Розділ «Новели»

Він аж очі витріщив з дива.

— Ви хочете, — промовив він, затинаючись, — щоб я, урядовий лікар, покрив злочин?

— Так, саме цього я хочу, бо не маю іншої ради.

— Щоб я за ваш злочин...

— Я вже вам сказав, що й не торкався до цієї жінки, а то... а то я не стояв би отут перед вами й давно наклав би на себе руки. Свою провину — коли хочете, назвемо так її вчинок — вона вже спокутувала, і світ про неї нічого не повинен знати. І я не дозволю, щоб честь цієї жінки була тепер ще й без потреби заплямована.

Мій рішучий тон ще більше його роздратував.

— Ви не дозволите!.. Он як... Ну, ви ж мій начальник... чи принаймні думаєте стати ним... Спробуйте лишень наказувати мені!.. Я зразу подумав собі, що тут якась брудна історія, коли вас викликають із вашого закамарка... Гарну ж ви практику тут маєте... І чудовий почин... А тепер я візьмуся до огляду, я сам, і будьте певні, що протокол, під яким стоятиме мій підпис, буде правдивий. Я не підпишу брехні.

Я був цілком спокійний.

— Дарма! Цього разу вам таки доведеться її підписати. А то ви не вийдете звідси.

І я сягнув рукою до кишені — револьвера в мене з собою не було. Але він здригнувся. Я підступив до нього ближче й глянув йому в вічі.

— Послухайте, що я вам скажу... щоб уникнути найгіршого. Мені моє власне життя байдуже... і чуже так само... я, бачите, дійшов до краю... мені важливе ще тільки одне — дотримати свою обі­цянку і зберегти в таємниці причину цієї смерті... Слухайте: я даю вам слово честі — як ви підпишете посвідку, що ця жінка померла... померла, ну, скажімо, внаслідок якогось нещасного випадку, то я протягом тижня покину це місто, цю країну... що я, коли ви захочете, візьму револьвера й пущу собі кулю в лоб, тільки-но труна опиниться в землі і я буду певен, що ніхто... розумієте, ніхто вже не зможе нічого рознюхати. Сподіваюся, що це вас задовольнить, мусить задовольнити.

У моєму голосі було, мабуть, щось загрозливе, щось небезпечне, бо, коли я мимохіть підступив до нього ближче, він раптом відсахнувся, такий нажаханий, як... як ті люди, що тікають від гнаного амоком, коли він скажено мчить уперед, вимахуючи ножем. І він зразу став інакший... якось зіщулився й знітився... горда постава де й ділася. Він пробубонів, ніби ще опираючись:

— Я ще ніколи не підписував фальшивого посвідчення... та вже щось придумаємо... всяке ж буває в житті... Але не міг же я так зразу...

— Авжеж, не могли, — допоміг я йому. («Тільки мерщій!.. мерщій!..» — стукало у мене в скронях). — Але тепер, коли ви знаєте, що тільки боляче вразили б живого і жорстоко зневажили б померлу, то, звичайно, не будете вагатися.

Він кивнув головою. Ми підійшли до столу. За декілька хвилин посвідчення було готове (його згодом опублікували в газетах — воно цілком імовірно малювало картину паралічу серця). Потім він підвівся й глянув на мене.

— Ви виїдете цього ж таки тижня, правда?

— Даю вам слово честі.

Він знову глянув на мене. Я помітив, що він хоче здаватися суворим і діловитим.

— Я негайно замовлю труну, — сказав він, щоб приховати свою ніяковість. Але щось, мабуть, прозирало в мені, якась страшна мука... бо він раптом простягнув мені руку й несподівано щиро стиснув мою. — Хай вам щастить упоратися з цим, — додав він.

Я не зрозумів, що він мав на думці. Може, я був хворий? Чи... божевільний? Я провів його до дверей, відімкнув їх, але замкнув за ним уже на превелику силу. Потім у мене знов застукало в скронях, усе захиталось і закрутилось переді мною, і коло самого її ліжка я повалився на підлогу... так... так, як без тями падав гнаний амоком наприкінці свого шаленого бігу.