Розділ «Новели»

Він здригнувся, подивився на мене, і в його погляді чомусь був страх, потім почервонів і втік, не сказавши і слова. Навіть босоногий хлопчисько не хотів, щоби я зробив для нього щось приємне. Мабуть, у мені було щось дуже чуже, я відчував це, тому не міг злитися з натовпом і плавав у ньому, ніби краплина олії у воді.

Але здаватися було ще рано. Я більше не міг залишатися на самоті. Мої ноги пекли у запилених лакових черевиках, у горлі дерло від різкого ядучого диму. Я озирнувся: праворуч і ліворуч поміж групками людей можна було побачити невеличкі острівці зелені, буди з наїдками та напоями, столи, накриті червоними скатертинами, дерев’яні лави, на яких сиділи незаможні міщани за пивом і недільними сигарами. Мені закортіло до них, адже ці незнайомі між собою люди, зустрівшись за одним столом, легко вступали в розмову. Тут було трохи тихіше, ніж довкола. Я підійшов ближче і пошукав поглядом стіл, а потім вирушив до одного, за яким сиділа сім’я міцного пузатого робітника — його дружина, двоє жвавих доньок та маленький хлопчик. Вони кивали головами, жартували, за їхніми задоволеними безтурботними поглядами було приємно спостерігати. Я ввічливо привітався, взявся за бильце стільчика і запитав, чи можу сісти біля них. І їхній сміх миттєво обірвався — вони трохи помовчали (так ніби кожен чекав, поки інший дасть дозвіл говорити далі), а потім жінка, яка теж враз посерйознішала, сказала:

— Звичайно! Прошу вас!

Я сів і відразу ж відчув, що зіпсував загальний настрій: тепер за столом панувало напружене мовчання. Я не наважувався підняти очі від червоної картатої скатертини, на якій було повно плям та острівців розсипаної солі і перцю, але відчував, що всі вони уважно спостерігають за мною. І я нарешті збагнув, хоча і запізно, що надто вишукано вбраний, як для такого місця, — елегантний костюм, паризький циліндр, перлина у сірій краватці. Моя елегантність та дорогі парфуми примушували тутешню публіку ніяковіти і сприймати мене як чужинця. І це мовчання п’яти людей змусило мене вп’ястись очима у стіл, опустити голову і все уважніше розглядати червону картату скатертину, раз по раз перераховувати на ній кількість червоних і чорних квадратів. Мені було соромно, і я не наважувався ні підняти очі, ні підвестися з-за столу. І коли кельнер нарешті приніс моє пиво, я відчув велике полегшення. Переді мною поставили важкий кухоль, тож тепер я вже міг наважитися ворушити рукою і кидати обережні погляди вбік. І справді, усі п’ятеро уважно спостерігали за мною, без ненависті, але з помітним відчуженням. Наївним інстинктом свого соціального прошарку вони відчували, що я вдерся у їхній грубий світ, бо шукаю тут чогось, що не можу знайти у своєму оточенні, що мене привела сюди не любов і не симпатія, не просте бажання потішитися недільним спокоєм і випити пива, а якась незрозуміла їм пристрасть, яка викликає недовіру. Так само як не повірив мені хлопчина біля каруселі і не прийняв мого подарунка, так само як мене вперто не зауважували тисячі безіменних людей у натовпі і мимоволі вороже реагували на мою елегантність та світськість. Але тим не менше я відчував, що якби мені вдалося знайти просте, людське слово і почати з нього розмову, батько або мати обов’язково відповіли б мені, а дівчатка всміхнулися б, тоді я міг би піти з хлопцем постріляти до тиру навпроти і відчути справжню дитячу радість. І через п’ять-десять хвилин я би вже вивільнився зі своєї звичної ролі, і втягнувся б в атмосферу буденної розмови, і навіть викликав би певну довіру. Але я не міг підібрати такого слова, моє горло душив цілком невиправданий, але сильніший за мене сором, і я сидів за столом біля цих простих людей із опущеним поглядом, ніби злочинець, мучився тим, що своєю непроханою присутністю зіпсував їм останні недільні години. І це напружене сидіння стало мені карою за багаторічну зверхність, з якою я проходив повз тисячі таких столів і мільйони таких простих людей за ними, заклопотаний лише власним успіхом у колі рівних собі. Тому тепер я відчував, що прямий шлях до них для мене закритий, їхня проста манера розмовляти недоступна мені тепер, коли я так хотів відчути себе не чужинцем, а своїм серед них, і цю стіну між нами вже не зруйнувати.

