Розділ «Новели»

На мить вона остовпіла. Потім — о, я не можу, не можу сказати вам, який то був жах, — потім обличчя її наче скам’яніло, а далі... далі вона несподівано зареготала... просто в вічі мені зареготала з невимовною погордою... та погорда розтоптала мене... і водночас ще дужче сп’янила... Той зневажливий регіт був подібний до вибуху — такий раптовий, такий навальний, сповнений такої велетенської, нечуваної сили, що я... так, я... я ладен був кинутись на землю й цілувати її ноги. Це тривало одну лише мить... наче блискавка вдарила в мене... враз вона обернулась і швидко пішла до дверей.

Я мимохіть кинувся за нею... прохати вибачення, благати її... бо ж моя воля була остаточно злом­лена... але вона ще раз обернулась і сказала... ні, наказала:

— Не смійте йти за мною або вистежувати мене... А то пожалкуєте.

І тільки двері грюкнули за нею.

Знов вагання. Знов мовчанка... Знов тільки шум, наче то місячне світло шуміло, ллючись потоками. І нарешті — знов той голос:

— Грюкнули двері... проте я стояв непорушно на місці... Я був ніби загіпнотизований її наказом... чув, як вона зійшла сходами вниз, як зачинила внизу двері... все я чув і всією своєю істотою рвався за нею... щоб... я не знаю, чого... щоб покликати її назад, чи вдарити, чи задушити... але бігти за нею... за нею... І все ж бігти я не міг. Мої ноги були наче спаралізовані електричним струмом... мене блискавкою влучив у саму душу її владний погляд... Я знаю, цього не можна ні пояснити, ні розповісти... вам, мабуть, смішно, але я все стояв і стояв... Минуло декілька хвилин — може, п’ять, може, й десять, — аж доки я зміг одірвати ногу від підлоги...

Та ледве я ступив ногою, як уже палав, як мене вже охопила гарячка поспіху... Я прожогом злетів зі сходів... Вона ж могла піти тільки до станції... Я кидаюся до повітки по велосипед, бачу, що забув ключа, виламую засув, аж бамбук тріщить і розлітається на цурпалки... і ось я вже на велосипеді женуся наздогін за нею... Я мушу... мушу її наздогнати, доки вона ще не сіла в автомобіль... я мушу з нею поговорити...

Я мчу, тільки дорога мигтить повз мене... і аж тепер бачу, як довго простояв отупілий там нагорі... Коли це... на повороті в лісі перед самою станцією бачу її, вона йде квапливо, рішуче, а за нею бой... Але й вона, мабуть, побачила мене, бо щось каже боєві... той зупиняється, а вона йде далі сама... Що вона задумала? Чому хоче бути сама?.. Може, хоче поговорити зі мною так, щоб він не чув?.. Я шалено натискаю на педалі... Враз щось кидається мені навперейми на дорогу... її бой. Я ледве встигаю крутнути кермо і... лечу додолу...

Лаючись, підводжуся з землі... мимоволі за­махуюсь кулаком, щоб заїхати бевзневі в пику, однак він спритно ухиляється... Я підіймаю велосипеда й хочу сісти на нього... Але той поганець знову підскакує до мене, хапає за велосипед й мимрить каліченою англійською мовою:

— You remain here[31].

Ви не жили в тропіках... Ви не знаєте, яке то зухвальство, коли такий жовтошкірий негідник хапає за велосипед білого «пана» і йому, «панові», наказує залишатися на місці. У відповідь я б’ю його кулаком межи очі... він заточується, та велосипеда не випускає... його очі, його вузенькі, боягузливі очі широко розплющені й повні рабського страху... але він тримає за кермо, тримає страшенно міцно...

— You remain here, — белькоче він знову.

На щастя, в мене не було з собою револьвера, а то я неодмінно був би застрелив його.

— Геть, поганцю! — кричу тільки я.

Він, зіщулившись, дивиться на мене, а керма не пускає. Я ще раз б’ю його по голові, проте він і далі тримає велосипеда. Тоді мене охоплює лють... її вже не видно, може, вона встигла й поїхати... Я завдаю йому справжнього боксерського удару в підборіддя — такого, що він валиться додолу... Тепер велосипед мій вільний... сідаю на нього, проте він не їде... під час нашої боротьби по­гнулася шпиця... Гарячково, тремтячими руками пробую вирівняти її... нічого не виходить... Тоді я кидаю велосипеда серед шляху поряд із тим негідником, що встає, весь закривавлений, і відступає вбік... А потім — ні, ви не можете зрозуміти, яка це ганьба, коли європеєць там на очах у всіх... але я вже не тямив, що роблю... в мене була тільки одна думка: наздогнати її, перехопити... і я побіг... побіг, як навіжений, сільською вулицею, повз халупи, де жовтошкіра голота товпилася в дверях, щоб побачити, як біжить біла людина, як біжить доктор.

Піт заливав мені очі, коли я прибіг на станцію... Моє перше запитання було: «Де автомо­біль?..» — «Щойно від’їхав...» Люди вражено дивилися на мене: я, мабуть, здався їм божевільним, коли прибіг спітнілий і заляпаний грязюкою, ще здалеку вигукуючи своє запитання... На дорозі за станцією я побачив білу хмарку диму за автомобі­лем... їй пощастило втекти... пощастило, як щастило зробити все, що надумала й спланувала її тверда, жорстока воля.

Але втеча їй не помогла... В тропіках між європейцями немає таємниць... усі там знають одне одного, кожна дрібниця стає подією... Не даремно простояв її шофер цілу годину перед урядовим бунгало... Через кілька хвилин я довідуюсь про все... Знаю, хто вона... що живе вона в ... ну, в головному місті округи, за вісім годин їзди звідси залізницею... що вона... ну, скажімо, дружина солідного комерсанта, страшенно багата, англійка, з гарної родини... знаю, що її чоловік пробув п’ять місяців в Америці і має повернутися найближчими днями, щоб забрати її з собою до Європи...

А вона — і ця думка, немов отрута, пече мене в жилах, — вона щонайбільше два чи три місяці вагітна...

Досі я вам міг ще все розповісти зрозуміло... може, тільки тому, що до цієї миті я ще сам розумів себе... сам, як лікар, ставив діагноз свого стану. Але далі в мене почалася ніби гарячка... я вже не володів собою... тобто я добре знав, яке безглузде було все те, що я робив, але вже не міг опанувати себе... я не розумів уже самого себе... я, мов шалений, біг далі, маючи перед собою одну мету... А втім, стривайте... може, я зумію вам якось пояснити... Ви знаєте, що таке «амок»»?

— Амок?.. Щось пригадую... Це такий вид сп’яніння в малайців...