Розділ «Новели»

Знов у темряві тихенько брязнуло скло. А голос став ще схвильованіший.

— Не думайте, що я хочу виправдовуватися, применшувати свою провину... Але інакше ви не зрозумієте мене... Не знаю, чи я коли-небудь був доброю людиною, але... начебто помагати людям я завжди любив... У моєму собачому житті в тропі­ках то була єдина втіха — користаючись жменькою тих знань, що їх тобі втовкли в мозок, зберегти життя комусь живому... Я відчував тоді себе Господом Богом... Справді, то були мої найкращі хвилини, коли прибігав якийсь жовтошкірий хлопчисько, аж синій з жаху, вкушений гадюкою, з ногою, мов колода, слізно благаючи, щоб йому не відтинали ноги, і мені щастило його врятувати. Цілими годинами їхав я до якої-небудь жінки, що лежала в гарячці; навіть так, як хотіла ця, я помагав ще в Європі, в клініці. Але тоді я бодай відчував, що комусь потрібний, знав, що рятую когось від смерті або від розпуки, — а цього саме й треба тому, хто помагає: свідомості, що ти потрібен іншому. Але ця жінка — не знаю, чи зможу вам пояснити, — хвилювала, дратувала мене вже від тієї самої хвилини, як увійшла, наче мимохідь, до мого дому. Своєю пихою вона викликала в мені опір, будила все... як би сказати... будила все придушене, приховане, лихе. Мене просто до нестями доводило те, що вона вдавала з себе леді й водночас байдуже, тверезо пропонувала мені угоду, де йшлося про життя і смерть... І крім того... крім того... врешті, від гри в гольф ніхто ж не вагітніє... я знав... тобто я раптом із жахливою чіткістю уявив собі — оце й була та думка, — що ця холодна, гордовита, спокій­на жінка, яка зневажливо звела брови над крицевими очима, тільки-но прочитавши в моєму погляді від­мову... так, майже обурення.... що вона два чи три місяці тому качалася в ліжку з якимось чоловіком, гола, як тварина, і, може, аж стогнала з утіхи, і тіла їхні впивалися одне в одне, як і вуста в поцілунку... Оце, оце й була та думка, що обпалила мене, коли вона глянула на мене так гордовито, так бундючно, зовсім як англійський офіцер... і тоді, тоді все напружилося в мені... мене опосіло нестямне бажання принизити її... від тієї миті я бачив крізь одяг її голе тіло... від тієї миті я тільки й жив думкою взяти її, вирвати стогін з її жорстоких уст, побачити цю холодну, горду жінку в розпалі жаги, як той інший, якого я не знав. Ось... ось що хотів я вам пояснити... Хоч як низько я був упав, а проте як лікар я ніколи не намагався зловживати своїм становищем... Але тут була не хіть, тут не було нічого сексуального, справді не було... адже вам я признався б... тільки жагуче прагнення перемогти її гордощі... перемогти як жінку... Здається, я вже вам казав, що гордовиті, холодні на вигляд жінки завжди мали силу наді мною... але тепер, тепер до цього додавалося ще й те, що я вже сім років не мав білої жінки, не зустрічав опору... Місцеві дівчата, щебетливі, гарненькі створіння, аж дрижать з почуття побожної пошани, коли їх бере білий чоловік, «пан»... вони розпливаються в покорі, вони завжди приступні, завжди готові слугувати вам, сміючись тихим горловим сміхом... але саме ця покірливість, ця рабська послужливість отруює все задоволення... Розумієте ви тепер, розумієте, який я був приголомшений, коли в мене несподівано з’явилася ця жінка, повна гордощів і зненависті, наглухо замк­нута, жінка, що дражнила мене своєю таємницею й згадкою про недавню пристрасть... коли вона зу­хвало ввійшла до клітки такого чоловіка, як я, такого самітного, зголоднілого, відрізаного від цілого світу напівзвіра... Ось... ось це я хотів вам сказати, щоб ви зрозуміли все інше... збагнули те, що сталося далі. Отож... повний якоїсь злісної жаги, отруєний думкою про неї, голу, розпашілу в обіймах чоловіка, я весь напружився і, вдаючи байдужого, холодно сказав:

— Дванадцять тисяч гульденів?.. Ні, я не згоден.

Вона глянула на мене й трохи зблідла. Вона вже, мабуть, здогадалася, що відмовляюся я не через жадобу грошей. Та все ж запитала:

— Скільки ж ви хочете?

Я кинув свій холодний тон.

— Будемо грати відкритими картами. Я не генд­ляр... я не бідний аптекар із «Ромео й Джульєтти», що продає отруту за corrupted gold...[30] я, швидше, цілковита протилежність гендляреві... таким способом ви свого не досягнете.

— То ви не хочете зробити цього?

— За гроші — ні.

На мить між нами запала мовчанка. Стало так тихо, що я вперше почув її віддих.

— Чого ж ви ще можете хотіти?

Тепер я вже не міг себе опанувати.

— По-перше, я хочу, щоб ви... щоб ви не звертались до мене як до крамаря, а як до людини. Щоб ви, коли вам треба моєї допомоги, не тицяли зразу ж свої мерзенні гроші... а попрохали... попрохали б мене як людину допомогти вам як людині... Я не тільки лікар, у мене є не тільки приймальні години... а бувають ще й інші... може, ви саме й прийшли в таку годину...

Вона хвилинку мовчить. Потім її рот злегенька кривиться, тремтить, і вона швидко каже:

— Отже, якби я вас попрохала... то ви зробили б це?

— Ось ви вже знову торгуєтесь — ви згодні попрохати мене аж тоді, коли я наперед пообіцяю, що задовольню ваше бажання. Ні, ви спершу попрохайте мене, аж тоді я вам дам відповідь.

Вона стріпує головою, як норовистий кінь, і гнівно дивиться на мене.

— Ні, я вас просити не буду. Краще загину!

Враз мене охоплює злість, шалена, божевільна злість.

— Так? То я вимагатиму, коли ви не хочете просити. Гадаю, що мені не треба висловлюватися ясніше, — ви знаєте, чого я від вас хочу. Тоді... тоді я допоможу вам.