Розділ «Новели»

Я розповів якусь довгу вигадану історію. Навіть йому я не зрадив її таємниці. Всі ті дні ми були як два брати, наче осяяні почуттям, що нас об’єднало... Ми не звіряли його один одному, але обидва відчували, що все наше життя належало тій жінці... Інколи в мене з уст ладне було зірватися заборонене слово, але я зціплював зуби, — і він не довідався, що вона носила від нього дитину... що я ту дитину, його дитину, мав убити й що вона забрала її з собою в безвість. А все ж ми говорили тільки про неї в ті дні, поки я переховувався в нього... бо — я забув вам сказати — мене розшукували... Її чоловік приїхав, коли труна вже була забита... він не хотів повірити в те, що було сказано в посвідці... Ходили всілякі чутки... і він розшукував мене... Але я не міг зважитись на зустріч із ним — адже я знав, що через нього вона страждала... Я ховався... чотири дні не виходив з дому, ми обидва не виходили... її коханий купив для мене під чужим ім’ям місце на кораблі, щоб я міг утекти... Як злодій, прокрався я вночі на палубу, щоб ніхто не впізнав мене... Я покинув там усе, що мав... свій дім з усім доробком своєї семирічної праці. Все майно моє кинуте напризволяще — бери, хто хоче... а начальство, мабуть, звільнило вже мене за те, що я без дозволу залишив свій пост... Але я більше не міг жити в тім домі, в тім місті... в тім світі, де все нагадувало мені її... Як злодій, я вибрався вночі... аби тільки втекти від неї... аби тільки забути...

Та коли... коли я ступив на пароплав... уночі... опівночі... мій приятель був зі мною... тоді... тоді саме піднімали щось краном... щось гранчасте, чорне... труну... ви чуєте, її труну... вона гналася за мною, як я гнався раніше за нею... І я повинен був стояти й удавати з себе стороннього, бо він, її чоловік, теж був тут... Він везе її тіло до Англії... мабуть, хоче там зробити розтин... Він забрав її... тепер вона знов належить йому... вже не нам... не нам обом... Але я ще тут... я йтиму з нею до кінця... він не довідається... не повинен довідатись.... я зумію захистити її таємницю від будь-якого замаху... від того негідника, через якого вона пішла на смерть... Нічого, нічого він не довідається... Її таєм­ниця належить мені, тільки мені...

Ви розумієте тепер... розумієте... чому я не можу дивитись на людей... слухати їхній сміх... бачити, як вони фліртують і паруються... бо там унизу... в трюмі між лантухами чаю та кокосових горіхів стоїть труна... Я не можу туди зазирнути, там зачинено... але я відчуваю це всіма своїми нервами, щомиті відчуваю... навіть тоді, коли тут грають вальси й танго... Це безглуздя, на дні моря лежать мільйони мерців, під кожною п’яддю землі, на яку ми ступаємо, гниє труп... але я не можу, не можу стерпіти, що вони влаштовують тут маскаради й так хтиво регочуться... Небіжчиця... я знаю, чого вона від мене хоче, відчуваю, на що вона там унизу чекає... я знаю, що мій обов’язок... що я ще не скінчив свого шляху... бо ще не врятував її таємницю... вона ще не відпускає мене...

На середній палубі зачовгали кроки, зашаруділи швабри: матроси почали прибирати. Він здригнувся, наче спійманий на гарячому: на його безкровному обличчі проступив ляк. Він устав і промимрив:

— Ну, я піду вже... піду...

Але страшно було дивитися на нього: погляд порожній, очі запухлі — чи то од віскі, чи від сліз.

Він, видно, боявся мого співчуття: у його згорбленій постаті я відчув сором, безмежний сором за відвертість зі мною цієї ночі. Я мимоволі сказав:

— Ви дозволите мені по обіді зайти до вас у каюту?..

Він подивився на мене — шорстка посмішка скривила його губи, глузлива, цинічна посмішка; він з якоюсь злістю видушував із себе кожне слово.

— Ну так... ваш уславлений обов’язок допомагати...так... саме цим словом вам пощастило підбити мене розбазікатись. Ну ні, добродію, спасибі! Думаєте, мені полегшало від того, що я вивернув перед вами все своє нутро аж до тельбухів? Моє спартачене життя ніхто вже не полатає... вийшло, як бачите, так, що я даремно служив шановному голландському урядові... пенсію дідько вхопив, до Європи я їду голий, як бубон... як собака, що скавулить і плентається за труною... Безкарно амок нікому не минається: ноги нарешті підгинаються і надходить кінець. Сподіваюся, що й мій кінець уже недалеко... Ні, спасибі, добродію, за ваше ласкаве бажання мене відвідати... я вже маю в каюті товариство... декілька пляшок доброго старого віскі, що інколи мене розважають... а крім того, в мене є ще один вірний давній приятель, до якого, на жаль, я свого часу не вдався по розраду, мій славний браунінг... він мені допоможе краще за всяке базікання... Будь ласка, не турбуйтесь... людині завжди лишається її останнє право — здохнути так, як їй самій до вподоби... і без непроханої допомоги.

Він ще раз глянув на мене глузливо... ба навіть задирливо, але я відчував, — це був тільки сором, безмежний сором. Потім він увібрав голову в плечі, обернувся, не попрощавшись, і якоюсь чудною кривою ходою почовгав до кают уже цілком освітленою палубою. Більше я його не бачив. Даремно шукав я його другої й третьої ночі на тому самому місці. Він зник, і я вже ладен був повірити, що все те мені приснилось або примарилось, якби не звернув уваги на одного пасажира з жалобною стрічкою на рукаві. Це був багатий голландський комерсант, і мені підтвердили, що в нього нещодавно померла дружина від якоїсь тропічної хвороби. Я бачив, як він, суворий і змучений, походжав осторонь від інших, і думка, що я знаю його потаємну журу, викликала в мені якийсь дивний острах. Я кожного разу звертав убік, коли він проходив повз мене, щоб не зрадити навіть поглядом, що я знаю більше про його долю, ніж він сам.

У порту в Неаполі стався потім той чудний випадок; пояснення до нього треба, здається мені, шукати в оповіданні невідомого. Більшість пасажирів зійшла ввечері на берег — сам я пішов до опери, а звідти до кав’ярні на Віа Рома. Коли ми шлюпкою верталися на пароплав, мені впало в око, що кілька човнів зі смолоскипами й ацетиленовими ліхтарями крутилися й шукали чогось навколо корабля, а вгорі на палубі метушилися в темряві карабінери й жандарми. Я поспитав одного матроса, що сталося. З того, як він ухилився од відповіді, легко було здогадатися, що команді наказано мовчати. Другого дня, коли пароплав мирно, наче нічого й не сталося, плив далі до Генуї, я також нічого не міг довідатись на палубі. Аж в італійських газетах прочитав я потім романтично прикрашене повідомлення про нещасливу пригоду в неаполь­ському порту. Тієї ночі, писали вони, в пізню годину, щоб не турбувати пасажирів сумним видовищем, мали перенести з корабля в човен труну з тілом одної значної дами з голланд­ських колоній. Саме тоді, як її вже спускали мотузяною драбиною в присутності чоловіка тієї дами, враз щось важке скотилося з верхньої палуби й потягло за собою в глибінь і труну, і носіїв, і чоловіка небіжчиці. Одна газета доводила, що то якийсь божевільний кинувся зі східців на драбину, а друга давала іншу версію — що драбина, мовляв, сама урвалася від надто великого тягаря. В кожному разі ясно було, що паро­плавна компанія вжила всіх заходів, щоб приховати правду. З великими труднощами носіїв та чоловіка небіжчиці виловили шлюпками з води, проте олив’яна домовина миттю пішла на дно, і звідти її не пощастило добути. Одночасно в газетах з’явилася коротенька замітка про те, що в порту до берега прибило труп невідомого сорокалітнього чоловіка, але публіці здалося, що вона не має ніякого зв’язку з романтично змальованою пригодою; та мені, коли я прочитав ті кілька рядків, привиділось, ніби з-поза газетного аркуша ще раз виринуло, як мара, бліде, аж синє обличчя з блискучими скельцями окулярів.

Фантастична ніч

Переклад Н. Сняданко

Ці нотатки були знайдені у запечатаному конверті на письмовому столі барона Фрідріха Міхаеля фон Р. після того, як він загинув восени 1914 року в чині резервного обер-лейтенанта одного з драгунських полків у бою під Рава-Руською. Родина, лише кинувши оком на назву і початок манускрипту, вирішила, що це літературний твір загиблого, і передала нотатки мені, щоб я переглянув їх і визначив, чи придатні вони для публікації. Але мені записи зовсім не видалися вигаданими, навпаки, я переконаний, що автор пережив усе описане аж до найменших дрібниць, тому я публікую цю сповідь, не називаючи його імені, але без жодної зміни у манускрипті.

Сьогодні вранці мені раптом спало на думку, що варто бу­ло б записати пережите тієї дивної ночі, відтворити хоча б для себе у тому ж порядку, в якому воно відбувалося у дійсності, щоб нарешті в усьому розібратися. Ця думка не полишала мене, і я таки був змушений описати цю пригоду, хоча і сумніваюся, що мені вдалося хоча б приблизно передати незвичайність цих подій. Я не маю таланту митця, як і жодного досвіду літературної праці, і якщо не рахувати кількох жартівливих шкільних опусів, то ніколи навіть не пробував себе у ролі письменника. Наприклад, я не знаю, чи існує якийсь метод, за допомогою якого можна навчитися послідовно описувати події, що відбуваються в зовнішньому світі, і одночасно відображати те, які думки і почуття викликають ці події в душі. Я навіть не знаю, чи зможу наділити слово відповідним змістом, а зміст — потрібним словом, щоб знайти у цьому певну рівновагу, яку я завжди несвідомо відчував, читаючи твори справжніх письменників. Але все це я пишу тільки для себе і не збираюся пояснювати іншим те, що сам не дуже розумію. Це просто спроба розібратися в тому, про що я весь час думаю і що тримає мене у безперервній болючій напрузі, спроба врешті покласти цьому край, впорядкувати, викласти на папері і подивитися на це з усіх можливих точок зору.

Я не розповідав про цей випадок нікому зі своїх друзів саме через побоювання, що не зможу пояснити їм найважливішого, а також від сорому, що мене настільки збентежила і вивела з рівноваги випадкова пригода. Бо все це справді було лише дрібною пригодою. Але вже у момент, коли я пишу це слово, то усвідомлюю, як важко буде мені з моєю невправністю під час писання добирати слова відповідної ваги й уникати всіх непорозумінь та багатозначностей, які містить у собі кожне найпростіше слово. Бо я називаю те, що трапилося, «дрібницею», ясна річ, лише у переносному значенні, у порівнянні з важливими історичними подіями, від яких залежить доля цілих народів. Окрім того, все, що зі мною трапилося, тривало досить недовго — протягом якихось шести годин. Але для мене особисто ця відносно дріб’язкова подія важить так багато, що я і сьогодні, через чотири місяці після тієї фантастичної ночі, все ще не можу отямитися і мушу напружувати всі свої душевні сили, щоб нікому нічого не розповісти. Щодня і щогодини я подумки відтворюю усі деталі тодішніх подій, бо вони надзвичайно сильно вплинули на моє життя, на все, що я роблю і говорю, а мої думки відтоді зайняті лише тим, щоб знову і знову викликати в пам’яті спогади про ту ніч, аби цим повторенням переконати себе, що все діялося насправді. І тепер я вже знаю те, чого ще не усвідомлював десять хвилин тому, коли тільки взявся за перо. Знаю, що я тільки для того вирішив записати все це, аби мати певність і речовий доказ того, що все це таки відбулося, а одночасно щоб ще раз насолодитися перебиранням у пам’яті всіх деталей. І якщо перед тим я стверджував, ніби хочу покласти край роздумам про цю подію, описавши її, то тепер розумію, що це неправда. Навпаки, я хотів би оживити у своїй пам’яті те, що проминуло надто швидко, хотів би завжди мати перед собою цей живий і теплий спогад, повертатися до нього знову і знову. Ні, я не боюся, що колись зможу забути хоча б одну секунду того задушливого вечора, тієї фантастичної ночі, мені не потрібні пам’ятки чи зарубки, щоби мої спогади могли щоразу крок за кроком повертатися в ту мить. Ніби сновида, я тепер зможу в будь-який момент знайти шлях туди, бачу перед собою кожну дрібницю так чітко, як це можливо тільки серцем, а не розумом. Я міг би ще й сьогодні, коли надворі вже осінь, із надзвичайною точністю намалювати на папері контури кожного листочка тодішнього по-весняному розквітлого пейзажу, ще й досі відчуваю у ніздрях м’який ароматний пилок каштанового цвіту. І тепер я ще раз описую ці години не від страху втратити їх, а від радості знову їх відчути. А коли намагаюся відтворити чітку послідовність подій тієї ночі, то мушу постійно стримувати себе, бо щойно починаю пригадувати подробиці, як мене відразу охоплює екстаз, я захлинаюся від напливу емоцій, і мені ледве вдається хоч якось упорядковувати картини у власній пам’яті, щоб вони не напливали одна на одну, мов у тумані сп’яніння. Я все ще не можу спокійно згадувати той день, 7 червня 1913-го, коли обідньої пори я сів до фіакра...

Але я знову мушу зупинитися, бо вкотре лякаюся численних неточностей і двозначностей, які ховаються в кожному слові. Я вперше у своєму житті намагаюся розповісти щось по порядку і весь час зауважую, як важко втримати у межах чітко окресленої форми те, що рухається і вислизає, як живе. Ось, наприклад, щойно я написав, що 7 червня 1913 року в обід я сів до фіакра. Але слово «я» вже ховає у собі певну неточність, бо той, ким я був тоді, 7 червня 1913 року, це зовсім не та людина, яка пише ці рядки, хоча відтоді минуло лише чотири місяці і я досі живу в тому ж помешканні, си­джу за тим же письмовим столом і пишу тим же пером, що й чоловік, про якого йдеться у моїй оповіді. Із тим чоловіком, якраз внаслідок описуваних подій, я тепер не маю нічого спільного і дивлюся на нього збоку, ніби чужий та сторонній, можу описувати його як колегу за гральним столом, товариша, друга, про якого знаю все найважливіше, але я і він — це різні люди. Я міг би говорити про нього, схвалювати чи засуджувати його вчинки, але не мати при цьому відчуття, що він колись був частиною мене.

Людина, якою я був тоді, зовні і внутрішньо не надто відрізнялася від більшості знайомих мого кола, яке у нас, у Відні, любить називати себе «порядним товариством», і навіть не вкладає у це якогось особливого сенсу, а вживає таке означення як само собою зрозуміле. Мені незабаром мало виповнитися тридцять шість. Мої батьки рано померли, і незадовго до повноліття я отримав спадок, який виявився достатнім, аби позбавити мене необхідності отримувати професію і робити кар’єру. Таким чином зникла потреба приймати рішення, яке тоді сильно непокоїло мене. Я саме завершив навчання в університеті і стояв перед вибором майбутньої професії. Найбільш прийнятним було б для мене спокійне, забезпечене і споглядальне існування державного службовця, таку можливість давали родинні зв’язки, і до цього була схильна моя натура. Але я виявився єдиним спадкоємцем батьківського маєтку і став матеріально незалежним настільки, що міг дозволити собі не заробляти на життя. Більше того, я міг провадити цілком забезпечене і навіть заможне існування. Особливих амбіцій у мене ніколи не було, тож я вирішив спершу кілька років спокійно спостерігати за життям і чекати, поки мені захочеться придумати собі якесь заняття. Але на цьому спостеріганні та вичікуванні я й зупинився, а потім взагалі забув про плани знайти собі якесь заняття. Особливих захоплень я не мав, а що приємне і сповнене численних розваг місто Відень, як мало яке інше, сприяє перетворенню прогулянок та ледачого спостерігання на сенс життя, то мене цілком влаштовувало проводити цілі дні, вдовольняючи свої нечисленні забаганки, і доводити свій елегантний зовнішній вигляд до стану художньої довершеності. Мені були доступні усі радощі елегантного, вродливого, заможного, а до всього ще й неамбітного аристократа, позбавлені справжніх небезпек приємності гри в карти, полювання, регулярних подорожей і прогулянок. Тож незабаром я почав обдумано і старанно прикрашати своє безтурботне існування. Я почав колекціонувати рідкісне скло, не стільки з внутрішньої потреби, як для задоволення, тим більше, що отримати певні знання і досвід у цій чітко обмеженій галузі можна було без особливих зусиль. Я порозвішував на стінах свого помешкання гравюри доби італійського бароко, а також пейзажі у стилі Каналетто[34], які розшукував по антикварних крамницях і купував на аукціонах. Це заняття було позбавлене небезпечного азарту і трохи схоже на полювання. Я робив багато чого. Без особливого захоплення, зате завжди зі смаком. Відвідував усі концерти хорошої музики і був частим гостем у майстернях найкращих художників. Успіху в жінок мені також не бракувало, тож я і тут виявив потаємні схильності колекціонера, які, мабуть, свідчать про внутрішню незайнятість, і назбирав чимало годин приємності, вартих того, щоб іще довго перебирати їх у пам’яті. Поволі зі звичайного гурмана я і в цьому перетворився на знавця. Загалом, я чимало пережив, мій день був заповнений приємними подіями, а я сам вважав своє існування насиченим і багатогранним, усе більше любив атмосферу своєї жвавої і нічим не стурбованої юності, у якій майже не було нових бажань, а найменші забаганки моментально здійснювалися і давали мені неабияку радість. Удало дібрана краватка здатна була підняти мій настрій, так само як і читання доброї книги чи приємна автомобільна поїздка за місто, а година, проведена в товаристві жінки, робила мене справді щасливим. Та найбільше у моєму існуванні мені подобалося те, що воно нікому не кидалося в очі — ніби бездоганний англійський костюм. Думаю, більшість знайомих раділи моєму товариству і вважали мене достатньо приємною та щасливою людиною.

Тепер я вже не знаю, чи той чоловік, думки якого я намагаюся відтворити, сам вважав себе щасливим, бо зараз, коли я від кожного почуття вимагаю значно більшого змісту й наповненості, мені складно оцінювати свої тодішні емоції. Але я можу з певністю стверджувати, що точно не відчував себе нещасним, адже майже всі мої бажання виконувалися, а всі вимоги до життя задовольнялися. Але те, що я звик діставати від долі все, чого хотів, і не хотіти більше, ніж можу отримати, і спричинялося до відсутності напруги, моє існування здавалося позбавленим життєвої сили. Часом напівсвідомо у мені прокидалося досить дивне бажання — точніше, навіть не саме бажання, а прагнення хотіти більшого, потребувати чогось сильніше, нестриманіше, палкіше, інтенсивніше відчувати життя і, можливо, страждання. Я замешкав у занадто ідеальному світі, за допомогою досконалої техніки виключив із нього будь-який опір, і ця відсутність перешкод приспала мою життєздатність. Я давно помічав, що мені все рідше чогось хочеться, а навіть якщо з’являються якісь бажання, то щоразу слабші, ніби мої почуття застигли і я — мабуть, найкраще це висловити саме так — страждаю від душевного безсилля, нездатності жадібно насолоджуватися життям. Я помітив це спершу на дрібницях. Зауважив, що все частіше і частіше пропускаю гучні театральні прем’єри, замовляю книги, які мені хвалили, а потім вони тижнями лежать неторкнуті на моєму письмовому столі, механічно продовжую збирати свої колекції, купую скло та антикваріат, але потім навіть не знаходжу часу впорядкувати новопридбане, а часом під час купівлі чогось, що давно шукав, не відчуваю якоїсь особливої радості.