Розділ «Новели»

Розпашілий і спітнілий, я піднявся зі свого місця, серце шалено стукотіло. Але мені довелося відразу ж сісти знову, щоб трохи заспокоїтися, — настільки сильними були моє хвилювання і радість. Мене охопило досі незнане блаженство, безглузда, безпричинна радість від того, що доля так приречено виконує мої забаганки. Я марно намагався переконати себе, що цей кінь переміг усупереч моєму бажанню, бо насправді я хотів програти ці гроші. Але я сам собі не вірив, і вже відчував, як мене зі страшною силою кудись тягне. Я знав, куди саме: ближче до перемоги, до того, щоб відчути її, схопити руками, намацати в долонях гроші, багато грошей, сині хрусткі купюри поміж пальцями і лоскотання нервів по всьому тілу. Мною заволоділа якась незнана мені зла сила, проти неї нічого не міг вдіяти навіть сором. І я мимоволі піднявся з місця і швидко побіг до каси, брутально розштовхуючи ліктями натовп, пробився до віконечка, нетерпляче відсуваючи вбік чергу, тільки для того, щоб пошвидше відчути в долонях справжні гроші.

— Хам! — крикнув хтось мені вслід.

Я почув це, але навіть не озирнувся, щоб відповісти, я весь аж тремтів від дивної хворобливої нетерплячки. Уреш­ті черга дійшла до мене і я схопив пачку синіх купюр. Тремтячими пальцями перерахував і відчув неймовірну радість. У пачці було сорок шість крон.

Я похапцем запхнув їх до кишені. У голові пульсувала одна-єдина думка: грати далі, виграти більше, ще більше. Де я подів свою газету? А, викинув геть від хвилювання. Я озирнувся, щоб купити нову. Але раптом із жахом зауважив, що люди довкола вишикувалися у черзі біля виходу, каси зачиняються, а прапори опускаються. Усе завершилося. Це був останній забіг. На якусь мить я застиг. А потім мене охопила лють, ніби зі мною вчинили несправедливо. Я не міг змиритися з тим, що тепер, коли усі мої нерви натягнуті мов струни, кров пульсує в жилах так швидко, як цього не бувало вже давно, і тут раптом усе закінчується. Я спробував потішити себе думкою, що помилився, але помилки бути не могло, бо натовп ставав усе рідшим і вже стало видно затоптаний газон поміж поодинокими постатями людей, які досі не пішли геть. Я відчув, що маю смішний вигляд у своєму збудженні, і врешті зрушився з місця, одягнув капелюх — ціпок я, здається, загубив біля трибуни — і попрямував до виходу. До мене підскочив якийсь лакей, послужливо підняв капелюха, я назвав йому номер фіакра, і він з усієї сили викрикнув його над площею, склавши долоні рупором. Тут же почувся стукіт кінських копит. Я наказав фірманові поволі їхати головною вулицею. Бо тепер, коли ажіотаж довкола уже зовсім спав, я відчув бажання ще раз відновити в уяві всі події сьогоднішнього дня.

У цей момент повз мене проїхав інший фіакр. Я мимоволі глянув на пасажирів, і тут же різко відвів погляд. Це була та сама жінка зі своїм вгодованим чоловіком. Вони не помітили мене. Але я раптом відчув, ніби мене зловили на гарячому. Це було страшенно неприємно. І мені захотілося крикнути фірманові, щоб поквапив коней, і я зміг якомога швидше втекти подалі від них.

