Розділ «Новели»

Він знов замовк. Мене морозило — може, від того, що перший подмух ранішнього вітру легкою хвилею прошумів над кораблем? Але на змученому обличчі — тепер я вже добре бачив його в блідому світанку — знову відбилося зусилля волі.

— Не знаю, скільки я пролежав отак на маті. Аж раптом хтось торкнув мене за плече. Я стрепенувся. То був бой, що в боязкій шанобливій поставі стояв переді мною і тривожно зазирав мені в очі.

— Сюди хочуть ввійти... хочуть побачити її...

— Не впускати нікого!

— Так... але...

В очах його був переляк. Він хотів сказати щось, але не зважувався. Вірну тварину щось мучило.

— Хто це?

Він дивився на мене й тремтів, наче боявся, що я його вдарю. Потім сказав, не називаючи ім’я... звідки в такої первісної істоти раптом береться стільки чуйності? Чому в деякі хвилини якусь незвичайну делікатність виявляють цілком темні люди?.. Він сказав... тихо й боязко:

— Він.

Я зірвався на ноги... Я відразу зрозумів і вмить запалав жагучим прагненням побачити незнайомця. Розумієте, хоч як воно чудно... але серед тієї муки, серед тієї гарячки бажань, тривоги й метушні я цілком забув про «нього»... забув, що до цієї справи причетний ще один чоловік... той, кого ця жінка кохала, кому вона в запалі пристрасті віддала те, в чому відмовила мені... Дванадцять годин, добу тому я був би ще ненавидів того чоловіка, міг би роздерти його на шматки... А тепер... я не можу, не можу вам сказати, як мені кортіло побачити його... полюбити його... за те, що вона його любила.

Я миттю опинився біля дверей. Там стояв молоденький, зовсім молоденький русявий офіцер, дуже несміливий, дуже тендітний, дуже блідий. Він був як дитина, такий... такий зворушливо молодий... І мене страшенно зворушило, що він силкувався бути міцним, витриманим чоловіком... приховати своє хвилювання... Я зразу ж помітив, що в нього тремтіла рука, коли він сягнув до кашкета... Мені кортіло обняти його... за те, що він був саме такий, яким я хотів бачити чоловіка, що володів цією жінкою... не спокусник, не чванько... ні, ще майже дитині, чистій, ніжній істоті подарувала вона себе.

Юнак стояв переді мною геть зніяковілий. Мій жадібний погляд і схвильовані рухи ще дужче його збентежили. Маленькі вусики над губами зрадливо тремтіли... цей молодий офіцер, цей хлопчина насилу стримувався, щоб не заплакати.

— Вибачте, — промовив він нарешті, — я б хотів... я б хотів... ще раз... побачити...

Мимоволі, сам того не помічаючи, я обняв його, чужу людину, за плечі й повів, як ведуть хворого. Він глянув на мене здивовано, безмежно теплим і вдячним поглядом... уже тієї миті між нами зародилася свідомість якоїсь спільності... Ми підійшли до небіжчиці... Вона лежала біла на білих простирадлах... я відчув, що моя присутність все ж таки заважає йому... тому відійшов назад, щоб лишити його з нею на самоті. Він підходив до неї помалу, такою... такою непевною, важкою ходою... З того, як сіпалися в нього плечі, я бачив, який біль крає його серце... Він ішов, як... як людина, що йде проти жахливого буревію... і враз перед ліжком упав навколішки... точнісінько так, як раніш упав я.

Я підскочив до нього, підвів його і посадовив у крісло. Він уже не соромився і в гіркому плачі виливав свою муку. Я не міг вимовити ні слова, тільки несвідомо гладив рукою його русявий, м’який, як у дитини, чуб. Він схопив мене за руку... так лагідно і водночас боязко... і враз я відчув на собі його пильний погляд...

— Скажіть мені правду, докторе, — простогнав він, — вона наклала на себе руки?

— Ні, — відповів я.

— А... а чи хто-небудь... чи хто-небудь винен у її смерті?

— Ні, — сказав я знову, хоч щось підкочувалось мені до горла і я ладен був крикнути йому: «Я! я! я!.. І ти... Ми обидва! І її впертість, її злощасна впертість!» — Але я стримався і ще раз проказав: — Ні... ніхто не винен... Доля винна!

— Не можу повірити, — простогнав він, — не можу. Ще позавчора вона була на балу, всміхалася, кивнула мені. Як же могло таке статися?