рука стискала білий папірець афіші. Таких білих папірців довкола літало безліч, вони кружляли над несамовитим гудінням натовпу, немов білі бризки піни у сірому водному потоці повені. Ось, здається, кілька коней ідуть зовсім близько одне від одного на повороті, бо крик натовпу раптом розділився на два, три, чотири окремих імені, кожне з яких лунає ніби бойовий клич, і в цих криках глядачі виливають свою сп’янілу одержимість.

Я стояв посеред цього знавіснілого вереску, холодний, мов скеля посеред бурхливого моря, і досі можу з точністю описати свої тодішні почуття. Я глибоко зневажав усі ці перекошені, немов маски, обличчя, був сповнений іронії до такої плебейської нестриманості емоцій, але до цього домішувалося ще одне відчуття, у якому я зізнавався досить неохоче, — відчуття легкої заздрості до цього збудження, цього вибуху пристрасті, до вітальності, яка відчувалася у цьому фанатизмі. Що мало б трапитися, думав я собі, аби зворохобити мене настільки сильно, викликати у мені таку бурю емоцій, примусити моє тіло так труситися в гарячці, а моє горло видавати такі дикі крики? Я не міг уявити собі суми грошей, яка спонукала б мене до цього, жодної жінки, яка настільки б мене збуджувала, у світі не існувало нічого, здатного вирвати мене з застиглості моїх відчуттів і примусити так хвилюватися! Навіть під дулом пістолета, за мить до того, як зупиниться назавжди, моє серце не билося б так сильно, як стукотіли серця цих людей через якусь жменю грошей. Але от котрийсь із коней вже підійшов зовсім близько до фінішу, бо тисячі голосів злилися в єдиний крик і все частіше повторювали одне і те ж ім’я, а потім крик одним махом обірвався, немов натягнута до краю струна. Зазвучала музика, і об’єднаний єдиним поривом натовп раптом розпався на окремі групи. Заїзд завершився, результат був відомий, і напруга спала, залишивши по собі лише легке хвилювання. Публіка, яка щойно була єдиним тілом, тепер розділилася на поодиноких людей, які пересувалися, розмовляли, сміялися. Збуджені вакхічні маски знову стали спокійними людськими обличчями, хаос гри на лічені секунди перетворив ці тисячі людей на один гарячий клубок, а тепер із нього почали виділятися соціальні групи. Вони підходили одне до одного і спілкувалися, серед них були мої знайомі, і я вітався з ними, були чужі, які з холодною ввічливістю розглядали одне одного. Жінки оцінювали нові вбрання одна одної, чоловіки кидали на жінок захоплені погляди. Людьми оволоділа світська взаємна цікавість, яка становить основне заняття нероб, усі шукали знайомих, перевіряли, чи всі приїхали, прискіпливо оцінювали елегантність убрань. Щойно прокинувшись від азартного сп’яніння, ці люди вже й не знали, заради чого зібралися тут — подивитися перегони чи прогулятися у перервах між заїздами.

