Розділ «Стефан Цвейґ — учорашній і сьогоднішній»

Ось що писав про Цвейґа Томас Манн: «Його літературна слава проникла в найвіддаленіші куточки землі. Дивовижний випадок при тій невеликій популярності, якою користуються німецькі автори у порівнянні з французькими й англійськими. Можливо, від часів Еразма (про якого він розповів із таким блиском) жоден письменник не був таким знаменитим, як Стефан Цвейґ»[1]. Якщо це й перебільшення, то зрозуміле, простиме: адже до кінця 20-х років XX століття не було автора, чиї книги перекладали б на всякі, в тому числі найрідкісніші, мови частіш і з більшою охотою, ніж книги Цвейґа.

Для Томаса Манна він — найвідоміший німецький автор, хоча одночасно з ними жили й писали і сам Томас, і його брат Генріх, і Леонгард Франк, і Фаллада, і Фейхтванґер, і Ремарк. Якщо ж брати власне австрійську літературу, то тут Цвейґу рівних просто немає. Інші австрійці — Шніцлер, Гофмансталь, Герман Бар — тоді вже начебто забувалися. Рільке сприймали як поета складного, що пише для вузького кола. Промайнув, щоправда, в першій половині 1920-х років Йозеф Рот із його «Іовом», «Склепом капуцинів» і «Маршем Радецького», але тільки на короткий період, подібно до комети, і знову на роки пішов у літературне небуття. А Цвейґ іще 1966 року вважався одним із двох найпопулярніших австрійських письменників.

Воістину Цвейґ — цей «нетиповий австрієць» — у період між двома війнами виявився повноважним представником мистецтва своєї країни, і не тільки в Західній Європі чи Америці, але й у нашій країні. Коли йшлося про австрійську літературу, на пам’ять приходило ім’я автора «Амока» й «Марії Стюарт». У 1928—1932 роках видавництво «Время» випустило дванадцять томів його книг, і передмову до цього, тоді майже повного зібрання творів написав сам Горький.

Нині багато чого змінилося. Тепер кращими письменниками австрійської літератури нашого століття, її класиками вважаються Кафка, Музіль, Брох, Рот, Хайміто фон Додерер. Їх усіх (навіть Кафку) далеко не так широко читають, як колись Цвейґа, та все ж вони високо шановані, тому що дійсно є художниками великими, значними, — художниками, які витримали випробування часом, більше того, повернутими ним із якогось небуття.

А чи витримав Цвейґ випробування часом? Принаймні, з вершини ієрархічної градації він спустився на місце більш скромне. І виникає підозра, що на своєму п’єдесталі він стояв не по праву; складається щось на зразок антилегенди, у відповідності до якої Цвейґ був просто примхою моди, улюбленцем випадку, шукачем успіху…

Із такою підозрою, однак, погано узгоджується оцінка, дана йому Томасом Манном, повага, з якою ставився до нього Горький, що писав 1926 року Н. П. Рождественській: «Цвейґ — чудовий художник і дуже талановитий мислитель». Приблизно такої ж думки про нього й Е. Верхарн, Р. Роллан, Р. Мартен дю Ґар, Ж. Ромен і Ж. Дюамель, кожен із яких сам відіграв видатну роль в історії новітньої літератури. Природно, ставлення до спадщини того чи іншого письменника мінливе. Змінюються смаки, в кожної епохи свої кумири. Та є в цій мінливості й певна об’єктивна закономірність: що легковагіше — вимивається, вивітрюється, що вагоміше — залишається. Та не настільки ж усе мінливе? Не може ж бути, щоб той, хто здавався «чудовим», «талановитим», виявився «мильною булькою»? І ще: чи Цвейґ спустився на більш скромне місце — чи інші піднялися на більш високе? Якщо вірним є останнє, то його становище в літературі незмінне й «перегрупування», що сталося, не принижує його гідності як художника.

