Розділ «8 Наввипередки з часом»

Із цими словами він замахнувся рукою у жмені з Ніхтотатом, який пручався з усіх сил, і шпурнув тією страхітливою, брехливою, вбивчою істотою високо-високо в небо, тож Ніхтотато з вересками летів аж до краю атмосфери, а тоді ще й за Лінією Кармана, де закінчувався світ і починалася темрява відкритого космосу.

— Ми все ще у пастці, — нагадав буркітливо ведмідь Собака, відчуваючи себе трохи витісненим на задній план Титанічним зусиллям Титана. А тоді знову ж таки досить голосно і з великим викликом додав: — Де ж ті Ааліми? Нехай показуються, а чи, може, вони злякалися?

— Не наклич біди, — застерегла Сорая, але було вже пізно.

— Достеменно не відомо, — казав Рашид Халіфа, — чи Ааліми мають реальну фізичну форму. Може, вони й мають тіла, а може, вони просто набирають тілесної форми, коли їм це потрібно, тоді ж бо як в інших випадках вони — безтілесні істоти, що вільно поширюються в просторі, адже Час перебуває всюди; нема такого місця, аби десь не знали Вчорашнього, не жили Сьогоднішнім чи не сподівалися на Завтрашнє. Хай там як, проте Ааліми були відомі своїм небажанням з’являтися на людях, воліючи працювати мовчки і за лаштунками. Їх удавалося побачити дуже рідко й завжди у плащах з каптуром, як у ченців. Ніхто не бачив їхніх облич, і всі бояться їхньої появи, за винятком кількох дітей…

— Кількох незвичайних дітей, — промовив Лука, пригадуючи давні татові слова, — які можуть кинути виклик Часові вже своїм народженням і знову зробити нас молодими.

Він знав, що першою цю думку (чи дуже схожу) висловила мама, бо вона не раз про це казала, а вже потім її думка стала частиною безкінечних Рашидових оповідок.

— Так, — признався він Луці із безсоромною усмішкою, — я вкрав думку в твоєї мами. Якщо колись щось крастимеш, то кради найкраще.

— Ну, — думав Крадій Вогню Життя, — я діяв за твоєю порадою, тату, і тепер дивись, що я викрав і в яку халепу я вскочив.

Три постаті в каптурах на головах, що стояли на мурах Надхмарної Фортеці Баадал-Ґарг, були і не високі, і не вражаючі. Їхні обличчя — невидимі, а схрещені на грудях руки ніби колихали немовлят. Вони нічого не казали, проте їм цього не треба було робити. З виразу обличчя Сораї та з догідливого скавуління Койота — Madre de Dios, якби я не був на килимі в небі, то вже б давно накивав п’ятами, а також із тремтіння Слоно-Птахів — «Гаразд, зрештою, може, ми й нічого не хочемо робити! Може, ми просто хочемо жити й пам’ятати все!» — можна було судити, що сама їхня поява наганяла жах на мешканців Світу Чарів. Навіть сивочолий Друзяка, себто сам Титан, нервово засовався. Лука добре знав, що всі вони зі страхом думали про Сніфельгайм, про довічне ув’язнення у крижаних мурах. А може, їм на гадку спадали великі птахи, що полюбляли печінку. «Хм, — думав він, — видається, що наші Чарівні Друзі тут не стануть у великій пригоді. Тепер черга представників Реального Світу підставити своє плече».

Відтак в унісон заговорили Ааліми трьома низькими неземними голосами, потрійна холодність яких бриніла як сталь, неначе три невидимі мечі. Навіть відважна Сорая спасувала перед цим звуком:

— Ніколи не думала, що чутиму голоси Часу, — вигукнула вона, затуливши вуха руками. — О-о-о! Це нестерпно! Я не витримаю! — і впала навколішки від болю. Решта ж чарівних істот просто були приголомшені й корчилися по летючому килимі в явній агонії, за винятком Старого Друзяки, чия больова витривалість і стійкість були надзвичайно великими після вічних мук від невблаганного Птаха Зевса — цього зажерливого любителя печінки. Проте ведмедя Собаку це не надто вражало, а собака Ведмідь, чий загривок настовбурчився, лишень вишкірив зуби й гарчав.

— Ви відволікли нас від нашого Верстата, — промовили тихі голоси-мечі. — Ми — Ткачі, всі троє, на Верстаті Днів ми тчемо Нитки Часу, зі всього Становлення ми тчемо Буття, з усього Знання ми тчемо Пізнання, а з усієї Дії виходить одяг Учиненого. Тепер же ви відволікли нас від нашого Верстата, і все у безладі. Безлад нам не подобається. Неподобство не подобається нам. Тому ми подвійно незадоволені. — А тоді після паузи додали: — Поверніть украдене, і ми вас, може, залишимо живими.

— Тільки погляньте, що коїться навколо вас, — крикнув у відповідь Лука. — Ви що, не бачите? Весь Світ гине! Хіба ви не хочете його врятувати? А саме це я намагаюся зробити, а все, що вимагається від вас, — це не заважати мені, отож дозволити мені рухатися далі…

— Нам байдуже, живе цей Світ, чи вмирає, — надійшла відповідь.

Лука був приголомшений.

— Вам усе одно? — запитав він недовірливо.

— Співчуття — це не наше завдання, — відповіли Ааліми. — Століття минають невблаганно незалежно від того, хочуть цього люди, чи ні. Все минає. Триває вічно лишень Час. Якщо один Світ закінчується, починається інший Світ. Щастя, дружба, любов, страждання, біль — усе це швидкоплинні ілюзії, як тіні на стіні. Секунди спливають у хвилини, а хвилини — в дні, а дні — в роки, і все це бездушно крокує вперед. Тут нема «почуття». Мудрістю є тільки здоровий глузд.

А секунди направду на місці не стояли, і життя потрохи залишало Рашида Халіфу в його домі, що в місті Кагні.

— Ааліми — це мої смертельні вороги, — колись казав він, і це було правда. Пристрасть розпирала Луці груди, і зойк несамовитої любові вирвався з його горла.

— Тоді я вас проклинаю так само, як прокляв капітана Ааґа! — заволав він до трьох Дзьо. — Він тримав звірів у клітці, ставився до них жорстоко, і, правду кажучи, ви — нічим не кращі. Ви думаєте, що всіх тримаєте у своїй клітці, тому можете не звертати на нас уваги, можете мучити нас, можете силувати нас до всього, що вам заманеться, бо вас, крім самих себе, ніщо не турбує. Я проклинаю вас, усіх трьох! А зрештою, хто ви такі? Дзьо-Гуа, Минуле відійшло й ніколи не повернеться, а якщо воно й живе, то лишень у нашій пам’яті та в пам’яті Слоно-Птахів, авжеж, і воно аж ніяк не стоїть на мурах Надхмарної Фортеці у чудернацькому каптурі. Щодо тебе Дзьо-Гай, то Теперішнє навряд чи існує, навіть такі як я знають. Воно зникає у минулому щоразу, коли я кліпаю оком, і така, хм, така тимчасовість не має наді мною жодної влади. Дзьо-Айґа? Майбутнє? Та годі. Майбутнє — це мрія, і ніхто не знає, якою вона буде. В одному ми певні, ми певні у тому, що ми — це Ведмідь, Собака, моя сім’я і мої друзі, ми знаємо, що майбутнє буде, хоч би яким воно було, хорошим чи лихим, щасливим чи не дуже, і тобі не потрібно нам пояснювати, що таке майбутнє. А Час — це не якась пастка, чуєте, шахраї. Це — шлях, по якому я йду в цю мить дуже швидко, тому геть з моєї дороги. Вас усі дуже довго боялися. Тож нехай вони звільняться від свого страху і… і… і закують тепер уже вас у кригу. Відчепіться від мене. Зараз я… я… як лясну пальцями.