Я пройшов поміж людьми, вітався, дякував, вдихав приємні пахощі, адже атмосфера, в якій я звик існувати, була саме такою — аромат вишуканих парфумів, яким оповитий калейдоскоп людських постатей. А ще приємнішим був легенький літній вітерець, який час від часу долинав з парку Пратер і хвилями пролітав поміж людьми, лагідно і грайливо торкався білого мусліну жіночих суконь. Кілька знайомих хотіли поговорити зі мною, вродлива акторка Діана кивала з ложі навпроти, запрошуючи на кілька слів, але я не зупинився і пішов далі. Мені не хотілося сьогодні розмовляти ні з ким із цих світських людей, ставало нудно від розглядання їх, ніби власного відображення у дзеркалі, мене цікавило тільки саме дійство — хрустке чуттєве збудження, яке висіло в повітрі, адже неспокій інших — найкраще видовище для безстороннього спостерігача. Кілька вродливих жінок пройшли повз мене, і я нахабно, але не відчуваючи справжнього пожадання, подивився на їхні груди, які здригалися під тоненьким шовком від кожного кроку, потай потішився з їхньої розгубленості, коли вони відчули себе приниженими під моїм поглядом, який роздягав їх. Насправді жодна з них мені не сподобалася, але було приємно вдавати протилежне, хотілося бавитися чужими відчуттями та думками, помічати вогник взаємності в чиїхось очах, тішитися від того, як сміливо торкаєшся поглядами до тіл. Як кожна внутрішньо холодна людина, я отримував більшу насолоду, коли змушував до чуттєвого неспокою інших замість того, щоб розпалюватися самому. Я шукав не збудження, а лише легенького натяку на нього, який викликає присутність жінки. Мене цікавила не власна чуттєвість, а спостерігання за чужою. Тому я знову пройшовся вулицею, збирав на себе погляди і віддавав назад, ніби тенісні м’ячики, насолоджувався, не торкаючись, торкався, відчуваючи лише легке приємне тепло, задоволення від гри.

Але незабаром мені набридло і це. Повз мене проходили одні й ті ж люди, яких я знав уже багато років і чиї обличчя та жести давно вивчив напам’ять. Недалеко від мене стояло порожнє крісло. Я сів на нього. А публіка довкола знову заметушилася, люди почали проходити повз мене частіше — вони були неспокійні, поспішали й штовхалися. Мабуть, скоро почнеться новий заїзд. Але мене це не хвилювало, я замріяно спостерігав за тим, як білими кучерями підіймається в небо дим від моєї цигарки, де стає усе світлішим і світлішим, аж поки врешті тане на горизонті весняної синяви, мов крихітна хмаринка. І тут сталася абсолютно нечувана подія, яка сколихнула моє життя — так що я не можу отямитися від цього і досі. Я можу з точністю назвати час, бо саме подивився на годинник, стрілки на циферблаті зійшлися, і я з цікавістю спостерігав за тим, як вони на мить злилися в одну. Було шістнадцять по третій того незвичайного пообіддя, 7 червня 1913 року. Отже, я тримав у руці цигарку і дивився на білий циферблат годинника, цілковито захоплений цим дитячим і трохи смішним спостереженням, і ось раптом почув за своєю спиною голосний жіночий сміх. Це був різкий, збуджений сміх, який так подобається мені в жінках, такий теплий і несподіваний сміх виривається завжди з густих хащ жіночої чуттєвості. Я мимоволі повернув голову і хотів роздивитися жінку, чий сміх вирвав мене з безтурботної замріяності, ніби сліпучий білий камінчик, який розбиває затягнуту ряскою поверхню озера. Але потім вирішив зачекати. Мене, як це часто буває, стримало бажання провести невеличкий психологічний експеримент, який нікому нічим не загрожує. Я постановив не дивитися поки що на жінку, а спершу дати волю своїй фантазії і насолодитися передчуттям відгадування, тож почав уявляти собі її — обличчя, вуста, шию, потилицю, груди, а потім усю її живу поставу, яка дихає і сміється.

Вона стояла десь зовсім близько за моєю спиною. Сміх знову перетворився на розмову. Я зацікавлено дослухався. Вона мала легкий угорський акцент, говорила легко і швидко, розтягуючи голосні, немов під час співу. Мені подобалося домальовувати до цього голосу тіло і оздоблювати картину в своїй фантазії якомога більшою кількістю деталей. Я дав їй темне волосся, карі очі, широкий чуттєвий рот з повними вустами і білими міцними зубами, малесенький тендітний носик, але з тонкими тремтливими ніздрями. На ліву щоку приклеїв мушку, а в руку дав стек, яким вона злегка постукувала себе по нозі, коли сміялася. Жінка говорила й говорила. І кожне сказане нею слово додавало ще якусь деталь до портрета, створеного в моїй уяві: невеличкі груди, як у юної дівчини, темно-зелена сукня із приколотою навскоси діамантовою прикрасою, світлий капелюшок із білим мереживом. Портрет ставав усе чіткішим, і ось уже мені здавалося, що ця незнайома жінка за моєю спиною відбивається у моїх зіницях, ніби на світлині. Але я і далі не хотів озиратися, продовжуючи цю гру з власною фантазією, мені все більше подобалося заглиблюватися у це вимріювання, і я навіть заплющив обидва ока, переконаний, що якби підняв повіки й озирнувся, то внутрішній портрет цілком збігся би з зовнішнім.