Відповісти на ці запитання — визначити вагомість письменника для сьогоднішніх читачів. Більш того, це значить наблизитися до розуміння «цвейґівського феномена» в цілому, позаяк багато чого відбилося в його творчості — й австрійська батьківщина, і європеїзм, і надзвичайний успіх, і двічі пережита загальна трагедія, що стала і трагедією особистою, і міфізація втраченої вітчизни, і все те, що призвело до трагічного фіналу…

«Можливо, раніше я був занадто розпещеним», — зізнавався Стефан Цвейґ наприкінці життя. І це правда. Довгі роки він ходив в улюбленцях долі. Цвейґ народився в багатій сім’ї і не терпів ніяких нестатків. Життєвий шлях, завдяки таланту, що рано виявився, визначився якось сам собою. Але і щасливий випадок відігравав не останню роль. Завжди поряд опинялися редактори, видавці, готові друкувати навіть перші, незрілі речі літератора-початківця. Поетичну збірку «Срібні струни» (1901) схвалив сам Рільке, а Ріхард Штраус попросив дозволу перекласти на музику шість віршів із неї.

Може, такий успіх був не цілком заслужений молодим автором. Ранні твори Цвейґа були камерними, ледь естетськими, овіяними якоюсь декадентською журбою. І в той же час вони по­значені не дуже ще ясним передчуттям близьких перемін, характерним для всього європейського мистецтва на зламі віків. Словом, це було саме те, що могло сподобатися тодішньому Відню, його ліберальним колам, що допомагало бути привітно зустрінутим у редакціях провідних літературних часописів або в групі «Молодий Відень», головою якої був поборник австрійського імпресіонізму Герман Бар. Там нічого не бажали знати про могутні соціальні зрушення, про близький крах Габсбурзької монархії, що ніби символізував усі майбутні катастрофи буржуазного світу; однак там охоче підставляли обличчя поривам нового, весняного вітру, що наповнював — так здавалося — тільки вітрила поезії.

Успіх, удача позначаються на людях по-різному. Багатьох вони роблять самозакоханими, поверховими, егоїстичними, а в декого, накладаючись на внутрішні позитивні якості характеру, виробляють непохитний житейський оптимізм, аж ніяк не по­збавлений самокритичності. До цих останніх і належав Цвейґ. Довгі роки йому здавалося, що навколишня дійсність якщо й не зовсім гарна та справедлива сьогодні, то здатна стати гарною та справедливою завтра і вже стає такою. Він вірив у кінцеву гармонійність навколишнього світу. «Це, — писав через багато років інший австрійський письменник, Ф. Верфель, — був світ ліберального оптимізму, який із забобонною наївністю вірив у самодостатню цінність людини, а по суті, в самодостатню цінність крихітного освіченого шару буржуазії, в його священні права, вічність його існування, в його прямолінійний прогрес. Усталений порядок здавався йому захищеним і убезпеченим системою тисячі гарантій. Цей гуманістичний оптимізм був релігією Стефана Цвейґа… Ним були знані й безодні життя, він наближався до них як художник і психолог. Але над ним сяяло безхмарне небо його юності, якому він поклонявся, небо літератури, мистецтва, єдине небо, яке цінував і знав ліберальний оптимізм. Очевидно, потьмарення цього духовного неба було для Цвейґа потрясінням, яке він не зміг перенести…»[2]

Але до цього було ще далеко. Перший удар (маю на увазі світову війну 1914—1918 років) він пережив не як пасивний споглядач: сплеск ненависті, жорстокості, сліпого націоналізму, яким, за його уявленнями, передусім була та війна, викликав у ньому активний протест. Відомо, що письменників, які з самого початку війну відкидали, з самого початку з нею боролися, можна перелічити по пальцях. І Е. Верхарн, і Т. Манн, і Б. Келлерман, і багато інших повірили в офіційний міф про «тевтонську» або, відповідно, «галльську» за неї вину. Разом із Р. Ролланом і Л. Франком Цвейґ опинився серед небагатьох.

До окопів він не потрапив: його одягли в мундир, але залишили у Відні й прикомандирували до однієї з канцелярій військового відомства. Це залишило за ним певну свободу. Цвейґ листувався з однодумцем Ролланом, намагався напоумляти побратимів по перу в обох ворогуючих таборах, зумів опублікувати в австрійській газеті рецензію на роман Барбюса «Вогонь», у якій високо оцінив його антивоєнний пафос і художні достоїнства. Не надто багато, але й не так мало як на ті часи. А 1917 року Цвейґ опублікував драму «Ієремія». Її було поставлено у Швейцарії ще до кінця війни, і Роллан відгукнувся про неї як про кращий «із сучасних творів, де величава печаль допомагає художнику побачити крізь криваву драму нинішнього дня одвічну трагедію людства». Пророк Ієремія умовляє царя й народ не вступати на боці Єгипту у війну з Вавилоном і пророкує поразку Єрусалима. Ветхозавітний сюжет тут не тільки спосіб в умовах жорстокої цензури донести до читача актуальний, антимілітаристський зміст. Ієремія (якщо не брати до уваги ще досить невиразного Терсіта в однойменній п’єсі 1907 року) — перший із шерегу героїв Цвейґа, які здійснювали свій моральний подвиг поодинці. Й аж ніяк не із презирства до юрби. Він піклується про народне благо, але обігнав свій час і тому залишається незбагненним. Одначе вавилонський полон він готовий розділити зі своїми одноплемінниками.

