Розділ «Новели»

— Знаю.

— Що закон їх забороняє?

— Бувають випадки, коли їх не тільки забороняють, а, навпаки, радять.

— Але тоді потрібен лікарський висновок.

— Отже, й зробіть його. Ви ж лікар.

Ясно, твердо, навіть оком не змигнувши, вона дивилась на мене. Це був наказ, і я, слабкодухий, тремтів, захоплений демонічною силою її волі. Але я ще пручався, не хотів показати, що мене вже розчавлено. «Тільки не поспішай! Зволікай скільки можеш! Примусь її прохати», — жевріло в мені якесь невиразне бажання.

— Це не завжди залежить від одного лікаря. Але я ладен... порадитися з колегою в лікарні...

— Мені вашого колеги не треба... я прийшла до вас.

— Дозвольте дізнатися, чому саме до мене?

Вона холодно дивилася на мене.

— Скажу вам і це. Тому, що ви живете осторонь, що ви не знаєте мене, що ви добрий лікар і що ви... — вона вперше затнулася, — мабуть, недовго пробудете в цих краях, особливо, якщо зможете повезти додому чималу суму.

У мене мороз пробіг по спині. Цей сухий, чисто гендлярський розрахунок приголомшив мене. Вона ще навіть не пробувала просити мене, але вже давно все обрахувала, спершу вистежила мене, а потім почала цькувати. Я відчував, як її демоніч­на воля зломлювала мене, проте завзято опирався. Ще раз примусив себе заговорити по-діловому, майже іронічно.

— І цією чималою сумою я... я міг би користатися як завгодно?

— Коли ви допоможете мені й негайно виїдете.

— А знаєте ви, що я таким чином втрачаю право на пенсію?

— Я відшкодую її вам.

— Ви говорите дуже ясно... Але я хочу ще більшої ясності. Яку суму визначили ви на гонорар?

— Дванадцять тисяч гульденів. Чек з виплатою в Амстердамі.

Я затремтів... затремтів з гніву і... з захвату. Все вона обрахувала — і суму, і спосіб виплати, що змушував мене виїхати, вона позаочі оцінила й купила мене, визначила мою долю, певна своєї влади. Я ладен був дати їй ляпаса... Та коли я, тремтячи, підвівся — вона теж устала — і глянув їй просто в очі, подивився на її міцно стиснені вуста, що не хотіли просити, на її горде чоло, що не хотіло схилитись, мене враз опанувала якась... якась непоборна жага... жага насильства. Мабуть, і вона це відчула, бо звела брови; так роблять, коли хочуть присадити когось настирливого. Між нами блиснула відверта ворожнеча. Я знав, що вона мене ненавидить, тому що я їй потрібний, а я ненавидів її за те... за те, що вона не хотіла просити. Тієї миті, тієї однісінької мовчазної миті ми вперше порозумілися цілком відверто. Потім, наче слизька гадюка, в мій мозок заповзла одна думка, і я сказав... я сказав їй...

Але стривайте, так ви не зрозумієте як слід, що я зробив... що сказав... Мені треба спочатку з’ясувати вам, як вона... як та божевільна думка в мені зародилася...