І в цей момент вона вийшла вперед. Я мимоволі розплющив очі і розізлився. Бо, як не прикро, я не вгадав жодної риси, її зовнішність була геть несхожою на намальовану мною картинку. Сукня не зелена, а біла, жінка не худорлява, а пишнотіла, з широкими стегнами, на жодній із повних щік не було вимріяної мною мушки, волосся біляве з червонуватим, а не темним відтінком, а капелюшок формою нагадував шолом. Жодна з вигаданих мною деталей не відповідала дійсності, але ця жінка була гарною, навіть дуже гарною, її краса кидала виклик, хоча я, ображений за невдачу свого психологічного експерименту, в перший момент і відмовився визнати її вродливою. Я подивився на неї майже вороже, але навіть попри свій опір відчув сильну чуттєву привабливість, якою віяло від незнайомки, її пишне і водночас м’яке тіло зваблювало і збуджувало по-тваринному сильно. Тепер вона знову голосно засміялася, і стало видно її міцні білі зуби. Я змушений був зізнатися самому собі, що цей темпераментний і чуттєвий сміх пасував до її розкішного тіла. Усе в ній було сильним і сміливим — високий бюст, випнуте вперед в усмішці підборіддя, уважний погляд, стрімка лінія носа, долоня, яка з силою притискала до землі кінчик парасолі. У ній було щось споконвічно жіночне, якась правічна сила, свідоме і досвідчене зваблення, втілена у плоті спокуса. Поряд із нею стояв елегантний офіцер із трохи втомленим обличчям і наполегливо щось їй доводив. Вона слухала його, усміхалася, сміялася, заперечувала, але все це якось між іншим, бо її погляд одночасно охоплював усіх довкола, — її ніздрі тремтіли, і вона притягувала на себе зусібіч увагу, усмішки, зацікавлені погляди, байдужим не залишався ніхто, жоден чоловік, навіть ті, хто просто проходив повз. Її погляд невтомно мандрував довкола, оглядав трибуни, час від часу вона відповідала на чиєсь привітання раптовою усмішкою впізнавання, її очі встигали подивитися як праворуч, так і ліворуч, а сама вона у цей час уважно і трохи зверхньо слухала свого співрозмовника. Її погляд не зачепив лише мене, бо я був закритий тінню її супутника і знаходився нижче її поля зору. Це мене роздратувало. Я встав, але вона все одно мене не зауважила. Я підійшов ближче, але у цей момент вона знову підняла очі на трибуни. Тоді я рішуче зробив крок до неї, вклонився, махнувши капелюхом перед носом її супутника, і запропонував їй своє місце. Вона зиркнула на мене здивовано, її очі блиснули, і вона потішила моє марнославство усмішкою. Але потім лише коротко подякувала і зайняла стілець, не сідаючи на нього. Вона м’яко сперлася на бильце своєю повною, оголеною до ліктя рукою, і така поза дозволяла їй ще вигідніше показати свої звабливі форми.