Фіакр на своїх гумових шинах м’яко пересувався поміж каштанами на центральній алеї, праворуч і ліворуч їхало чимало інших повозів, схожих на кораблі з квітами, вони везли на борту свій барвистий вантаж — святково вбраних жінок. Повітря було м’яким і солодким, у ньому вже відчувалися перші пориви вечірнього холоду, які пробивалися крізь дорожню куряву. Але настрій приємної мрійливості більше не повертався: зустріч із обманутим Лайошем знову викликала в мені почуття сорому. Воно увірвалося в мою схвильовану азартом свідомість, немов холодний протяг. Я ще раз відтворив у своїй уяві те, що трапилося, і не міг зрозуміти сам себе: як я міг без жодної потреби привласнити випадково знайдені гроші, запхнути їх собі в кишеню, я, чесний чоловік, джентльмен, якого запрошують до найкращого товариства, офіцер запасу. Та ще й зробив це з жадібною радістю, з азартом, якому неможливо знайти виправдання. Ще годину тому я був бездоганним і чесним чоловіком, а тепер скоїв крадіжку. Я став злодієм. І, щоб налякати себе ще більше, я тихо повторив власний вирок у затишку фіакра, який ледь чутно котився вперед, мимоволі дотримуючись ритму, в якому постукували кінські копита:

— Злодій! Злодій! Злодій! Злодій!

Це дуже дивно. Я навіть не знаю, як описати те, що трапилося, це важко пояснити, неможливо виправдати, але я все одно переконаний, що нічого не вигадую, усе було саме так. Кожне своє почуття, кожну зміну настрою, які я пережив за цей час, я пригадую дуже чітко, із майже неправдоподібною точністю деталей, мало що з пережитого мною за тридцять шість років запам’яталося мені настільки добре. І все ж таки я не можу наважитися усвідомити, що ця абсурдна низка подій і раптові зміни моїх відчуттів трапилися саме зі мною і що все це було насправді, а не вві сні. Я не знаю, чи хтось із поетів чи психологів зміг би викласти все це в логічній послідовності. Я можу накреслити, лише відтворити події у хронологічному порядку. Отже, я сказав сам собі:

— Злодій! Злодій! Злодій!

А потім настав дуже дивний момент, момент, коли не відбувалося взагалі нічого, коли я лише — як важко це окреслити словами!.. — лише дослухався до власних відчуттів. Я розпочав процес із самим собою і оголосив звинувачення, а тепер звинувачений мав би відповісти судді. Тож я чекав, але нічого не відбулося. Слово «Злодій!», яке мало подіяти на мене немов удар нагайкою, принаймні так я сподівався, і мало примусити мене здригнутися, а потім відчути безіменний, але нищівний сором, це слово не дало жодного ефекту. Я терпляче зачекав кілька хвилин, бо надто добре відчував, що за цим впертим мовчанням таки щось ховається, і нервово очікував відлуння, крику огиди, обурення, розпачу від такого самозвинувачення, але марно. Знову нічого не трапилося. Ніхто мені не відповів. Я ще раз повторив собі:

— Злодій! Злодій!

Цього разу вже голосніше, аби врешті розбудити своє глухувате і неповоротке сумління. Але мені знову ніхто не відповів. І раптом мою свідомість прорізав спалах, ніби сірник, який запалили над бездонною темрявою провалля, раптом я збагнув, що тільки хотів відчувати сором, але насправді нічого не відчував, а в глибині душі навіть був гордим за свій нечуваний учинок.

