Розділ «Новели»

— Це щось більше за сп’яніння... Це сказ, по­діб­ний до собачого... напад кровожерної, безглуздої мономанії, яку не можна порівняти ні з яким видом алкогольного отруєння... Живучи там, я сам спостерігав кілька випадків цієї жахливої таємничої хвороби — коли йдеться про інших, то ми завжди дуже розумні й ділові, — та мені так і не вдалося з’ясувати її причини. Вона має якийсь зв’язок із кліматом, із тією важкою, загуслою атмосферою, що тисне на нерви, як буря, аж поки, нарешті, вони не ви­тримають... Отже, про амок... ось як воно буває: якийсь малаєць, простий і добродушний, сидить собі й попиває своє питво... сидить отупілий, байдужий, млявий... так як і я сидів у своїй кімнаті... І враз він зривається на ноги, хапає ножа й кидається на вулицю... мчить усе далі й далі... сам не знаючи куди... Хоч би хто трапився йому на дорозі, людина чи тварина, він убиває його своїм ножем, а побачивши кров, він ще дужче лютішає... Піна виступає в нього на губах, він виє, як дикий звір... і біжить, біжить, біжить, не дивиться ні праворуч, ні ліворуч, тільки біжить із закривавленим ножем у руці, верещить і мчить своїм жахливим, неухильним шляхом... Люди по селах знають, що жодна сила не може зупинити того, кого жене амок... тому, вгледівши його, вони кричать, щоб попередити інших: «Амок! Амок!» — і всі перед ним розбігаються... а він мчить, нічого не чує, нічого не бачить навколо і вбиває все, що зустріне... аж доки його застрілять, як скаженого пса, або він сам, вкритий піною, повалиться на землю...

Я бачив таке одного разу з вікна свого бунгало... то було страшне видовисько... але тільки тому, що я бачив це, я розумію себе в ті дні... бо так, точнісінько так, так само жахливо, нерухомо дивлячись поперед себе, не озираючись ні праворуч, ні ліворуч, так само нестямно кинувся я бігти... за тією жінкою... Я вже не знаю тепер, що я робив, так неймовірно швидко все відбулося... через десять хвилин, ні, що я кажу, через п’ять, через дві хвилини після того, як я довідався все про цю жінку, взнав її ім’я, адресу, історію її життя, я помчав на позиченім велосипеді додому, шпурнув до валізи костюм, ухопив гроші і поїхав візком на залізничну станцію... поїхав, не попередивши окружного урядовця... не призначивши собі заступника, кинувши напризволяще дім... Мене обступили слуги, здивовані жінки про щось у мене допитувались, але я не відповідав, не оглядався... поїхав на залізницю і найпершим поїздом — до міста... Не минуло й години від тієї миті, як ця жінка ввійшла до моєї кімнати, а я встиг уже через неї розбити вщент своє життя і мчав, гнаний амоком, у порожнечу...

Я мчав і мчав, на відчай душі... О шостій годині вечора я приїхав... у десять хвилин на сьому був у її будинку і звелів доповісти про себе... Це було... ви розумієте... найбезглуздіше, найдурніше, що я міг зробити... але ж той, кого жене амок, невидющий, він не бачить, куди біжить... За кілька хвилин служник вернувся... і сказав ввічливо й холодно... що пані погано себе почуває і не може мене прийняти...

Я вийшов заточуючись... Цілу годину я крутився навколо будинку, охоплений божевільною надією, що, може, вона пошле по мене... аж потім найняв собі кімнату в готелі на набережній і замовив дві пляшки віскі... Віскі й подвійна доза вероналу помогли мені... я нарешті заснув... і той тупий, каламутний сон був єдиним перепочинком у моїй гонитві між життям і смертю.

Вдарив корабельний дзвін — два тверді, ваговиті удари, що довго бриніли тремтливою луною в м’якому, майже непорушному повітрі й помалу розтанули в тихому, неугавному плюскоті, що все долітав із-під носа корабля і вплітався в нитку схвильованого оповідання. Чоловік, що сидів у пітьмі навпроти мене, мабуть, злякано здригнувся, мова його урвалась. Я знову почув, як рука почала нишпорити між пляшками, почув тихе булькотіння. Потім, наче заспокоївшись, він трохи певнішим голосом повів далі:

— Все, що було потім, я навряд чи зможу вам розказати. Тепер я гадаю, що в мене була пропасниця, в кожному разі, я був надміру знервований, майже божевільний — мене гнав амок, як я вже сказав. Та не забувайте, що я приїхав у вівторок уночі, а в суботу, як я встиг дізнатися, мав прибути пароплавом із Йокогами її чоловік, отже, залишалося тільки три дні, три короткі дні, щоб зважитись і допомогти їй. Зрозумійте: я знав, що повинен допомогти їй негайно, а не міг поговорити з нею. І саме потреба попрохати в неї вибачення за свою смішну, свою жахливу поведінку штовхала мене вперед. Я знав, як дорога кожна хвилина, знав, що це для неї питання життя або смерті, і все-таки не мав змоги шепнути їй хоча б слово, дати їй який-небудь знак, бо її перелякала моя несамовита й безглузда погоня.

