Розділ «8 Наввипередки з часом»

— Гарррр, — загарчав ведмідь Собака.

— Ага, — промовив Лука з розумінням. — Чарівна частина закінчилася, так? Відтепер ти — мій звичайний собака, а ти — мій звичайний ведмідь, а я — звичайний я.

— Гав, — сказав собака Ведмідь, стрибнув на Луку й заходився лизати йому лице. Лука міцно обійняв його.

— Після того, що ти зробив, — сказав він, — я нікому не дозволю думати про собак як про щось лихе, бо той день, коли ти став моїм собакою, був направду щасливий для нас усіх.

— Будь ласка, поясніть хтось мені, що тут діється, — сказала Сорая слабким голосом.

— Усе добре, мамо, — промовив Лука, обіймаючи її щосили. — Заспокойся. Життя знову стає звичайним.

— Нічого звичайного я в тобі не бачу, — відповіла мама, цілуючи його в маківку. — Звичайне життя? У цій сім’ї про таке й не чули.

Того прохолодного вечора на пласкому даху будинку Халіфи під зоряним небом накрили на стіл, — так, зорі знову зійшли! — і розпочалася святкова вечеря, що складалася зі смачного, підрум’яненого на повільному вогні м’яса і швидко підсмажених на сковорідці овочів, а також соління й цукатів, холодного гранатового соку і гарячого чаю, а ще з деяких рідкісних наїдків і напоїв — юшки щастя, морозива заспокоєння і соусу збудження. На середині столу в маленькому Горщику Видр були решта п’ять Картоплин, що все ще жевріли Вогнем Життя.

— Отже, ця інша Сорая, яка тобі так сподобалася, — питала Луку Сорая Халіфа трішки аж занадто ласкаво, — вона сказала, що якби здорова людина з’їла одну з них, то вона б жила довго-довго або ж навіть вічно?

Лука захитав головою.

— Ні, мамо, — відповів він, — не Образцеса. То був Верховний бог Ра.

Незважаючи на довгі роки, проведені з уславленим Шахом-Казна-Що, Сорая Халіфа до кінця так і не полюбила всілякого роду вигадки, а тепер їй доводилося миритися не тільки з вигадками її чоловіка-казкаря, але також обох її синів. Проте того вечора вона дуже старалася.

— Тож цей Ра… — почала вона, і Лука закінчив речення за неї:

— … сказав мені це особисто, розмовляючи ієрогліфами, які переклала мені білка на ймення Рататат, що вміла говорити.

— Ну що ж! — сказала Сорая, не бажаючи продовжувати суперечку. — Все — добре, що добре закінчується, а ці так звані «Картоплини Видр» я покладу в комірчину, і ми якось іншим разом подумаємо, що з ними робити.

А Лука саме розмірковував над тим, як би це виглядало, якби він, його брат, мама й тато — всі могли жити вічно. Така перспектива більше лякала його, ніж принаджувала. Може, собака Ведмідь зробив правильно, і краще жити без Безсмертя чи навіть без такої можливості. Так, може, то на краще, що Сорая заховає ті Картоплини Видр, тож усі в родині Халіфи потрохи забудуть про їхнє існування; а тоді Картоплинам у Горщику, може, й набридне чекати, поки їх почнуть їсти, і вони якимсь чином прошмигнуть назад через Прикордоння у Світ Чарів, а Реальний Світ буде знову Реальний, а життя буде просто життям, і цього буде більше ніж достатньо.

Тієї ночі небо було всіяне зорями.

— Усі ми знаємо, — промовив Рашид Халіфа, — іноді зорі починають танцювати, а тоді всіляке стається. Проте є ночі, коли хочеться, аби все лишалося на своїх місцях, а ми змогли перепочити.

— Який перепочинок! — сказала Сорая. — Зорі можуть не танцювати, але ми обов’язково танцюватимем.

Вона плеснула в долоні — й одразу ведмідь Собака став на задні лапи й заходився відбивати африканський танець ґамбу, а собака Ведмідь підстрибнув і завів Топ-Десятку найпопулярніших пісень, а тоді підвелася вся родина Халіфи й почала енергійно танцювати джигу й підспівувати собаці. Тут ми їх і залишимо — врятованого тата, кохану маму, старшого брата і малого хлопця, вдома, подалі від його пригод, разом з його щасливим собакою і його братнім ведмедем, високо на даху їхнього будинку прохолодної ночі під непорушними й незмінними зорями, що співають і танцюють.