І хоча я звик почувати себе вільно, тепер сидів напружений і перераховував червоні і чорні квадрати на скатертині стола, аж поки знову не прийшов кельнер. Я розрахувався і піднявся зі свого місця, залишивши ледь надпитий кухоль пива, ввічливо попрощався. Мені відповіли так само ввічливо і здивовано, і я, навіть не озираючись, був переконаний, що варто повернутися до них спиною, як вони відчують полегшення від того, що позбулися чужинця, і за столом відновиться попередня жвава та невимушена атмосфера і знову запанує затишок.

І я, ще більш спраглий, затятий і зневірений, знову повернувся у людський натовп. Людей надворі за цей час поменшало, натовп уже не був таким густим ані під деревами, які чорними свічками впиралися у темряву неба, ні у світлі вогнів каруселі, усі поволі розходилися з площі. Змінився і галас цієї людської маси: він більше не був таким монолітним, глибоким і потужним, а розділився на численні тихіші звуки, які час від часу зовсім заглушала музика, яка вибухала тепер різкими і несподіваними хвилями, ніби намагалася затримати тих, хто йшов додому. Змінився і сам натовп: діти з повітряними кульками і пачками конфеті пішли додому, а разом з ними і святково вбрані батьки. Тепер довкола чулося більше нетверезих вигуків, хлопці похитувались, але продовжували йти вперед, ніби в пошуках подальших пригод, усе більше п’яних виходило на центральну алею з бічних доріжок парку; за той час, поки я сидів за пивом у кнайпі, цей дивний світ став ще більш примітивним. Але якраз ця фосфоризована атмосфера нахабства та небезпеки подобалася мені більше, ніж попередня недільно-міщанська. Інстинкт, який прокинувся в мені, відчував спорідненість із цими підозрілими постатями, які походили з найнижчих верств суспільства, вони вешталися парком і шукали чогось, а я відчував у них відображення себе, адже вони також були неспокійні та прагнули пригод і хвилювання. Але я заздрив навіть їм, цим обідраним хлопцям, за відкритість і невимушеність їхньої поведінки, бо сам я стояв, як стовп біля каруселі, затамувавши подих, неспокійний і пригнічений тиском накопичених всередині емоцій, нездатний вичавити з себе муку мовчання, неспроможний поворухнутися, покликати когось, промовити хоча б слово. Я стояв і дивився на площу, на вогні каруселі, розглядав темряву зі свого освітленого острівця, із затятим очікуванням вдивлявся у кожного перехожого, який на мить зупинявся біля каруселі, приваблений яскравим світлом. Але їхні очі дивилися повз мене. Ніхто не хотів мати зі мною справи, ніхто не хотів полегшити моїх страждань.

Я знаю, було б божевіллям намагатися описати або пояснити комусь, чому я, освічений і вишуканий світський чоловік, багатий, незалежний, знайомий з найкращими людьми мільйонного міста, простояв цілу годину біля каруселі, яка скрипіла і порипувала, спостерігав, як вона обертається — двадцять, сорок, сто разів підряд, але так і не зрушився з місця, слухав ті самі примітивні польки і вальси та спостерігав за ідіотськими розмальованими дерев’яними кінськими головами, які проїздили повз мене. І все це тільки через якусь затяту впертість, магічну ілюзію того, що я здатен примусити долю коритися моїм бажанням. Я знаю, що мої вчинки тоді були безглуздими, але у цій безглуздій упертості була сила відчуттів і така напруга всіх м’язів, яку людина може відчути хіба що перед самою смертю, наприклад, під час падіння з висоти. Усе моє життя, яке було таким порожнім, враз повернулося до мене і заповнило мене цілком, до болю стиснуло горло. І хоча моя ідея стояти на місці, аж поки хтось не визволить мене від цього ступору словом або хоча б поглядом, була цілковито божевільною і мучила мене, я насолоджувався цією мукою. Цим стоянням я ніби покутував гріхи свого попереднього життя, не так навіть крадіжку, як тупість, яловість, безглуздя мого дотеперішнього життя, і я дав собі слово не піти з цього місця раніше, ніж доля дасть знак, що відпускає мене.