Я давно забув своє роздратування через невдалий психологічний експеримент, тепер мене захопила гра з цією жінкою. Я відступив на кілька кроків, до стіни трибуни, звідки міг вільно, хоча і непомітно спостерігати за нею, сперся на свою тростину й уважно подивився їй в очі. Вона помітила це і повернулася в мій бік, але так, що цей рух видавався цілковито випадковим, не опиралася моєму погляду і час від часу навіть поглядала на мене, але не подавала цим жодних надій. Її очі вільно мандрували по колу, торкалися всього, але ні на чому не затримувалися, цікаво, чи вони осміхалися лише мені, чи такою усмішкою вона обдаровує кожного? Це неможливо було визначити, і від такої невідомості я розгубився. На мить її погляд обпікав мене вогнем, але вже наступної секунди вона так само гостро і гаряче відповідала на якийсь інший погляд, при цьому продовжуючи виявляти удаваний інтерес до розмови з офіцером і не перериваючи цієї розмови. Щось блискуче й сміливе було у цій її демонстративній поведінці — віртуозність кокетства чи вибух надзвичайної чуттєвості? Я мимоволі зробив крок уперед, її холодна зухвалість передалася й мені. Я більше не дивився в її очі, а фахово оцінив її з ніг до голови, здер поглядом її одяг і спробував відчути, якою вона може бути оголена. Вона простежила за моїм поглядом, але не виказала образи, кутиком вуст усміхнулася до офіцера, який продовжував говорити щось, та я відчув, що вона зрозуміла мій погляд. І тепер, коли я подивився на її невеличкі тендітні черевички, які виднілися з-під пелени білої сукні, то зауважив, що вона уважно перевірила, чи все гаразд із її сукнею. А потім, ніби випадково, підняла ногу і поставила її на поперечину стільчика, і я зміг крізь мереживо спідниці роздивитися ногу в панчосі аж до коліна. А водночас її посмішка, звернена до супутника, перетворилася з легко іронічної на майже знущальну. Вона явно бавилася зі мною так само знічев’я, як і я з нею, і мені довелося не без ненависті віддати належне її бездоганно зіпсутій техніці зваблення. Протягом усього часу, коли вона з удаваною таємничістю пропонувала мені порозглядати приваби свого тіла, не припиняла вслухатися у шепіт свого супутника, одночасно брала і давала, і все це лише жартома, у грі. Переважно я ненавиджу в інших такий тип холодної й нахабно розрахованої чуттєвості, бо вона надто інцестуально-споріднена з моєю власною свідомою відсутністю почуттів. Але тепер я однозначно відчував збудження, можливо, більше зі злості, як від пожадання. Я зухвало підійшов ближче і почав упритул роздивлятись її. «Я хочу тебе, ти, гарна тварюко», — неприховано промовляли мої жести, а мої губи, мабуть, мимоволі рухалися, бо вона посміхнулася з легкою зневагою, повернула голову геть від мене, по­правила сукню над оголеною ногою. Але вже за мить її чорні зіниці знову зблиснули, зиркнули на мене і тут же подивились в інший бік. Було абсолютно ясно, що вона бавиться зі мною так само, як і я з нею, що ми рівноцінні партнери, бо обоє граємо з чужими почуттями, але наші власні лише удавані, і все це лише для забави, щоб швидше минув час нудного дня.

Але раптом її обличчя втратило напругу, блиск очей погас, а довкола рота замість посмішки утворилась невеличка роздратована зморшка. Я простежив за її поглядом: до неї поспішав невисокий товстун, на якому одяг неохайно збирався складками, а обличчя й чоло якого були вологі від збудження, так що він нервово витирав їх хустинкою. Капелюха він надівав явно поспіхом, і той криво сидів на голові, відкриваючи широку лисину; я мимоволі подумав про те, що, коли цей чоловік знімає капелюха, на його лисині поблискують великі краплини поту, і від думки про це мені стало гидко. У долоні, на пальцях якої було багато перснів, він тримав пучок квитків. Він мало не лускав від збудження і, навіть не зиркнувши на свою дружину, жваво заговорив до офіцера угорською. Я відразу ж упізнав у ньому фанатика скачок, якогось продавця коней трохи вищої категорії, для якого перегони були єдиним задоволенням у житті, сурогатом, замінником кохання. Дружина, здається, зробила йому зауваження (вона явно його соромилася і після його приходу втратила свою самовпевненість), бо він поправив свого капелюха і з поблажливою та добродушною ніжністю поплескав її по плечу. Вона люто звела брови, їй стало неприємно від такої подружньої безцеремонності, якої вона соромилася в присутності офіцера, а можливо, і в моїй. Чоловік, здається, перепрошував, сказав офіцерові кілька слів угорською, той відповів із ввічливою посмішкою, і товстун ніжно і трохи несміливо взяв дружину попід руку. Я відчув, що вона соромиться перед нами його панібратської інтимності, і насолоджувався її приниженням зі змішаним почуттям іронії та відрази. Але вона вже спохопилася, м’яко притулилась до його руки і кинула мені знущальний погляд, який мав би значити: «Дивися, я належу йому, а не тобі». У мені спалахнули водночас лють і огида. Спершу я хотів повернутися до неї спиною і піти далі, щоб продемонструвати, що дружина такого пересічного товстуна мене більше не цікавить. Але вона схвилювала мене надто сильно. І я залишився.

У цей момент голосно прозвучав сигнал старту, і раптом люди, які пліткували поміж собою, розбившись на групки, суцільною масою кинулися з усіх боків до бар’єра. Довелося докладати зусиль, аби мене не потягли за собою, бо я хотів скористатись цим хаосом і переміститися кудись поближче до неї. Можливо, трапилась би нагода для якогось вирішального погляду, доторку, якогось спонтанного зухвальства, я навіть точно не знав, на що саме сподіваюсь. Тому пробився поміж усіма людьми поближче до незнайомки. У цей момент грубас помчав уперед, мабуть, щоб зайняти зручніше місце на трибуні, і людський потік із силою зіштовхнув нас із ним, аж його капелюх упав на землю, а квитки розлетілися в різні боки й опустилися на землю, ніби червоні, сині, жовті та білі метелики. Він витріщився на мене. Я хотів перепросити, але якась зла сила стиснула мої губи, і замість цього я подивився на нього холодно, зухвало й образливо, ніби провокував на таку ж неввічливість. Його погляд невпевнено зупинився на мені, щоки почервоніли від люті, але в останній момент він злякався і спасував переді мною. Моя лють перемогла його. Я ніколи не забуду, як він злякано зазирнув мені в очі, а потім відвернувся, згадав про свої квитки і нахилився, щоб підняти капелюх і папірці. Його дружина зиркнула на мене з неприхованою люттю, її обличчя почервоніло, вона випустила його руку і подивилася на мене так, ніби з радістю дала б мені ляпаса. Але я залишився на своєму місці і вдавав, ніби нічого не трапилося, з посмішкою на обличчі зверхньо спостерігав за тим, як товстун з неймовірними зусиллями крекче і повзає перед моїми ногами, збирає свої квитки, але я навіть не думав допомогти йому. Коли він нахилявся, комір відставав далеко від його шиї, ніби пір’я набундюченої курки, на червоній шиї утворилася товста складка, астматична задишка супроводжувала кожен його рух. Коли я дивився на це його кректіння, мені на думку мимоволі спала непристойна і малоапетитна асоціація, я уявив собі його наодинці зі своєю дружиною під час виконання подружніх обов’язків, і це так розсмішило мене, що я відверто розреготався їй в обличчя, перекошене неприхованою люттю. Вона знову зблідла і тепер стояла переді мною, не в змозі дочекатися, коли закінчиться ця жахлива сцена, не могла більше стримуватися, — нарешті я зміг вичавити з неї якесь справжнє, не награне почуття: ненависть, нестримну лють! Я би з задоволенням спостерігав цю малоприємну для неї сцену безкінечно, з холодним злорадством я роздивлявся, як він мордується, визбирує один за одним свої квитки. У мене в горлі раптом завівся якийсь підлий чортик, який знай підсміювався і хотів підбити мене на регіт, я би з радістю відверто висміяв його або полоскотав цю білу товсту масу своєю тростиною. Я не пригадував, щоб колись раніше відчував таку сильну зловтіху, як у момент блискучого тріумфу і приниження цієї зухвалої кокетки. Але ось нещасний, здається, позбирав нарешті всі свої квитки, лише один, синій, полетів далі і приземлився біля самої моєї ноги. Товстун озирався довкола, кректав із натуги, але його короткозорі очі не бачили папірця, а пенсне з’їхало на самий кінчик спітнілого носа. І в цю секунду я підступно вирішив продовжити його муки, підкорився своєму сьогоднішньому настроєві, ніби капосний школяр. Я миттю підняв ногу і поставив ступню на квиток, тож тепер папірець уже неможливо було знайти, хоч як старайся, — усе залежало тільки від мене. Але він невтомно шукав, час від часу перераховуючи кольорові шматки паперу в себе на долоні: було очевидно, що йому ще бракує одного — того, що в мене під підошвою. І ось коли він укотре збирався почати пошуки і нахилитися над землею посеред неспокійного натовпу, що вирував довкола, не витримала його дружина, яка досі з затятим виразом обличчя стійко ігнорувала мій іронічний погляд. Із лютою нетерплячістю в голосі вона вигукнула:

— Лайоше!

Це прозвучало як наказ, і він підскочив, немов кінь, який чує сигнал ріжка, ще раз кинув поглядом на землю, — мені в цей момент здалося, що захований квиток лоскоче крізь підошву мою ногу, і я ледь стримувався від сміху. А потім він слухняно пішов слідом за дружиною, яка демонстративно потягнула його геть від мене в гущу людського натовпу.

Я залишився на місці, у мене не виникало жодного бажання піти слідом за цими двома. Епізод для мене завершився, еротичне бажання зникло і залишило по собі приємний настрій.

Моє збудження також минулося, і тепер я відчував лише здорову ситість від раптового нападу злорадства, зухвале самовдоволення від удалого жарту. Спереду люди підсувалися тісніше одне до одного, їхнє хвилювання росло, і вони об’єднувалися в єдиному пориві, який усе тісніше притискав їх до бар’єра, перетворюючи на єдину чорну масу. Але я навіть не дивився в той бік, мені це було нецікаво. Я вагався, куди податися — до сусіднього парку чи додому. Але щойно зробив перший крок, як зауважив під ногою синій квиток, який усе ще лежав на землі і про який я давно забув. Я підняв його і тримав у пальцях, роздумуючи, що з ним зробити. Несміливо подумав про те, щоб повернути його назад Лайошу, і це було б ідеальною нагодою познайомитися з його дружиною. Але вона більше не приваблювала мене, а те короткочасне зацікавлення, яке спалахнуло кілька хвилин тому, вже перетворилося на звичну байдужість. Від дружини Лайоша мені не потрібно було більше нічого, окрім тієї гри поглядів, яку я вже пережив, а сам товстун видався мені надто малоапетитним, щоб ділити з ним хоча б щось тілесне, — я вже достатньо натішився цією грою, тож тепер залишилося лише приємне розслаблення і легка цікавість.

Стілець продовжував стояти на тому ж місці, полишений і порожній. Я зручно розвалився на ньому і закурив цигарку. Перед моїми очима знову розігрувалися шалені пристрасті, але я не звертав на це уваги: повторення мене не цікавили. Я спостерігав за цигарковим димом, що підіймався догори, і згадував, як два місяці тому сидів біля водоспаду в Мерано і вдивлявся у воду. Це було дуже схоже на те, що відбувалося тепер переді мною на іподромі: і там, і тут — бурхливий, стрімкий потік, який нікого не гріє і нікого не охолоджує, а ще — безглузде ревіння посеред мовчазного голубого пейзажу. Але ось пристрасті на іподромі сягнули своєї найвищої точки — крещендо, і знову вгору полетіли парасолі, капелюхи, хустинки, над чорним людським морем стояв несамовитий крик, усі голоси злилися воєдино і видали потужний крик, знову з горла багатотисячного натовпу вирвалося одне ім’я, повторене тисячі, десятки тисяч разів, з криком, із відчаєм, в екстазі: