Он воно що! Про це я зовсім забув. Але питання не повернуло мене до тями. Навпаки. Мені страшенно хотілося дарувати, віддавати, витрачати. Я похапцем сягнув до кишені і витрусив на її розчепірену долоню кілька срібних монет та зім’ятих банкнот. І тут сталося чудо, від спогаду про яке мені й досі стає тепло: можливо, ця бідолаха була вражена такою великою сумою, бо зазвичай отримувала лише дрібні монети за свої брудні послуги, — або ж її здивувала радісна готовність, із якою я віддав їй гроші, майже щасливий позбутися їх. У цьому для неї було щось нове і незвичне, бо вона різко відступила на кілька кроків і крізь сморід цього темного місця я відчув, як її погляд із величезним здивуванням шукає мій. І я нарешті відчув те, за чим так довго полював того вечора: хтось питав за мною, хтось шукав мене, вперше для когось у цьому світі я був живим. І те, що людину в мені помітила саме ця нещасна, яка носила своє тіло, ніби товар, і пропонувала його кожному у темряві, не наважуючись навіть поглянути на покупця, те, що саме вона подивилася мені в очі, ще більше посилило чудернацьке сп’яніння, в якому було як прозріння, так і запаморочення, яке дозволяло мені про все здогадуватися і водночас ні на що не звертати уваги. І ось ця чужа істота уже притиснулася до мене ближче, але не для того, щоб виконати оплачені послуги, а так, що я відчув у цьому її мимовільну вдячність, якесь суто жіноче бажання до зближення. Я торкнувся до її руки, худої і по-дитячому рахітичної, подивився на її маленьке скалічене тіло і уявив усе її життя: брудна канапа десь у передмісті, на якій їй дозволяють спати від ранку до обіду, а довкола товчеться зграйка чиїхось дітлахів, побачив її сутенера, який витискає з неї всі соки, побачив п’яних, які вночі з гикавкою кидаються на неї, спеціальне відділення лікарні, куди її час від часу привозять, аудиторію, у якій молоді і нахабні студенти збираються довкола її оголеного тіла і ніби на манекені вивчають на ньому хвороби. А потім її кінець десь на батьківщині, куди її відвезуть і викинуть, залишивши конати, ніби собаку. Мене охопило неймовірне співчуття до неї і до всіх таких, як вона, — це було тепле і ніжне, але цнотливе відчуття. Я знову і знову гладив її по худенькій руці. А потім нахилився і поцілував здивовану жінку.
У цей момент щось зашаруділо за моєю спиною. Тріснула гілка. Я відскочив назад. І тут почувся грубий і нахабний чоловічий голос:
— Он вони де. Так я і думав.
Я ще не бачив їх, але вже добре знав, хто це такі. Попри усю свою замріяність я жодної секунди не забував про те, що за мною стежили, я навіть очікував цього у стані своєї дивної тодішньої цікавості до всього. З кущів до мене висунулася якась постать, а за нею наступна: двоє чоловіків зі злочинницькою зовнішністю. Вони знову грубо зареготали.
— Негарно займатися у темряві різним свинством. А ще такий порядний пан! Ось його і застукали на гарячому.
Я стояв нерухомо. Кров стугоніла у скронях. Мені зовсім не було страшно. Я просто чекав на те, що трапиться. Нарешті я досягнув самого дна, опинився у найглибшому проваллі. Тепер має настати апогей, розв’язка, кінець, до якого я весь час несвідомо прямував.
Жінка відскочила від мене, але не до нападників. Вона зупинилася десь посередині між нами. Мабуть, це пограбування таки було їй неприємним. А хлопці розізлилися, що я не рухаюся з місця. Вони подивилися один на одного — мабуть, очікували від мене якогось заперечення, прохання, страху.
— Ага, він мовчить, — врешті погрозливо вигукнув один із них.
А інший підійшов до мене й наказав:
— Ви підете з нами до комісаріату.
Я продовжував мовчати. Тоді один із них поклав мені руку на плече і підштовхнув:
— Уперед! — сказав він.
Я пішов. Я не захищався, бо не хотів захищатися: мене паралізувала нечуваність, підлість, небезпечність усієї ситуації. Але моя свідомість залишалася цілковито ясною. Я чітко знав, що хлопці мають боятися поліції більше, ніж я, і що я спокійно міг би відкупитися кількома кронами, але я хотів скуштувати цю халепу в усій повноті і насолоджувався жахливим приниженням у стані якоїсь просвітленої непритомності. Не поспішаючи, я механічно пересував ноги і йшов за ними у напрямку, в якому вони мене вели.
Але саме те, що я так мовчки і слухняно вийшов за ними на світло, здається, збило хлопців із пантелику. Вони пошепки перемовлялися. А потім знову підкреслено голосно заговорили між собою.
— Відпусти його, — сказав один, обличчя якого було вкрите шрамами від віспи, але його супутник відповів із напускною суворістю:
— Ні, так не можна. Якби зловили такого бідняка, як ми, якому немає що їсти, точно посадили б. Тож і такого поважного пана треба покарати.
Я вслухався у кожне їхнє слово і відчував, що вони не можуть дочекатися, коли ж я нарешті почну торгуватися. Злочинець у мені розумів злочинців у них, і я знав, що вони хочуть помучити мене страхом, а я мучив їх своєю покірністю. Це був мовчазний поєдинок між нами, і тут — Боже, якою багатою на враження була та ніч! — я вдруге за той день відчув пекучі чари азарту, цього разу посеред смертельної небезпеки, в оточенні двох злодюжок і повії, у найтемнішій смердючій гущавині Пратера. І тепер ставка була справді максимальною — ішлося про усе моє існування, навіть про життя. І я віддався цій страшній грі, блискучій магії випадковості разом з усією силою своїх натягнутих до максимуму нервів, які аж тремтіли від цього напруження.
— Он уже й поліцейський, — сказав голос за моєю спиною. — От він зрадіє, коли на тиждень засадить в буцегарню такого поважного пана.
Це мало би прозвучати зі злістю й погрозою, але я відчув у його голосі тремтіння невпевненості. Я тоді спокійно підійшов до плями ліхтаря, звідки і справді було видно фуражку поліцейського. Ще кроків двадцять, і я стоятиму перед ним. Хлопці за мною замовкли, я помітив, що вони ідуть усе повільніше, і знав, що наступної миті вони зникнуть, заховаються назад, у темряву свого світу, роздратовані через те, що їхній план зірвався. Мабуть, вони помстяться і виллють свою лють на бідолашну повію. Гра завершилася: знову, вже вдруге за сьогодні я виграв, обдурив інших людей, украв чужий виграш. Освітлене ліхтарем коло було вже зовсім близько, і тут я вперше озирнувся і впритул подивився на обличчя хлопців: у їхніх невпевнених поглядах читалася прикрість і прихована присоромленість. Вони зупинилися, і їхні похнюплені постаті виражали розчарування, вони були готові розчинитися в темряві. Час їхньої влади наді мною завершився — тепер я був тим, кого вони боялися.
У цей момент мені раптом здалося, що емоції несподівано прорвали усі загати у мене в душі, і я відчув безкінечне братське співчуття до цих людей. Що вони хотіли від мене — вони, бідні і голодні злидарі, від мене, пересиченого паразита: всього лише кілька крон, кілька нещасних крон. Вони могли задушити мене там, у темряві, пограбувати, вбити, але не зробили цього, вирішили спробувати досягнути свого таким незграбним і незвичним способом — намагалися залякати мене, щоб виманити кілька срібних монет, якими були напхані мої кишені. І як я міг дозволити собі ще й мучити цих нещасних після того, як сам скоїв злочин тільки задля того, щоб полоскотати нерви, задовольнити миттєву примху? Моє безкінечне співчуття доповнилося безкінечним соромом за те, що я задля забави ще й знущаюся з них. Я зібрав докупи всі свої сили: тепер, саме тепер, коли я вже перебуваю у безпеці, коли мене захищає світло зовсім близької звідси вулиці, я мушу виправити свою провину перед ними і зробити так, щоб із цих гірких голодних очей зникло розчарування.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Лист незнайомої. Новели» автора Стефан Цвейґ на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Новели“ на сторінці 64. Приємного читання.