Ніч поволі опускалася на землю. Будки з розвагами одна за одною гасили світло, і темрява підповзала все ближче, ніби повінь, ось вона ковтнула світлу пляму на галявині з травою: острівець світла, на якому я стояв, ставав усе самотнішим, і я вже починав тремтіти від холоду і все частіше зиркати на годинник. Ще п’ятнадцять хвилин, і розмальовані дерев’яні коні зупиняться, червоні та зелені лампочки на чолі кожного з них згаснуть, шарманки припинять своє квиління. І тоді я опинюся в темряві, сам-один, посеред нічного шарудіння, всіми забутий і покинутий. Із усе більшим неспокоєм я дивився на ледь видну в темряві площу, на якій тепер лише зрідка з’являлися поодинокі парочки, що квапилися додому, або п’яні хлопці, хитаючись, брели в невідомому напрямку. Але у тіні навпроти ще тремтіло якесь приховане життя, неспокійне і тому цікаве. Часом повз мене проходили чоловіки, стиха посвистуючи або прицмокуючи. А якщо вони слухалися поклику з темряви, то потім у тіні чулися жіночі голоси і вітер доносив уривчастий сміх. Інколи фігури визирали з темряви на освітлену частину площі, але відразу ж знову ховалися, щойно до якогось ліхтаря наближалася гострокутна фуражка охоронця порядку. А коли той проходив далі, таємничі постаті знову активізувалися, і вже незабаром я міг розгледіти декого з них, настільки близько вони наважувалися підступитися. Це дно нічного світу, бруд, що залишився після денного людського потоку: кілька повій з тих найбідніших, у яких не було навіть власного ліжка і яких гнав на вулиці голод або якийсь мерзотник — удень вони спали на чиємусь матрасі, а вночі тинялися вулицями і за дрібняки пропонували всім охочим свої висохлі, спотворені і зужиті тіла, вони ховалися в темряві, гнані поліцією, полювали і водночас намагалися самі не стати здобиччю поліції. Вони тинялися біля останнього освітленого місця, ніби голодні пси, і вишукували хоч якихось чоловіків, нехай навіть найостанніших п’яничок, чию хтивість вони готові були задовольнити навіть за крону або дві, щоб потім купити гарячого вина у якомусь кафе і підтримати у собі слабку іскру життя, якій незабаром і так судилося згаснути десь у лікарні або в’язниці. Я з жахом дивився, як із темряви виповзають ці голодні постаті, цей мулистий осад, що залишився після того, як пішов геть недільний натовп. Але і цей мій жах мав у собі щось магічне, якусь симпатію до цих істот, адже навіть у такому брудному дзеркалі я впізнавав давно забуті власні переживання: це був страшний і болотистий світ, у якому я побував багато років тому, а тепер він знову нагадав про себе тьмяним блиском. Дивовижно, які речі відкривала переді мною ця незвичайна ніч, вона знімала з мене всі покрови і виставляла на світло найпотаємніші мої пристрасті, найвіддаленіші закутки мого минулого! Невиразні спогади про давно минулі юнацькі роки, коли мій несміливий погляд магічно притягували такі постаті, спогад про момент, коли я вперше піднявся скрипучими і вологими сходами слідом за однією такою, до її ліжка, — і раптом, ніби блискавка розкраяла навпіл нічне небо, я чітко побачив перед собою кожну найдрібнішу деталь того забутого моменту, репродукцію на стіні над ліжком, амулет на її шиї, я знову відчув гарячку, що охопила мене тоді, млосну непевність, огиду і першу чоловічу гордість. Від усього цього моє тіло раптом здригнулося. І раптом ніби полуда спала з моїх очей, — не знаю, як описати це відчуття нескінченності! — я раптом зрозумів усе, що примушувало мене відчувати таке пекуче співчуття до цих нещасних істот. Мій інстинкт, який загострився після скоєння злочину, розумів цих голодних і замерзлих жінок, так ніби я сам побував у їхній шкурі, я відчував спорідненість із ними, бо так само був готовий прийняти кожен доторк чужої, випадкової пристрасті. Мене тягнуло до них, немов магнітом, а гаманець із вкраденими грошима раптом почав пекти груди, щойно я відчув нарешті у темряві істот, людей, теплих, живих, наділених здатністю розмовляти, які хотіли чогось від інших істот, можливо, і від мене, а я ж тільки й чекав на те, щоб віддати себе комусь, відчував невтолиму спрагу спілкування. І тут я раптом збагнув, що саме тягне чоловіків до повій, що це рідко буває лише хтивість, сверблячка набряклого тіла, а значно частіше — страх перед самотністю, перед страшним відчуттям власної недоречності, ізоляції, яка так часто мучить людей і на яку сьогодні вперше наштовхнулися мої загострені відчуття. Я пригадав, коли востаннє зі мною відбувалося щось схоже: це було в Англії, у Манчестері, одному з цих сталевих міст під тьмяним небом, які голосно гудуть, мов підземна залізниця, але в яких холодно від самотності, що проникає крізь пори шкіри просто в кров. Я жив там три тижні у родичів, вечорами тинявся по барах і клубах, відвідував найрізноманітніші концерти, і все тільки для того, аби відчути хоч трохи людського тепла. І ось там одного вечора я познайомився з істотою, чию вуличну англійську я майже не розумів, але потім ми опинилися в її кімнаті й усміхалися одне одному, ніби не чужі, поряд зі мною було тепле живе тіло, по-земному близьке і м’яке. Від цього холодне і чорне місто відступило, розчинилося у темряві галасливої самотності, і все це тільки завдяки зовсім чужій істоті, яка розтопила цю кригу, моє дихання враз стало легким і вільним, я відчув радість життя у цій сталевій клітці. Як важливо таким самотнім і замкнутим знати, що їхній страх усе ще можна зупинити, що існує опора, за яку можна вхопитися, навіть якщо ця опора вже забруднена численними руками та поіржавіла. Але я зовсім забув про це у момент абсолютної самотності, яка мучила мене тієї ночі, забув, що десь, у якомусь віддаленому закутку завжди чекають найбільш упосліджені, готові відповісти на кожен порив, заспокоїти будь-чию тривогу, остудити будь-яку гарячку за невеличку суму грошей, яка завжди є занадто незначною платою за те неймовірно потрібне, що вони дають, за їхню вічну готовність офірувати себе, цей найбільший дарунок простої людської присутності.

