Розділ «Новели»

Він мовчки глянув на мене, весь тремтячи, зціпивши зуби... Я запитав його ще раз — він мовчав далі... Я ладен був знову вдарити його в зуби кулаком, але... мене зворушила його собача від­даність тій жінці... і я вже більше не розпитував.... Візок мчав так швидко людними вулицями, що перехожі, лаючись, розскакувались навсібіч. Ми виїхали з європейського кварталу на узбережжі в убогішу частину міста й подалися ще далі, в крикливу метушню китайського кварталу... нарешті ми опинилися в вузенькій вулиці, десь край міста... Візок зупинився перед низенькою халупою... Вона була брудна, вгрузла в землю, з вулиці — крамничка, освітлена лойовою свічкою... Котрась із тих халабуд, за якими ховаються курильні опіуму та будинки розпусти, злодійські кубла та комори крадених речей... Бой хапливо постукав... двері ледь прочинилися, крізь щілину зашепотів якийсь голос, нудно про щось допитуючись... Нарешті у мене ввірвався терпець, я зіскочив з візка, штовхнув прочинені двері... стара китаянка, злякано скрикнувши, втекла... бой увійшов за мною і повів мене вузьким коридором... відчинив ще одні двері... двері в темну кімнату, де тхнуло горілкою і згуслою кров’ю... Там щось застогнало... і я пішов навпомацки туди...

Голос знов урвався. А далі він уже швидше за­хлипав, ніж заговорив:

— Я... я навпомацки пішов туди... Там... там, на брудному матраці... лежало... скорчене з болю... лежало зранене людське тіло... лежала вона...

В темряві я не бачив її обличчя... Мої очі ще не призвичаїлись... я намацав тільки її руку... гарячу... гарячу, як вогонь... У неї був жар, страшний жар... і я здригнувся з жаху... я зразу все збагнув... вона втекла... втекла від мене сюди... Дала себе покалічити першій-ліпшій брудній китаянці тільки тому, що тут сподівалася краще сховати свою таєм­ницю... дала себе зарізати якійсь відьмі, а не дові­рилась мені... тільки тому, що я, божевільний... не поберіг її гордості, не допоміг їй одразу... тому, що смерті вона боялась не так, як мене...

Я крикнув, щоб дали світло. Бой скочив у коридор — огидна китаянка тремтливими руками принесла чадну гасову лампу... Я насилу стримався, щоб не схопити стару відьму за горлянку... вона поставила лампу на стіл... жовте світло впало на змучене тіло... І враз... враз із мене як рукою зняло весь мій сказ і гнів, весь той брудний накип пристрастей... тепер я був лише лікар, людина, що помагає, досліджує, людина, озброєна знанням... я забув про себе... свідомість моя проясніла, і я став на боротьбу з страшною небезпекою... Голе тіло, про яке я палко мріяв, я відчував тепер тільки як... як би вам сказати... як матерію, як організм... я вже не бачив її, бачив тільки життя, що боролося зі смертю, людину, що корчилась у смертельних муках... Її кров, її гаряча, свята кров стікала по моїх руках, але я не відчував ні хвилювання, ні жаху... я був лише лікар... я бачив тільки страждання... бачив...

Я відразу побачив, що все пропало, коли не станеться якогось чуда... Вона була скалічена злочинною, невправною рукою й стікала кров’ю... а в мене не було чим зупинити кров. У тій смердючій норі не було навіть чистої води... все, до чого я доторкався, було липке від бруду...

— Нам треба негайно їхати в лікарню, — сказав я. Та ледве я встиг це сказати, як змучене тіло враз підвелося.

— Ні... ні... краще вже смерть... щоб ніхто не дізнався... щоб ніхто не дізнався... додому... додому...

Я розумів... вона вже боролася тільки за свою таємницю, за свою честь... не за життя... І я послухався... Бой приніс ноші... ми поклали її... і так... знесилену, в гарячці, наче мертву... понесли її в темряві... додому... відганяючи переляканих слуг... як злодії, занесли до її кімнати й замкнули двері... А потім... потім почалась боротьба, довга боротьба зі смертю.