Із юності Цвейґ мріяв про єдність світу, єдність Європи — не державну, не політичну, а культурну, що зближує, збагачує нації та народи. В тій інтерпретації, в якій мрія ця існує в нього, вона, звісно, ілюзорна. Та не в останню чергу саме вона привела Цвейґа до пристрасного, активного заперечення світової війни як фатального порушення людської спільноти, яка вже починала (так йому здавалося) складатись за сорок мирних європейських років.

У його «Літній новелеті» про центрального персонажа сказано, що він «у високому розумінні не знав батьківщини, як не знають її всі лицарі та пірати краси, що гасають містами світу, пожадливо вбираючи в себе все прекрасне, що зустрічається на шляху». Сказано з тією надмірною пишномовністю, яка була властива довоєнному Цвейґу, і не без впливу внутрішньополітичного стану Австро-Угорської імперії, що являла собою цілий конгломерат мов і народів. Але чим Цвейґ ніколи не грішив, так це симпатіями до космополітизму. 1926 року він написав статтю «Космополітизм чи інтернаціоналізм», де, рішуче стаючи на бік останнього, заявив: «Доволі з нас сумнівних змішувань понять, доволі з нас безпечного та безвідповідального банкетного європеїзму!»[3]

Віра Цвейґа в кінцевий гуманізм світу Західної Європи пройшла випробування Першою світовою війною. Здавалося, що найстрашніше позаду. Та це було не так. У глибині буржуазного світу вже почалося бродіння: фашистська чума охоплювала все нові країни Старого Світу. У своїй книзі «Вчорашній світ» письменник художньо і разом з тим документально точно зображує повільне, але неухильне переродження буржуазної демократії у фашизм. Цвейґ, як мільйони людей Західної Європи, втрачає батьківщину, майно, саме право на життя. Європою його молодості марширували гітлерівські молодчики. Цю загальносвітову драму Цвейґ перенести вже не зміг…

Новелістика Цвейґа, як може видатися, суперечить його активній соціальній позиції борця-пацифіста. Його персонажі зайняті не світом, людством чи прогресом, а лише самими собою або людьми, з якими їх зводить приватне життя, його роздоріжжя, події, пристрасті.

Цвейґівські новели й понині захоплюють читача, особливо такі першокласні, як «Лист незнайомої», «Двадцять чотири години з життя жінки» або «Амок».

І все ж таки Цвейґ — насамперед майстер малого жанру. Романи йому не вдалися. Ні «Нетерпіння серця» (1913), ні той, недописаний, що його видано було тільки 1982 року під назвою «Дурман перетворення». Але новели його по-своєму довершені та класичні. Основу сюжету становить одна подія, цікава, хвилююча, нерідко надзвичайна — як у «Страху», «Амоку», у «Фантастичній ночі». Вона дає напрям і організовує весь хід дії. Тут усе одне з одним узгоджене, все вдало стикується й чудово функціонує. Та Цвейґ не випускає з уваги й окремих мізансцен свого маленького спектаклю. Вони відшліфовані з усією можливою ретельністю. І трапляється, що знаходять відчутність на дотик, зримість і зовсім гідні подиву, доступні, здавалось би, лише кінематографу.

Так і бачиш у «Двадцяти чотирьох годинах із життя жінки» руки гравців у рулетку — «силу-силенну рук, світлих, рухливих, насторожених рук, які, мовби з нір, виглядають із рукавів…». Недарма цю цвейґівську новелу (як, до речі, й інші) було екранізовано, й люди плавом пливли дивитись, як рухаються на сукні столу руки незрівнянного характерного актора німого кіно Конрада Вейдта.