Поряд зі мною знову закрутилася карусель. Це було останнє коло, останні звуки скрипучої музики, які розривали темряву, сповіщали, що неділя завершилася і почалися будні. Але ніхто вже не катався, коні без вершників промчали своє божевільне коло, а втомлена касирка висипала і перераховувала денний виторг. Прийшов чоловік із гаками, готовий із гуркотом опустити залізні жалюзі над цією будкою. Тільки я стояв там, сам-один, і дивився на порожню площу, на якій час від часу з’являлися лише тіні цих постатей, немов кажани, вони шукали чогось, як і я, чекали на щось, як і я, але бар’єр між нами залишався неподоланим, ми відчували, що чужі одне одному. Але ось одна з них, здається, зауважила мене, бо поволі підступала все ближче, і ось я вже побачив з-під опущених повік, що вона зовсім близько: це була невисока, кульгава, рахітична істота без капелюшка, у негарній брудній сукні, з-під якої визирали стоптані бальні туфлі; усе це, мабуть, колись було придбано у лахмітника, але вже давно полиняло, вимастилося під дощем або у траві з якимось клієнтом. Вона підійшла зовсім близько до мене, зупинилася, вчепилася у мене поглядом, ніби закинула вудку з гачком, і заклично всміхнулася, виставивши зіпсуті зуби. Мені перехопило подих. Я був не здатен зрушитися з місця, але і дивитися на неї теж не міг: ніби під гіпнозом я відчував на собі пожадливий погляд іншої людини, відчував, що хтось намагається привернути мою увагу і я нарешті можу позбутися цієї жахливої самотності, цієї нестерпної ізольованості лише за допомогою одного-єдиного слова, одного жесту. Але мені не хотілося рухатися, я відчував, що моє тіло дерев’яне, як стовп, на який я спирався, я перебував у приємному напівпритомному стані, вслухався у втомлений скрип каруселі і насолоджувався близькістю живої істоти, яка намагалася завоювати мою увагу, на мить заплющив очі, щоб ще повніше відчути, як із темної глибини світу мене притягує до себе, немов магнітом, якесь людське створіння.

Карусель зупинилася, і примітивна мелодія задихнулася останнім звуком, більше схожим на стогін. Я розплющив очі і побачив, що постать біля мене відвернулася. Напевно, стояти поряд із такою застиглою фігурою, як я, видалося їй надто нудним. Я злякався. Раптом мені стало зовсім холодно. Як я міг відпустити її, єдину істоту, яка цієї дивовижної ночі підійшла до мене і шукала мого товариства? За мною гасли вогні, з гуркотом опускалися жалюзі. День закінчився.

І раптом — Боже, як мені описати це навіть для самого себе? — цілком несподівано, ніби у мене в грудях розірвалася артерія і з неї фонтаном потекла гаряча і червона кров, — так само раптово з мене, зарозумілого і закостенілого у своїй холодній світській самозакоханості, вирвалося, ніби німа молитва, ніби корч, ніби крик, дитяче і жахливе бажання, щоб ця мала, брудна, рахітична повія ще раз озирнулася за мною і я міг би з нею заговорити. Бо я вже не відчував себе занадто гордим для того, щоб піти за нею, — мою гордість було знищено, розтоптано ногами, її змили цілковито нові почуття, — але я почувався надто слабким, надто безрадним для цього. І ось я стояв там, тремтів, схвильований і самотній на своєму мученицькому посту в темряві, чекав, як не чекав із часів свого дитинства. Тоді я одного разу стояв так під чужим вечірнім вікном, у якому незнайома мені жінка почала роздягатися, але весь час зупинялася і відволікалася, ні про що не підозрюючи у своєму повільному оголенні, — а я стояв і молив Бога якимось чужим мені голосом, благав, аби трапилося чудо. І ось тепер мені так само сильно хотілося, щоб ця каліка ще раз спробувала звернути на себе мою увагу, ще раз озирнулася.

І вона озирнулася! Ще один раз, цілком механічно, вона кинула погляд на мене. Але моє здригання і напруга усіх моїх чуттів, мабуть, були настільки сильними, що вона зупинилась і спостерігала за мною. Потім ще раз озирнулася довкола і подивилася на мене з темряви, всміхнулася й заклично кивнула головою, запрошуючи мене перейти на темну сторону площі. І тут нарешті я відчув, як моє тіло звільняється від цього жахливого паралічу. Я знову зміг поворухнутися і ствердно кивнув їй.

Невидимий пакт було підписано. І вона пішла попереду мене через нічну площу, час від часу озираючись, чи іду я за нею. І я ішов: з моїх ніг ніби впали свинцеві кайдани, я знову міг переставляти ноги. Я йшов не з власної волі, а так, ніби вона тягла мене за собою за допомогою якоїсь таємничої сили, якогось невидимого магніту. У темному провулку поміж павільйонами вона сповільнила крок. І я опинився зовсім близько від неї.

Жінка кілька секунд уважно роздивлялася мене, недовірливо вивчала: щось позбавляло її впевненості, видалося підозрілим. Мабуть, моє дивне і несміливе стояння без руху або контраст місця, в якому я стояв, і мого дорогого одягу. Вона кілька разів озирнулася, вагаючись. А потім показала у напрямку віддаленого кінця вулиці, де було темно, мов у копальні, і сказала:

— Ходімо туди. За цирком зовсім темно.

Я не міг відповісти. Принизливість цієї зустрічі відібрала у мене мову. Я би залюбки втік звідси, відкупився грошима чи якимось поясненням, але я вже втратив контроль над власними діями. Я почував себе, немов на санчатах, коли летиш на величезній швидкості крутим спуском і смертельний страх перемішується зі сп’янінням від швидкості, і замість того, щоб загальмувати, несвідомо та пасивно готуєш себе до падіння. Я вже не міг відступити, а можливо, і не хотів, а тепер, коли вона довірливо притиснулась до мене, я навіть мимоволі взяв її під руку. Це була дуже худенька рука, схожа більше на кінцівку недорозвинутої хворобливої дитини, ніж дорослої жінки, і щойно я відчув її під тоненькою тканиною одягу, мене разом із хвилюванням охопила м’яка хвиля жалю до цієї нещасної, понівеченої життям істоти, яку викинула мені зі своїх нетрів ця ніч. І мої пальці несвідомо пестили цю хвору слабеньку руку з такою ніжністю й повагою, з якою досі не торкалися жодної жінки.

Ми пройшлися слабо освітленою вулицею і зайшли поміж дерева, під якими загусла смердюча темрява. І в цей момент, попри те, що у цій темряві неможливо було роздивитися навіть нечітких контурів, я помітив, як жінка, спираючись на мою руку, несміливо і дуже обережно озирнулася, а через кілька кроків зробила це ще раз. І хоча я відчував себе цілком пасивним у всій цій брудній пригоді, мої відчуття були зовсім не притупленими, а навпаки, загостреними. У стані прозріння, від якого ніщо не могло сховатися, яке помічало і розуміло кожен рух, я зауважив, що за нами від паркану на доріжці тихенько підкрадаються якісь тіні, мені навіть здалося, що я розчув кроки. І раптом — як блискавка розкраює навпіл небо білим променем, так і мене осінило, — я миттю збагнув, що мене збираються заманити у пастку, що сутенери цієї повії стежать за нами, а вона тягне мене у темряві на заздалегідь обумовлене місце, де я повинен стати їхньою здобиччю. Із тою нелюдською ясністю, яку відчуваєш лише у момент поміж життям і смертю, я раптом усе зрозумів і обдумував можливості порятунку. Ще залишався час для втечі, головна вулиця мала бути десь неподалік, я чув десь зовсім близько скреготіння трамвая по рейках, мій крик міг би покликати сюди людей: у моїй свідомості зміняли одна одну яскраві картини втечі та порятунку.

Але як не дивно, це страшне усвідомлення не охолодило мене, а навпаки, розпалило ще більше. Сьогодні, у момент, коли я цілком тверезо і раціонально розмірковую над тим, що трапилося, я не можу пояснити собі причин того абсурдного вчинку: я моментально зрозумів і відчував кожною клітиною свого тіла, що без жодної потреби вплутуюся у небезпечну історію, але у цьому божевіллі для мене тоді було щось привабливе і воно приємно лоскотало мої нерви. Я передбачав, що трапиться щось гидке, можливо, навіть смертельно небезпечне, тремтів від огиди, що мене втягнуть у якийсь злочин, у якусь брудну прикру пригоду. Але у тому стані ніколи раніше не знаного сп’яніння від життя навіть смерть викликала у мені якусь темну цікавість. Щось штовхало мене вперед — можливо, сором показати власний страх, а можливо, слабкість. Мені кортіло опуститися на саме дно, побачити найгіршу життєву клоаку, програти і втратити все своє минуле, до цієї жахливої пригоди окрім страху додавалося ще незвичне душевне задоволення. І хоча я всіма своїми нервовими закінченнями передчував небезпеку, дуже чітко усвідомлював її розумом, але попри це я ішов слідом за брудною повією з Пратера, тіло якої мене більше відштовхувало, ніж приваблювало, у густі кущі, і був цілковито переконаний, що вона тягне мене тільки для того, щоб передати своїм спільникам. Але відступити я не міг. Сила тяжіння пообідньої пригоди на іподромі продовжувала володіти мною і все більше тягнула мене донизу, до всього злочинного. Усі мої відчуття притупилися, і я, мов п’яний, насолоджувався падінням до все глибшої прірви, і падіння це цілком могло завершитися найгіршим — смертю.

Через кілька кроків вона зупинилася. Її погляд знову невпевнено обвів усе довкола. А потім вона очікувально подивилася на мене:

— Ну, і що ти мені подаруєш?