Це було... ага, стривайте... це було так, як буває, коли хтось біжить попередити іншого, що його хочуть убити, а той вважає його самого за вбивцю і біжить далі назустріч своїй загибелі... Вона бачила в мені лише божевільного, який женеться за нею, щоб її принизити, а я... що може бути гірше, безглуздіше... я вже й не думав про те... моя воля була остаточно зламана, я тільки хотів допомогти їй, зробити послугу... я пішов би на вбивство, на злочин, аби тільки їй допомогти... Та вона, вона цього не розуміла. Вранці, щойно прокинувшись, я відразу побіг до її будинку. Перед дверима стояв бой, той самий бой, якого я вдарив в обличчя, і, вгледівши мене здалека — він напевне чекав на мене, — швиденько шмигнув у двері. Може, він тільки хотів попередити її про мій прихід... може... ох, ця непевність, як вона мене тепер мучить!.. Може, тоді вже все було приготовлене, щоб мене прийняти, але, побачивши його, пригадавши свою ганьбу, я сам не наважився ще на одну спробу... Коліна в мене задрижали. Перед самим порогом я повернувся й пішов геть... пішов, коли вона, може, чекала на мене, так само страждаючи.

Тепер я вже зовсім не знав, що робити в чужому місті, яке пекло мене в п’яти вогнем... Раптом мені сяйнула одна думка; я миттю гукнув візника, поїхав до того самого віце-резидента, якому допоміг тоді на своєму пункті, й звелів про себе доповісти... В моїй зовнішності було, мабуть, щось незвичайне, бо він подивився на мене якось перелякано і крізь його ввічливість проглядала тривога... видно, він уже вгадав у мені людину, гнану амоком... Я рішуче заявив йому, що прошу перевести мене до міста, бо на своєму пункті я вже не можу довше витримати... я мушу переїхати негайно... Він поглянув на мене... не можу вам пояснити як... ну, як дивиться лікар на хворого...

— Нерви у вас розхиталися, любий докторе, — сказав він, — я це чудово розумію. Але все можна буде влаштувати, тільки трохи підождіть... ну, скажімо, тижнів чотири... Мені треба спочатку знайти вам заступника.

— Я не можу чекати жодного дня, — відповів я.

Знов той самий чудний погляд.

— Доведеться вже вам якось потерпіти, докторе, — сказав він поважно, — ми не маємо права залишати пост без лікаря. Проте я обіцяю вам, що сьогодні ж уживу всіх заходів.

Я стояв перед ним, зціпивши зуби, — вперше я виразно відчув, що я продана людина, раб. У мені вже закипало обурення, але він улесливо випередив мене:

— Ви відвикли від людей, докторе, а це теж своєрідна хвороба. Ми всі тут дивувалися, чому ви ніколи не приїздите сюди, ніколи не берете відпустки. Вам треба товариства, розваги. Приходьте хоч і сьогодні ввечері, — у нас бал у губернатора, там буде вся наша колонія. Тут багато є таких, що давно вже хотіли з вами познайомитись, частенько про вас розпитували й висловлювали побажання, щоб ви переїхали сюди.

Останні його слова вразили мене. Розпитували про мене? Може, вона? Я зразу наче переродився і, якнайчемніше подякувавши віце-резидентові за запрошення, пообіцяв, що прийду вчасно. І вчасно прийшов, навіть занадто вчасно. Чи треба вам казати, що нетерплячка пригнала мене першим у велику залу урядового будинку. Я чекав, мовчазні жовтошкірі слуги вешталися навколо мене, нечутно ступаючи босими ногами по паркеті, і, як здавалось моїй притьмареній свідомості, глузували з мене за моєю спиною. Протягом чверті години я був єдиним європейцем серед слуг, що безмовно готували все до вечірки, такий самітний, що чув цокання годинника в кишені свого жилета. Нарешті з’явилися кілька урядовців із своїми родинами, а потім сам губернатор, що почав зі мною довгу розмову; я уважно слухав його і, як мені здавалося, влучно відповідав, аж доки... доки враз у нападі якоїсь нез’ясовної нервовості втратив усю свою витримку й почав відповідати не те що треба. Хоч я стояв спиною до дверей, але зразу відчув, що ввійшла вона, що вона вже тут. Я не міг би пояснити вам, яким чином виникла в мене ця тривожна певність, але, ще розмовляючи з губернатором і прислухаючись до його слів, я відчував за собою її присутність. На щастя, губернатор швидко скінчив розмову — мені здається, що коли б він не відпустив мене, то я, знехтувавши ввічли­вістю, був би обернувся, таке сильне було це дивне напруження моїх нервів, так жагуче хотілось мені поглянути назад. І справді, тільки-но озирнувшись, я побачив її на тому самому місці, де несвідомо її відчув. Вона стояла в жовтій бальній сукні з глибоким викотом; матово мерехтіли, як слонова кістка, її прекрасні вузькі плечі. Стояла і розмовляла серед гурту гостей. Вона всміхалася, але мені здавалось, що на її обличчі проступає ледь помітне напруження. Я піді­йшов ближче — вона не могла мене бачити чи, може, не хотіла — і дивився на ту усміш­ку, що привітно і ввічливо грала на її тонких устах. І та усмішка знову сп’янила мене, бо вона... ну, бо я знав, що вона вдавана, що то брехня, шедевр мистецтва гри. Сьогодні середа, блиснуло мені в голові, в суботу прибуває пароплав з її чоловіком... як вона може так усміхатися, так... так самовпевнено, так безтурботно усміхатися й недбало гратися віялом, замість того, щоб розтрощити його зі страху? Я... сторонній... й дрижав уже два дні, очікуючи тієї години... я, сторонній, переживав за неї її страх, її відчай... а вона прийшла на бал й усміхається, усміхається, усміхається...

