Розділ «Новели»

— Крессі! Крессі! Крессі!

І тут натягнута струна раптово обірвалася (повторення робить навіть шалену пристрасть одноманітною!). Зазвучала музика, натовп розійшовся. Уперед були виставлені таблички з номером переможця. Я зиркнув на них без особливої цікавості. На першому місці світилася сімка. Так само машинально я перевів погляд на синій квиток, який усе ще тримав між пальцями. І на ньому теж була сімка. Я зареготав. Квиток виграв, спритний Лайош правильно зробив ставку. Тож я своєю зловтіхою ще й видурив гроші у товстуна; раптом хороший настрій знову повернувся до мене, а разом з ним і зацікавлення — я вирішив з’ясувати, скільки коштувало йому моє ревниве втручання. І я вперше уважніше придивився до синього клаптика паперу. Це був квиток на двадцять крон в ординарі. Мабуть, виграш був досить великим. Недовго роздумуючи, тільки з самої лише цікавості я дав натовпу донести себе до кас. Мене притиснули до одного з віконечок, я простягнув квиток, і відразу ж швидкі кістляві руки людини, обличчя якої мені не було видно, відрахували мені дев’ять купюр по двадцять крон і поклали на мармурову дошку.

І в цей момент, коли в моїх руках опинилися гроші, справжні гроші, сміх застряг мені в горлі. І відразу ж з’явилося неприємне відчуття, яке примусило відсмикнути руки від чужих грошей. Я би з задоволенням залишив сині купюри на мармуровій дошці, але за мною вже хвилювалася черга, кожен хотів якнайшвидше отримати виграш. Тож не залишалося нічого іншого, як із соромом кінчиками пальців взяти гроші: вони пекли мої долоні, ніби синє полум’я, я мимоволі відставляв руку подалі від тіла, ніби і ця рука, яка взяла чуже, теж більше мені не належить. Раптом я усвідомив увесь жах ситуації. Жарт зайшов занадто далеко, я захопився і мимоволі зробив учинок, не гідний чесного чоловіка і джентльмена, офіцера запасу, я не наважувався навіть подумки вимовити справжню назву скоєного. Бо я не просто приховав ці гроші, а виманив хитрощами, тобто вкрав.

Довкола мене дзижчали й шелестіли голоси, люди проштовхувалися до кас і назад. А я продовжував стояти нерухомо із відставленою вбік рукою. Що мені тепер робити? Спершу я подумав про найпростіший вихід: знайти справжнього власника виграшу, віддати йому гроші і перепросити. Але це було неможливо, тим більше в присутності іншого офіцера. Я ж був лейтенантом запасу, і таке зізнання відразу ж позбавило б мене чину. Навіть якби я просто знайшов квиток, то отримувати за нього гроші вже було негідним учинком. Я подумав і про те, щоб піддатися інстинктивному бажанню зіжмакати банк­ноти й викинути геть, але і це було б ризиковано, адже хтось міг побачити і запідозрити щось недобре. Але я в жодному випадку не хотів залишати собі ці гроші, а тим більше запихати їх до свого гаманця, щоб потім подарувати комусь. У мене з дитинства разом зі звичкою носити чисту білизну виробили потребу жити чесно, тому мені було гидко навіть подумати про те, щоб доторкнутися до чужих папірців. Позбутися цих грошей, як завгодно, але позбутися, — це було єдине моє бажання, геть далі від них! Я безпорадно озирнувся довкола, пошукав якогось сховку, якогось усамітненого місця, і тут зауважив, що люди знову вишиковуються в черги до кас, цього разу з грошима в руках. Це видалося мені порятунком. Повернути гроші назад злій випадковості, яка принесла їх мені, закинути назад, у ненаситну прірву, яка вже жадібно заковтувала нові ставки — сріблом і купюрами, так, це було звільнення.

І я кинувся до кас, пробиваючись крізь натовп. Ось переді мною залишилося лише двоє чоловіків, а потім настане моя черга, і тут я усвідомив, що навіть не знаю, як називаються коні, на яких треба ставити. Я почав жадібно дослухатися до розмов довкола.

— Ви ставите на Равахоля? — запитав хтось у черзі.

— Звичайно, на Равахоля, — відповів співрозмовник.

— Думаєте, Тедді не має жодних шансів?

— Тедді? Та ви що? Він програв навіть пробний забіг. Ні в якому разі не ставте на Тедді.

Я проковтнув почуте, як спраглий ковток води. Отже, Тедді поганий. Він точно не виграє. І я відразу ж вирішив поставити на нього. Простягнув гроші у віконечко, назвав щойно почуте ім’я Тедді і додав: «В ординарі». Чиясь рука простягнула мені назад квитки. Тепер у моїй руці було дев’ять біло-червоних паперових квитків замість одного. Мені все ще було соромно, але вже не так пекло в долоні, і я не відчував себе більше так принизливо і неприємно, як тоді, коли тримав у руках гроші.

Я знову відчув себе легко, майже безтурботно: я по­збувся грошей, а разом з ними й неприємного осаду від усієї цієї історії, усе знову перетворилось на жарт, як і було на початку. Я розслаблено опустився знову на свій стілець, запалив цигарку і поволі випускав дим перед собою. Але мені було неспокійно, я піднявся з місця, походив туди-сюди і знову сів. Як не дивно, мій мрійливий настрій зник, а замість нього з’явилася нервовість. Спершу я думав, що це через побоювання зустріти у людському натовпі Лайоша з дружиною. Але як вони могли б дізнатися, що дев’ять квитків у мене в руці належать їм? Неспокій натовпу також мені не заважав, навпаки, я з цікавістю спостерігав, чи люди не почали знову скупчуватися біля трибун, і весь час ловив себе на тому, що все частіше підіймаюся з місця, шукаючи очима прапорець, який підіймають догори перед початком забігу. Отже, тепер я теж відчув це — нетерпіння, гарячкове очікування, мені хотілося, щоб забіг розпочався чимшвидше і ця неприємна пригода нарешті завершилася назавжди.

Повз мене пройшов хлопець зі спортивною газетою. Я зупинив його, купив газету і почав читати програму перегонів, не без труднощів долав не дуже знайомий мені жаргон. Знайшов серед коней Тедді, дізнався ім’я його жокея, власника стайні і кольори — білий і червоний. Але чому це все раптом почало мене цікавити? Я роздратовано зім’яв папір і викинув геть, встав, потім знову сів. Раптом мені стало душно, і я змушений був витерти вологе чоло хустинкою, комір почав тиснути мене. А старт усе не розпочинався.

Нарешті почувся дзвінок, люди посунули до бар’єра, і в цей момент я з жахом відчув, що і мене цей звук вирвав із заціпеніння, ніби будильник із глибокого сну. Я так різко підскочив зі стільця, що перекинув його, а тоді помчав уперед, міцно стискаючи у пальцях квитки, врізався у саму гущу натовпу, ніби боявся, що запізнюся і прогавлю щось дуже важливе. Я брутально порозпихав ліктями людей і пропхався до самого бар’єра, вихопив стілець, на який збиралася сісти якась жінка, і забрав його собі. Неадекватність і нетактовність такої моєї поведінки відбилася, мов у люстрі, у здивованому погляді цієї жінки — це була моя знайома, графиня Р., я не наважився подивитися в її очі під роздратовано піднятими бровами, а відвів погляд убік, червоніючи від сорому і впертості, а тоді вискочив ногами на стілець, щоб краще бачити поле.

Десь далеко на іншому кінці поля на зеленому газоні біля лінії старту стояло кілька коней, а крихітні з такої відстані жокеї, схожі на кольорових клоунів, ледве втримували їх на лінії. Я відразу ж спробував відшукати серед них свого, але як не мав досвіду, то очі застилала якась дивна гаряча пелена, і я не міг розрізнити серед кольорових плям сполучення червоного з білим. У цей момент дзвінок прозвучав удруге, і, як сім кольорових стріл, водночас випущених з лука, коні зірвалися з місця. Спокійному сторонньому спостерігачеві це мало б видаватись дуже гарним та естетичним, — стрункі тварини галопом мчать по зеленій траві, майже не торкаючись копитами землі. Але я не відчув цієї краси, бо з усіх сил намагався розгледіти свого коня і свого жокея, дратуючись, що не прихопив бінокль. Як я не вигинався і не витягувався, але не міг побачити нічого, крім п’яти комах, які змішалися в один клубок, що стрімко пересувається. Але ось на повороті клубок почав розтягуватися, перетворився на клин, гострий кінець висунувся вперед, а задні коні почали відставати. Змагання ставало все запеклішим: троє чи четверо коней, що мчали галопом, зліпилися докупи, ніби кольорові смужки паперу, час від часу вони по одному ненадовго виривалися вперед. І я мимоволі витягнув усе своє тіло, ніби цей наслідувальний пружний і пристрасний рух міг підвищити швидкість коней і додати їм сили.

Довкола мене росло збудження. Більш досвідчені розпізнали кольори своїх коней ще на повороті, бо із загального гудіння натовпу все частіше, ніби ракети, виривалися окремі імена. Біля мене стояв якийсь чоловік і мов божевільний махав руками, а щоразу, коли вперед виривався один із коней, чоловік несамовито верещав гидким голосом:

— Равахоль! Равахоль!

Я побачив, що наперед і справді вирвався жокей у синьому, і мене охопила лють через те, що це не мій кінь наближається до перемоги. Цей крик: «Равахоль! Равахоль!» ставав нестерпним, а чоловік усе більше видавався мені ненависним, я аж пінився від люті і залюбки вгатив би кулаком у чорне провалля його роззявленого в крику рота. Я тремтів від люті, мов у гарячці, відчував, що от-от зірвуся і зроблю якусь дурницю. Але тут ще один кінь вирвався уперед. Можливо, це був Тедді, можливо, можливо, — і ця надія знову пробудила у мені азарт. Мені здалося, що над крупом коня промайнуло щось червоне, коли вершник махнув нагайкою, це міг бути мій кінь, мав бути мій! Але чому він не може розігнати його як слід, цей невдаха! Ще раз ударити нагайкою! Ще раз! Ось, ось він наздоганяє, він уже зовсім близько! Ще трохи. Чому Равахоль? Равахоль? Ні, не Равахоль! Не Равахоль! Тедді! Тедді! Вперед, Тедді! Тедді!

Раптом я відхилився назад. Що — що це таке було? Хто кричав, як божевільний? Хто тупотів: «Тедді! Тедді!» Невже це був я? І я сам злякався власного азарту. Хотів стриматися, взяти себе в руки, моя гарячка змінилася раптовим нападом сорому. Але я не міг відвести погляду від поля, на якому двоє коней ніби приклеїлися один до одного, і це, мабуть, справді був Тедді, який не відставав від гидкого Равахоля, якого я ненавидів від усього серця, бо довкола мене інші вболівальники теж почали кричати:

— Тедді! Тедді!

Цей крик знову занурив мене у глибини азарту, нетривале прозріння минуло, і я більше не володів собою. Він повинен, він просто змушений перемогти; і справді, раптом з-за фаворита почала з’являтися голова іншого коня, спершу ледь помітна, а потім трохи ширша — ось уже видно шию, і в цей момент звучить фінальний сигнал, — трибуни зриваються в єдиному пориві, який значить і радість, і відчай, і лють. На коротку мить омріяне ім’я наповнює простір до самого неба. А потім крик обривається і звучить музика.