Як таке могло трапитися? Я намагався боронитися проти цього несподіваного усвідомлення, бо злякався сам себе, але мої почуття були надто бурхливими, важко було притлумити їх у собі. Почуття, яке так сильно розігрівало мені кров, не мало нічого спільного ні з соромом, ні з обуренням, ні з відразою до себе, — це була радість, п’янка радість, яка закипала в мені, розгоралася яскравим і бадьорим полум’ям. Уперше за багато років я відчув, що живу, насправді живу, що мої відчуття були лише притупленими, а не відмерли назавжди, що під засипаною піском поверхнею моєї байдужості ще чаїлися бурхливі потоки пристрасті і, коли їх зачепила чарівна паличка випадковості, вони змогли примусити моє серце битися сильніше. Таємничий вулкан земних відчуттів, який час від часу вибухає сильними і ненаситними бажаннями у кожній часточці всесвіту, здатній дихати, причаївся і в мені, бо я також живий, я рухаюся, мені притаманні всі людські пристрасті — добрі й погані. У мене всередині ніби відчинилися якісь двері, а за ними стало видно глибоке провалля пристрасті, і я зазирнув усередину, аж закрутилася голова, побачив у собі незнані досі відчуття, це мене злякало, але водночас і втішило. І поки фіакр повільно віз моє замріяне тіло повз таких самих, як я, світських нероб, я усе більше занурювався у глибини свого людського єства, неймовірно самотній у цьому мовчазному самоосягненні, а наді мною світився лише високо піднятий факел мого неспокійного сумління. І посеред цих тисяч людей, які розмовляли і сміялися довкола мене, я шукав утрачене власне «я», магічною силою пам’яті відтворював в уяві власне минуле. Давно забуті речі з’являлися раптом у запилених і сліпих дзеркалах моєї свідомості. Я пригадав, що одного разу, ще в школі, вкрав у товариша кишенькового ножа і з такою ж пекельною радістю спостерігав, як він усюди шукає цього ножа, питає про нього всіх і кожного, хвилюється. Я раптом збагнув, чому години, проведені наодинці з деякими жінками, часто бували такими тривожними, ніби перед грозою, зрозумів, що моя чуттєвість була тільки приспаною, притлумленою ідіотським ідеалом джентльмена, нав’язаним мені суспільством, але глибоко в моїй душі, на дні її засипаних піском криниць і каналів, усе ще пульсують гарячі струмені життя, такі ж, як і в усіх інших людях. О, життя насправді завжди було в мені, я просто не наважувався дати собі волю, замурувався і сховався від себе самого, і ось стримувана сила нарешті прорвалася назовні, багате й інтенсивне життя перемогло мене в мені ж самому. І тепер я знав, що живу, знав зі зворушенням жінки, у якої щойно вперше заворушилося під серцем дитя, так само і я відчув справжнє — не знаю, як це краще сформулювати, — правдиве, не удаване життя, яке зароджувалося в мені. Мені майже соромно писати про це, але я раптом усвідомив, що розцвітаю, хоча лише кілька годин тому ще вважав себе цілковито байдужим до всього на світі. А тепер кров пульсувала в моїх жилах, почуття поволі розквітали у душевному теплі, і я знову розкошував у передчутті незнаного плоду, який дозріває у мені, — незрівнянно солодкий або ж нестерпно гіркий. Посеред білого дня, на площі, де тисячі людей розповідали одне одному про якісь дурниці, зі мною трапилося чудо Тангейзера[35] — я знову навчився відчувати, на сухій палиці з’явилися молоді бруньки.

Хтось покликав мене з сусіднього екіпажа, здається, я не почув, коли цей чоловік вітався зі мною вперше. Я здригнувся від несподіванки, роздратований через те, що мене вирвали зі стану солодкої самозаглибленої замріяності, цього найкращого з коли-небудь бачених мною снів. Погляд на знайомого, який покликав мене, зруйнував ці мрії, — я побачив свого шкільного товариша Альфонса, друга моїх дитячих років, тепер він був прокурором. І тут мене раптом трусонуло, мов у лихоманці: цей чоловік, — подумав я собі, — який так приязно вітається з тобою, тепер матиме над тобою необмежену владу, варто йому лише довідатися про твій учинок. Якби він уже знав про те, що ти скоїв, то був би зобов’язаний силою витягти тебе із теплого фіакра, ви­рвати з твого теплого безжурного існування і кинути на три або й п’ять років у безжальний світ за ґратами, до інших злодіїв, яких загнала в їхні камери нагайка нужди. Але страх тільки на коротку мить зловив мою тремтячу руку своїми крижаними обіймами, тільки на секунду моє серце завмерло і перестало битися, — а потім і ця думка перетворилась на гаряче відчуття, на якусь нереальну і нахабну гордість, самовдоволене і майже зверхнє споглядання всіх довкола. «Ваша дружня посмішка застигла б у кутику рота, якби ви тільки знали, який я, — думав я собі. — Ви б тоді не віталися зі мною як із рівним собі! Ви з відразою відкидали б моє привітання геть від себе, немов бризки нечистот, струшували б його з одягу з огидою і роздратуванням. Але ще до того, як ви зможете викинути мене зі свого товариства, я вже зробив це сам, сьогодні після обіду я викреслив своє ім’я зі списків мешканців вашого холодного кістлявого світу, у якому я був лише коліщатком, яке працювало бездоганно, було часткою велетенської машини, яка байдуже стукотить своїми поршнями і бездумно повторює одні і ті ж рухи. Я кинувся у прірву такої глибини, про існування якої раніше ніколи навіть не здогадувався, але за цей короткий час я відчув у собі більше життя, ніж за десять років серед вас. Я більше не належу вам, не є одним із вас, я тепер поза межами вашого кола, на недосяжній глибині чи висоті, але ніколи більше, жодного разу не опинюся на пласкому пляжі вашої міщанської добропорядності. Я вперше в житті відчув усе, що може відчути людина доброго і поганого, але вам ніколи цього не збагнути, ніколи не зрозуміти мене: нікчемні люди, що ви можете знати про мою таємницю!»

Як мені висловити те, що я відчував тоді, я, елегантно вбраний джентльмен, який холодно вітається з усіма знайомими в сусідніх екіпажах і незворушно їде далі! Бо, поки моя зовнішня оболонка, той чоловік, яким я був колись, розпізнавав обличчя і вітався, всередині у мене гриміла така п’янка музика, що я змушений був стримуватися, аби не викрикнути щось у цей метушливий натовп. Почуття переповнювали мене аж до фізичного болю, і мені час від часу доводилося притискати долоню до грудей, у яких болісно стискалося серце. Але жодне з моїх численних почуттів не існувало окремо — біль, задоволення, переляк, жах і розкаяння, — усі вони злилися в єдиний потік, і я розумів тільки те, що живу і здатен відчувати. І ця найпростіша з людських властивостей, якої я був позбавлений роками, тепер так сильно п’янила мене. Жодної секунди протягом усіх своїх тридцяти шести років я ще настільки сильно не відчував себе живим, і це відчуття не давало мені стільки радості, як тепер.

Раптом екіпаж обережно зупинився: кучер натягнув віжки, озирнувся і запитав, чи везти мене додому. Я отямився від своїх мрій і подивився на вулицю: тільки тепер здивовано зауважив, що промріяв дуже довго, минуло кілька годин. Надворі стемніло, верхівки дерев м’яко шелестіли, каштани видихали свій аромат у вечірню прохолоду. А високо в небі уже поблискував місяць, ще закритий хмарами. На сьогодні з мене досить, має бути досить. Але додому мені ще не хотілося — куди завгодно, тільки не у свій звичний світ! Я заплатив кучерові. Коли витягнув гаманець і взяв одну з купюр, мою руку від кінчиків пальців до ліктя ніби вдарило струмом, отже, в мені ще залишилося щось від колишнього мене, який умів соромитися. Сумління джентльмена звивалось у передсмертній судомі, але рука вже перебирала крадені гроші дуже бадьоро, і я був щедрим від радості. Возниця подякував кілька разів підряд, і я аж посміхнувся: якби він тільки знав! Коні рушили, екіпаж поїхав геть. Я подивився йому вслід, як людина, яка дивиться з борту корабля на пляж, де відчула себе щасливою.

Якусь мить я продовжував замріяно стояти посеред натовпу, який сміявся, гомонів та галасував у звуках музики. Було десь близько сьомої, і я за старою звичкою подався до Захера, куди раніше після перегонів завжди приходив обідати з друзями. Мабуть, екіпаж не даремно привіз мене саме сюди. Але щойно я торкнувся до клямки на хвіртці фешенебельного літнього ресторану, як передумав: мені ще не хотілося повертатися до свого звичного оточення, ще не хотілося, щоб те нове й незнане, що так таємниче бродило в мені, розчинилося у порожніх світських розмовах, не хотілося, щоб зникала блискуча магія пригоди, яка тримала мене в напрузі ось уже кілька годин.

Здалеку було чути музику, і я мимоволі попрямував на звук: сьогодні мене приваблювало все випадкове, і це було так приємно, мені сподобалася ідея загубитися всередині неспокійного натовпу. Моя кров закипала посеред цієї густої і рухливої людської маси: я раптом знову напружився, мов струна, був схвильованим, а всі мої чуття уважно вбирали густі випари людського подиху, пилюки, поту і тютюну. Бо усе те, що раніше, навіть ще вчора, відштовхнуло б вишуканого джентльмена в мені і видалося б вульгарним, плебейським та ординарним, тепер магічно притягувало до себе мій новий інстинкт, так ніби я вперше відчув у собі щось тваринне, кероване лише низькими інстинктами. Тут серед соціальних низів, поміж солдатів, служниць, волоцюг, я чомусь раптом відчув себе дуже добре, хоча і не міг зрозуміти чому. Я жадібно вдихав це смердюче повітря, тішився, коли мене штовхали і притискали у натовпі, із зацікавленням очікував, куди цей натовп занесе мене, якщо я йтиму навмання, без конкретної мети. Звуки народного гуляння були все ближче, все голосніше долинали до мене удари тарілок та мелодії духового оркестру, шарманки з фанатичною монотонністю тарабанили безкінечні польки та вальси, з павільйонів чулися глухі удари, крики та п’яний сміх, а між деревами визирнула, виблискуючи яскравими вогнями, карусель мого дитинства. Я зупинився посеред площі і з головою занурився у цей хаос, наповнив ним свої вуха й очі: ці вибухи галасу, цей пекельний безлад заспокоювали мене, бо заглушали мій внутрішній неспокій. Я спостерігав, як служниці у надутих вітром сукнях з дикими криками радості злітають на качелях високо в небо, як помічники м’ясників задоволено опускають молоти на силоміри, захриплі голоси перекрикують галас натовпу і шарманок, мавпячими жестами закликають публіку до своїх павільйонів, як усе це кипить і перемішується з бурхливим життям натовпу, сп’янілого від музики, миготіння ліхтарів і власного тепла, яке випаровували тисячі розігрітих людських тіл. Відтоді, як я сам ожив, відразу ж почав помічати вітальність інших. Я відчував пристрасть мільйонного міста, яка за ці кілька недільних годин виливається назовні бурхливим та гарячим потоком, розігріває сама себе і перетворюється на тупе, тваринне, але в чомусь здорове, жваве монолітне задоволення. До мене весь час хтось торкався, чиїсь тіла терлись об мене, їхня гарячковість потроху передавалася й мені: мої нерви напружилися, збуджені різкими довколишніми запахами, і я потроху також почав розділяти це всюдисуще загальне сп’яніння. Уперше за багато років, а можливо, і вперше у своєму житті я опинився всередині такого натовпу, відчув над собою владу людської маси, настрій якої невідворотно захоплював і мене, примушував підкоритися. Мені здавалося, ніби прорвало якусь дамбу і тепер у моїх жилах курсував невпинний потік, який сполучав мене з цим світом, і мені захотілося знищити всі, й навіть ці останні бар’єри між собою і цими гарячими чужими тілами, щоб злитися з ними воєдино. Із пожаданням чоловіка я вдивлявся у глиб цього велетенського лона, з пожаданням жінки очікував на ласку, доторк, поклик, обійми, — майже як у далекій юності. Тепер я прагнув якомога швидше влитися у це живе і пристрасне тіло, відчувати свій зв’язок із пульсуванням, сміхом і подихом чужої пристрасті, розтектися цими спільними артеріями, стати маленьким безіменним гвинтиком могутнього механізму, якоюсь непомітною інфузорією у смітнику людства, істотою, яка тремтить від жадання і поблискує серед міріад собі подібних, — розчинитися у цьому казані, зірватися, мов стріла з туго натягнутої тятиви лука, вивільнити власну напругу кудись у невідомість, у далеке самотнє небо, у недосяжний колективний рай.

Тепер я знаю: тоді я сп’янів. У моїй крові кипіло все разом: стукотіння молоточків на каруселі, приємний і звабливий жіночий сміх у відповідь на доторк чоловічих рук, музика, шарудіння суконь. Кожен звук гострим камінцем влучав у мене, а потім ще раз виблискував червоним, пролітав повз скроні, я відчував кожен доторк, кожен погляд загостреною чутливістю нервів (як під час морської хвороби), але все це потім зливалося у відчуття п’янкої єдності з масою. Я не можу описати свій тодішній складний стан словами — мабуть, най­ближчим до цього було б таке порівняння: звуки, галас та емоції переповнювали мене, і я почувався, немов машина, яка поспішає всіма своїми коліщатками, щоб уникнути страшного тиску і вибуху, від якого за лічені хвилини може розлетітися на друзки її казан. Кінчики моїх пальців тремтіли, у скронях стукотіло, горло стискало і душило від хвилювання розігрітої крові — після багаторічного сну почуттів мене раптом охопила гарячка, яка могла спалити мене дощенту. Я усвідомлював, що мушу негайно розкритися, випустити пару зсередини словом, поглядом, поділитися з кимось, вилитися в розмові, звільнитися — якось урятуватися від цього твердого закостенілого мовчання, яке відділило мене від теплої, бурхливої, живої маси. Уже кілька годин поспіль я ні з ким не розмовляв, не потискав нікому руки, не відчував на собі чийогось питального чи співчутливого погляду, а тільки застигав під тиском того, що трапилося, моє хвилювання змушене було мовчати. Я ніколи раніше не відчував такої сильної потреби поділитися своїми переживаннями з кимось, з іншою людиною, як тепер, посеред тисячного, десятитисячного натовпу, який оточив мене теплом і словами, але так і не зробив мене своєю частинкою. Я нагадував людину, яка мучиться спрагою посеред моря. І при цьому я щомиті бачив, як інші люди на моїх очах, праворуч і ліворуч, заговорюють одне з одним і знайомляться, сходяться в пари, ніби ртутні кульки, які зливаються разом, і це тільки підсилювало мої муки. Мені було заздро дивитися на молодих хлопців, які без зайвих церемоній, проходячи повз дівчат, зачіпали їх словом, а за мить уже брали попід руку, як жінки й чоловіки знаходили одне одного в натовпі і як небагато їм було потрібно для знайомства: кивок голови під час катання на каруселі, випадковий погляд, і незнайомі ще мить тому люди починали спілкуватися одне з одним. Можливо, через кілька хвилин вони знову розійдуться назавжди, але між ними утворювався якийсь зв’язок, їх щось об’єднувало, вони знаходили щось спільне, і саме цього мені так бракувало в той момент. І я, такий досвідчений у світських розмовах, я, кого шанували і любили у високому товаристві, який добре знався на етикеті, я згорав зі страху і сорому заговорити з якоюсь пишнозадою служницею, боявся, що вона сміятиметься з мене, я опускав очі, коли чийсь погляд випадково зупинявся на мені, хоча сам мучився бажанням перекинутися з кимось бодай словом. Я не зовсім розумів, чого хочу від інших людей, але не міг і залишатися далі на самоті, продовжувати горіти у своїй гарячці. Але всі дивилися повз мене, усі погляди скеровувались кудись далі, ніхто не хотів спілкуватися зі мною. Раптом до мене підійшов дванадцятирічний хлопчина в обдертому одязі: у його погляді відбивалося світло ліхтарів, він пожирав очима карусель із дерев’яними кониками. Його рот був відкритим від захоплення: мабуть, у нього не було більше грошей, щоб покататися, і він міг насолоджуватися тільки криками та сміхом інших. Я похапцем підбіг до нього і запитав, при цьому мій голос чомусь тремтів і зривався:

— Можливо, ви також хотіли би проїхатися?