Зненацька в плече мені судомно вп’ялася рука, і я мало не скрикнув зі страху й болю. Викривлене, наче машкара, обличчя виринуло з темряви й наблизилось до мене. Я побачив білі вишкірені зуби, побачив скельця окулярів, що в блідому відблиску місячного світла жевріли, наче двоє величезних котячих очей. Тепер він уже не говорив — він трусився й кричав у нападі шаленого гніву:

— Чи знаєте ви, чужа людино, що спокійно сидите собі тут на палубі, що мандруєте світами задля розваги, чи знаєте ви, як помирає людина? Чи траплялося вам колись бути присутнім при смерті, чи бачили ви, як корчиться тіло, як посинілі нігті впиваються в порожнечу, як хрипить горлянка, як кожна частка тіла, кожний палець опирається невблаганній смерті, як вилазять очі з орбіт, охоплені жахом, що його не віддаси словами? Чи переживали ви це коли-небудь, — ви, гуляща людино, туристе, ви, що балакаєте про допомогу як про обов’язок? Я часто бачив смерть як лікар... то був для мене клінічний випадок, факт... я... так би мовити, вивчав його, — але переживав тільки один раз... я разом з нею терпів муки, разом з нею помирав тієї ночі... тієї жахливої ночі, коли сидів біля її постелі й напружував мозок, щоб хоч що-небудь пригадати, придумати, винайти проти кровотечі, яка ніяк не припинялася, проти гарячки, що на моїх очах спалювала її... проти смерті, яка підходила все ближче й ближче і яку я не міг відігнати. Чи розумієте ви, що це означає — бути лікарем, знати про всі хвороби, почувати себе зобов’язаним допомагати, як ви мудро сказали, — а проте сидіти безсило коло людини, що помирає, знати й бути безсилим... знати тільки одне, тільки жахливу правду, що допомогти не можеш... не можеш, хоч би ти навіть перерізав собі всі жили... бачити, як улюблене тіло безпорадно спливає кров’ю, корчиться з болю, слухати пульс, який то частішає, то зовсім завмирає... бути лікарем і не знати нічого, анічогісінько... тільки сидіти, і бубоніти молитву, наче стара баба в церкві, а потім знов погрожувати кулаками нікчемному богові, про якого ти тільки й знаєш, що його нема... Ви розумієте це? Розумієте?.. Я... я тільки одного не розумію, як... як люди не помирають разом із хворими в такі хвилини... Як вони другого дня встають після сну й чистять собі зуби, зав’язують краватку... Як можна ще жити після того, що я витерпів, відчуваючи, як та порошинка життя, перша людина, за яку я боровся всією своєю істотою, яку я всіма силами своєї душі хотів за­тримати, вислизає у мене з рук... кудись відлітає, страждаючи... дедалі швидше й швидше, хвилина за хвилиною, а я в своєму запаленому мозку не знаходжу нічого, що могло б її затримати...

І до того ж, щоб жорстоко подвоїти мою муку, ще й це... Сидячи біля її постелі — я дав їй морфію, щоб угамувати біль, і дивився, як вона лежала з гарячими скронями, гарячими, але блідими, — отже... сидячи там, я весь час відчував за спиною в себе очі, втуплені в мене з страшною натугою... То бой сидів там навпочіпки на підлозі й бубонів якісь молитви... Коли ми ззиралися, то в його погляді... ні, я не можу вам цього змалювати... в його по-собачому відданому погляді я читав таке благання, таку вдячність.... він простягав до мене руки, наче заклинав урятувати її... ви зрозумійте: до мене, до мене простягав він руки, як до Бога... до мене... неспроможного нічого вдіяти... я ж бо знав, що все пропало... що я тут такий самий зайвий, як та комашка, що лазить по землі... Ох, як той погляд мучив мене... та фанатична, сліпа віра в моє вміння... мені хотілось нагримати на нього, вдарити його ногою, стільки болю завдавав мені його погляд... а проте я відчував, що ми зв’язані один з одним нашою любов’ю до неї... нашою таємницею. Він сидів позад мене, зіщулившись у темний клубок, як той звір, що чигає на здобич... Тільки-но я щось загадував, він миттю схоплювався і, нечутно ступаючи босими ногами, приносив те, що я хотів, тремтячий, сповнений надії, що ось у цьому лік... рятунок... Я знаю, він дав би собі жили перетяти, аби лише їй допомогти... така то була жінка, таку владу мала вона над людьми... а я... я не мав сили врятувати хоч би краплину її крові... О, та ніч, та жахлива ніч, та нескінченна ніч між життям і смертю!

Над ранок вона ще раз опритомніла... розплющила очі... тепер вони вже не були бундючні й холодні... в них блимала вогким блиском гарячка... вона повела очима по кімнаті, не впізнаючи її... Потім глянула на мене: здавалося, вона задумалась, силкується пригадати щось, вдивляючись у моє обличчя... і враз... я побачив... вона пригадала... якийсь страх, якесь обурення... щось вороже, гнівне скривило їй лице... вона ворухнула руками, неначе хотіла втекти... геть, геть від мене... я бачив, що вона пригадала собі... ту годину, ко­ли я... Але потім вона отямилась... глянула на мене спокійніше, але дихала важко... я побачив, що вона хоче говорити, хоче щось сказати... Руки знов напружились... вона хотіла підвестись, але не мала сили... Я почав заспокоювати її, нахилився над нею... тоді вона подивилась на мене довгим, сповненим муки поглядом. Її губи тихо ворухнулися... їй уже забракло голосу, і вона сказала ледь чутно:

— Ніхто не знатиме?.. Ніхто?

— Ніхто, — сказав я якомога твердіше, — обі­цяю вам.

Та її очі ще були неспокійні... Неслухняними, зашерхлими губами вона на превелику силу вимовила:

— Заприсягніться мені... ніхто не знатиме... заприсягніться!

Я підняв руку, як до присяги. Вона глянула на мене... таким... таким невимовним поглядом... ніжним, теплим і вдячним... так, справді, справді вдячним... Хотіла ще щось сказати, та вже не мала снаги... Довго лежала вона, цілком знесилена тим напруженням, з заплющеними очима. Потім почалося жахливе... жахливе... ще довгу, тяжку годину боролася вона... Тільки над ранок настав кінець...

Він довго мовчав. Я помітив це аж тоді, коли серед тиші пролунав дзвін — один, два, три потужних удари, — три години. Місячне світло примерхло, але вже якась інша, непевна жовтава ясність тремтіла в повітрі, і часом налітав легенький вітер. Ще півгодини, година, і настане день, і все це страхіття розтане в ясному світлі. Тепер я бачив риси оповідача виразніше, бо тінь не лягала вже так густо й чорно в наш закуток, — він здійняв шапку, і я побачив голий череп і змучене обличчя, що здалося мені ще жахливішим. Та ось блискучі скельця його окулярів повернулися знову в мій бік, він випростався, і в голосі його забриніли глузливі, гострі нотки.

— Для неї вже все скінчилося — але для мене ні. Я був на самоті з мерцем — сам у чужому домі, сам у місті, що не зносило таємниць, а я... я повинен був оберігати таємницю... Ви тільки уявіть собі ситуацію: жінка з найкращого товариства колонії ще вчора ввечері цілком здорова танцювала на балу в губернатора і раптом лежить мертва в своєму ліжку... біля неї сидить чужий лікар, якого начебто прикликав її служник... Ніхто в будинку не бачив, коли й звідки він прийшов... уночі її принесли на ношах і потім замкнули двері... а вранці вона вже мертва... Аж тоді покликали слуг, і враз цілий будинок залементував... миттю про це дізнаються сусіди, все місто... і тільки одна людина може все це пояснити... я, чужинець, лікар з далекого поста... Приємна ситуація, правда ж?