Розділ «Новели»

— Я трохи стомлена... хочу сьогодні раніше лягти... На добраніч!

І ось вона вже пройшла повз мене, байдуже й холодно кивнувши головою... Я встиг ще помітити сувору зморшку в неї на чолі, а потім уже бачив лише її плечі, білі, горді, оголені плечі. Минула якась мить, поки я зрозумів, що вона йде... що я вже не побачу її, не поговорю з нею цього вечора, цього останнього вечора, коли ще можливий рятунок... і так я стояв, скам’янілий, на місці, аж доки зрозумів це... а тоді... тоді...

Але чекайте... чекайте... а то ви не зрозумієте, як безглуздо, як по-дурному я вчинив... Я повинен спершу змалювати залу, де все це відбувалося... То була велика зала урядового будинку, вся залита світлом і майже порожня... величезна зала. Пари пішли танцювати, чоловіки — грати в карти... тільки по кутках невеличкими гуртками стояли, розмовляючи, гості... отже, зала була порожня, кожний рух упадав у вічі під яскравим світлом люстр... І вона легкою, неквапливою ходою йшла через ту залу — тільки плечі її біліли над жовтою сукнею — і часом відповідала на поклони... Важко навіть розказати, як вона трималася. То був королівський спокій, гордий і прекрасний, який мене в ній так захоплював... Я... я залишився на місці, як уже сказав вам. Я був наче паралізований, аж поки зрозумів, що вона вже йде... а коли я зрозумів це, вона була вже в другому кінці зали, біля самих дверей.. Тоді... о, мені й досі соромно згадувати про це... тоді щось ніби штовхнуло мене, і я побіг, чуєте — побіг... не пішов, а побіг за нею, гупаючи черевиками так, що аж луна пішла по залі... Я чув свій тупіт, помічав, як усі вражено дивилися на мене... я мало не згорів із сорому... ще біжучи, я усвідомив, який божевільний мій вчинок... але не міг... не міг зупинитися... В дверях я її наздогнав... Вона обернулась... її очі пронизали мене сірою крицею, ніздрі задрижали з гніву... я саме хотів щось промимрити... як вона... як вона... раптом засміялася... дзвінко, безжурно, щиро... і сказала голосно, щоб усі чули:

— Ох, докторе, аж тепер ви згадали про той рецепт моєму малому... оці мені вчені!..

Ті, що стояли поблизу, добродушно засміялися... я зрозумів, я був просто вражений: як же майстерно врятувала вона становище!.. Понишпоривши в гаманці, я видер з блокнота чистий аркушик, вона спокійно взяла його і... подякувавши мені холодною усмішкою... пішла. Спершу мені полегшало... я побачив, що вона вміло загладила те, що я наробив своїм божевіллям... що становище врятовано... але я зараз же збагнув, що для мене все вже втрачено, що ця жінка ненавидить мене за мою дурну гарячковість... ненавидить дужче, ніж смерть... я розумів, що тепер хоч би приходив під її двері й сотні разів, вона буде проганяти мене, як собаку.

Хитаючись, я йшов назад через залу й відчував, що люди дивляться на мене... в мене був, мабуть, дивний вигляд... Я пішов до буфету, випив одну за одною дві, три, чотири чарки коньяку... це мене врятувало від непритомності... мої нерви не ви­тримували, вони були наче порвані... Потім я викрав­ся надвір якимись бічними дверима, нишком, немов злочинець... Ні за які скарби на світі не перейшов би я ще раз ту залу, де стіни ще берегли відгомін її сміху... Я пішов... не знаю добре, куди, я пішов... по якихось шинках... і напився, напився, як той, хто хоче залити в собі всі почуття... але... але мені не вдалось одурманити себе... сміх той все лунав у мені, різкий і злісний... того проклятого сміху я не міг заглушити... Потім я ще блукав у гавані... револьвера я залишив у готелі, а то напевне був би застрелився. Я ні про що більше не думав і з одною цією гадкою пішов додому... з гадкою про ліву шухляду в комоді, де лежав мій револьвер... з єдиною цією гадкою.

А що я тоді не застрелився... то, присягаюся вам, не через боягузтво... Для мене був би порятунок натиснути на зведений уже холодний курок... але як би вам це пояснити... я почував, що маю ще обов’язок... так, той самий обов’язок надати допомогу людині, яка її потребує, той проклятий обов’язок.... Мене до нестями доводила думка, що я можу ще бути корисний їй, що я їй потрібний... Я ж повернувся до готелю вранці в четвер, а в суботу... я вам казав... у суботу мав прибути пароплав, і я знав, що ця жінка, ця гоноровита, горда жінка не витримає своєї ганьби перед чоловіком і перед світом... Ох, яких мук завдавали мені думки про безглуздо згайнований дорогоцінний час, про мою божевільну нерозважність, бо через неї я вже не міг допомогти... цілими годинами, присягаюся вам, ходив я по кімнаті й сушив собі голову, як би наблизитись до неї, виправдати свою помилку, допомогти їй... Що вона вже не пустить мене до свого дому, я був певен... бо ще всіма своїми нер­вами відчував її сміх і гнівне тремтіння ніздрів... годинами, цілими годинами борсався я в своїй тісній триметровій кімнаті... а вже був день, уже бралося до полудня...

І враз щось штовхнуло мене до столу... я вихопив жмуток поштового паперу й почав писати їй... я все написав... скиглив, як пес, прохав у неї пробачення, називав себе божевільним, злочинцем... благав її довіритись мені... Присягався, що негайно зникну, зникну з міста, з колонії, а якщо вона захоче, то навіть зі світу... аби тільки вона пробачила мені, довірилась й дозволила допомогти їй у цю останню, нещасну годину... Двадцять сторінок списав я тією маячнею... Мабуть, то був божевільний, неможливий лист, схожий на гарячкове марення, бо коли я встав від столу, то був геть упрілий... кімната крутилася перед очима... довелося випити склянку води... Аж тоді я спробував перечитати листа, але мені стало страшно вже від перших слів... Тремтячими руками я згорнув його і вже взявся був за конверта... коли враз мені сяйнула краща думка. Я знайшов справжнє, вирішальне слово. Я ще раз схопив перо й дописав на останній сторінці: «Чекаю тут, у набережному готелі, на Ваше пробачення. Якщо до сьомої години не одержу відповіді, то застрелюся».

Потім подзвонив боєві й звелів йому віднести листа. Нарешті сказано все... все!

Щось брязнуло біля нас і покотилося. То він необережним рухом перевернув пляшку з-під віскі. Я чув, як рука його нишпорить по палубі; нарешті він знайшов порожню пляшку і, замахнувшись, викинув її за борт. Кілька хвилин він мовчав, потім повів далі ще гарячковіше, ще схвильованіше, квапливіше, ніж раніш.

— Я вже не вірю ні в що... для мене немає ні неба, ні пекла... а коли й є пекло, то я вже його не боюся — воно не може бути жахливіше за ті години, які я пережив від полудня до вечора... Уявіть собі маленьку кімнатку, розпечену сонцем, що, чим ближче до півдня, то стає гарячіша... маленьку кімнатку, де є місце тільки на стіл, стілець і ліжко... На тому столі — нічого, крім годинника й револьвера, а біля столу — людина... людина, що нічого не робить, а лише вдивляється в секундну стрілку годинника... людина, що не їсть, не п’є, не курить, не рухається... а весь час... чуєте?.. весь час, три години поспіль... вдивляється в білий кружечок циферблата і в маленьку стрілку, що, цокаючи, оббігає той кружечок... Отак я... отак я перебув той день, увесь час лише ждав, ждав, ждав... але ждав так, як... як людина, що її жене амок, — тупо, вперто, як тварина, із скаженою, простоліній­ною завзятістю.

Я... не буду вам змальовувати тих годин... та й не зумів би їх змалювати... я вже й сам не розумію, як можна було таке пережити, не... не збожеволівши... Отож у два­дцять дві хвилини на четверту... я добре знаю, бо дивився на годинника... раптом хтось постукав до мене в двері... Я плигаю... плигаю, як тигр на свою здобич, одним скоком через усю кімнату до дверей, розчахую їх... під дверима стоїть перелякане китайча з запискою. Я жадібно вихоплюю її в нього з рук, і воно миттю зникає.

Розгортаю записку, хочу прочитати... й не можу... Перед очима в мене розпливаються червоні кола... уявіть собі ту муку... нарешті, нарешті я маю слово від неї, а літери мигтять і танцюють у мене перед очима... Занурюю голову в воду... в очах яснішає... Знову берусь до записки й читаю:

«Запізно! Але чекайте вдома. Може, я ще вас покличу».

Підпису немає. Папірець зім’ятий, відірваний від якогось старого проспекту... слова накидані олівцем, похапцем, абияк, немов під час втечі, на підвіконні або в кареті... не знаю, чому та записка так схвилювала мене... В ній було щось страшне, щось таємниче... якоюсь невимовною тривогою, якимось жахом війнуло мені в душу від тої таємничої записки... а проте... проте я був щасливий... вона мені написала, я ще міг жити, міг їй ще допомогти... і може... міг би... ох, мене зразу опосіли найнеможливіші, найхимерніші мрії й сподіванки... Сот­ні, тисячі разів перечитував я ту записку, я цілував її... оглядав, чи нема в ній якогось забутого, непоміченого слова... дедалі заплутанішими, хаотичнішими ставали мої марення, то був якийсь фантастичний сон з розплющеними очима... мене ніби паралізувало, я чи то спав, чи то не спав, отупілий і водночас напружений... Так тривало, може, хвилини, а може, й цілі години...

Враз я стрепенувся... Чи не постукав хтось?.. Я затамував віддих... хвилина, дві мертвої тиші... А потім знов тихий, наче шурхіт миші, тихий, але настирливий стукіт... Я зірвався на ноги, ще не зовсім отямившись, розчинив двері — там стояв бой, її бой, той самий, якому тоді я заїхав кулаком у зуби... Його смагляве обличчя було сіре, як попіл, а збентежений погляд віщував лихо... мене охопив жах...

— Що сталося? — насилу вимовив я.

— Come quickly[32], — відповів він... і більше нічого...

Я миттю збіг сходами вниз, він за мною... Садо, маленький візок, стояв унизу, ми сіли в нього...

— Що сталося? — запитав я вдруге...