Розділ «Новели»

Я знав, що мене чекало. На щастя, зі мною був бой, надійний хлопець, що вичитував кожне бажання у мене з очей, — навіть той жовтошкірий дикун розумів, що треба ще буде витримати важку боротьбу. Я тільки сказав йому:

— Пані бажає, щоб ніхто не довідався, що сталося.

Він подивився мені в очі, і в його погляді, вологому, відданому, як у пса, блиснула рішучість:

— Yes, sir[33].

Більше він не промовив нічого. Але витер криваві сліди на підлозі, дав усьому лад, — і саме та його рішучість вернула й мені рівновагу.

Зроду ще не виявляв я такої енергії й ніколи вже не виявлятиму. Коли людина втратила все, то за останнє вона змагається завзято й відчайдушно, — а це останнє в мене був її заповіт, її таємниця. Я цілком спокійно приймав людей, розповідав їм усім ту саму вигадану історію: мовляв, бой, якого вона послала по лікаря, зустрів мене випадково на вулиці. Та оповідаючи це й удаючи спокійного, я чекав... чекав вирішальної хвилини... огляду тіла, без якого не можна було сховати її в домовину, а з нею й її таємницю... Не забудьте, що був уже четвер, а в суботу мав приїхати її чоловік...

О дев’ятій годині мене нарешті сповістили, що прийшов міський лікар. Я посилав по нього — він був мій начальник і водночас суперник, той самий лікар, про якого вона свого часу так зневажливо висловлювалась і якому було вже, мабуть, відоме моє бажання перевестися до міста. Тільки-но він глянув на мене, я відчув, що він мій ворог. Але саме це й додало мені сили.

Ще в передпокої він запитав:

— Коли померла пані?.. — він назвав її ім’я.

— О шостій годині ранку.

— А коли вона послала по вас?

— Об одинадцятій вечора.

— Ви знали, що я її лікар?

— Так, але не можна було гаятися... а крім того... небіжчиця побажала, щоб прийшов саме я. Вона заборонила кликати іншого лікаря.

Він пильно подивився на мене: на його блідому, трохи зарослому салом обличчі з’явився рум’я­нець, я відчув, що він був ображений. А мені саме цього й треба було, я прагнув якнайшвидше докін­чити справу, бо знав, що мої нерви довго не ви­тримають. Він хотів відповісти мені щось ущипливе, але роздумав і звисока сказав:

— Ну що ж, коли ви гадаєте, що можете без мене обійтися, то все ж мій службовий обов’язок — ствердити смерть... і від чого вона настала.

Я не відповів і пустив його вперед. Потім вернувся до дверей, замкнув їх і поклав ключа на стіл. Він здивовано звів брови:

— Що це означає?

Я спокійно став проти нього.

— Ідеться не про те, щоб знайти справжню причину смерті, а про те, щоб її приховати. Ця жінка покликала мене, щоб я... щоб я зарадив наслідкам невдалого втручання... я вже не міг її врятувати, але обіцяв урятувати її честь, і я це зроблю. І прошу вас допомогти мені.