Десь позаду заграла музика. Почалися танці. Якийсь літній офіцер запросив її; вона, попрохавши пробачення, покинула своїх співрозмовників і пішла під руку з ним повз мене до другої зали. Коли вона побачила мене, по її обличчю враз пробіг вираз страшної натуги — але тільки на одну мить, потім вона (доки я ще вагався, привітатися з нею чи не привітатись) ввічливо кивнула мені головою, як випадковому знайомому:

— Добрий вечір, докторе!

Мить, і вона вже пройшла. Ніхто б не зміг здогадатися, що ховалося в погляді тих сіро-зелених очей, навіть я, я сам того не знав. Чому вона зі мною привіталася?.. Чому враз пізнала мене?.. Чи була це самооборона, чи крок до замирення, чи тільки збентеження з несподіванки? Не можу сказати вам, який я був схвильований, усе в мені розбурхалося до дна, ладне вихопитись назовні. Я дивився, як вона, спершись на руку офіцера, спокійно пливла залою у вальсі, з незворушним, безтурботним виразом на обличчі, а я ж добре знав, що вона... що вона, так само як і я... думає тільки про те... тільки про те, що лише нам двом серед усієї цієї юрби відома страшна таємниця... а вона танцювала вальс... У ті хвилини моя тривога, моє бажання врятувати її і мій захват були ще більші, ніж будь-коли. Не знаю, чи хто стежив за мною, але своєю поведінкою я напевне зра­джував більше, ніж вона хотіла приховати, — я, бачте, ніяк не міг дивитися в інший бік, я мусив... так, я мусив дивитися на неї, я поїдав її очима, я здалеку впивався в її незворушне обличчя, чи не спаде часом хоч на мить із нього маска. Вона, мабуть, відчула мій упертий погляд, і їй стало неприємно. Коли вона верталася під руку зі своїм кавалером, вона владно блиснула на мене очима, наче наказувала відійти геть. Чоло знову перетнула зморшка гордого гніву, яку я вже раз бачив.

Але... але... я ж вам казав... мене гнав амок, я не озирався ні праворуч, ні ліворуч. Я миттю зрозумів її — той погляд казав: «Не привертай уваги! Опануй себе!» Я знав, що вона... як би це сказати?.. що вона вимагає від мене стриманості тут, у залі, повній людей... я розумів, що коли б я тепер пішов додому, то завтра вона напевне прийняла б мене, що вона тільки тут, тільки тут хоче позбутися моєї настирливості, яку можуть помітити присутні, що вона — і цілком слушно — боїться з мого боку якоїсь негарної вихватки... Бачите... я знав усе, я розумів наказ у її погляді, та що ж, коли... коли те, що на мене найшло, було сильніше від розуму: мені треба було з нею поговорити. Отож я непевною ходою піді­йшов до гурту, де вона стояла й розмовляла, і, хоч знав лише декого з присутніх, приєднався до них, охоплений одним непереможним бажанням: чути, як вона говорить. А проте я щоразу зіщулювався, мов побитий собака, коли її погляд холодно перебігав по мені, наче то був не я, а полотняна портьєра, до якої я прихилився, або повітря, яке злегенька ворушило ту портьєру. Проте я стояв і ждав хоч єдиного слова від неї, хоч якоїсь ознаки примирення, усе стояв, не зводячи з неї тупого погляду, німий, як пень, серед загальної розмови. Безумовно, всім уже впала в око моя безглузда поведінка, бо ніхто не озивався до мене жодним словом; і їй, мабуть, завдавала муки моя присутність.

Чи довго б я так простояв, не знаю... може, цілу вічність... я не здатен був скинути чари, що скували волю мою. Я був немов паралізований своєю шаленою впертістю... Та вона не витримала... враз обернулася до чоловіків напрочуд легко й невимушено, як завжди, і сказала: