Розділ «8 Наввипередки з часом»

— З ким ти говориш? — запитав Гарун. — У кутку ж нікого нема.

Проте собака Ведмідь і ведмідь Собака добре бачили те Створіння, і Лука не встиг промовити й слова, як втрутився Ведмідь.

— А якби безсмертна істота віддала тобі свою Безсмертність? — запитав він примару.

— А чого це Ведмідь так гавкає? — запитала збентежено Сорая. — Не розумію. Що відбувається?

— Пам’ятаєш? — запитав Ведмідь Луку дуже якось наполегливо. — Так, я — Барах із Барахів, мені тисячу років з гаком. Нас китайським прокляттям звели. Тобі не дуже моя пісня сподобалася, коли ти почув її вперше, бо тобі не хотілося нічого іншого, як просто мати свого собаку, не гіршого за інших. А тепер це все, чим я хочу бути. Після тисячі років — досить. До дідька те минуле! І кому захочеться прожити ще тисячу років? Годі! Я просто хочу бути твоїм собакою Ведмедем.

— Ну, це надто велика жертва, — сказав Лука, переповнений почуттям через вірність і безкорисну відвагу свого собаки. — Про таке я не можу тебе просити.

— А я не прошу тебе просити, — промовив собака Ведмідь.

— Цей собацюра ніколи стільки не гавкав, — сказав Рашид. — Луко, втихомир свого пса.

— Безсмертність, — жадібно промовило Створіння в кутку. — Гаму-гаму! Так, так! Проковтнути Безсмертність! Висмоктати її з Безсмертного й сповнитися нею самому, залишивши колись Безсмертного вже смертним! Так. Це мені подобається.

— Агей, — сказав ведмідь Собака. — Мені також треба у дечому зізнатися.

Цієї миті, — думав Лука, — Собака має щось дуже сонний вигляд, аж ніяк на ведмедя не схожий.

— Пригадуєш ту історію, яку я розповів тобі, ну, про те, як я був принцом, що міг з повітря золото прясти? Про Дрозда Дева, та людожера-велетня з пташиною головою, ну і таке інше?

— Авжеж пригадую, — відповів Лука.

— Поглянь, чоловіче, ведмідь щось реве і реве, а хлопець з ним не може наговоритися, — безпомічно сказала Сорая. — Щось звірі з твоїм сином сьогодні так розійшлися, що й не зупиниш.

— Знаєш, то було неправдою, — зізнався ведмідь Собака, схиливши присоромлено голову. — Єдине, що я пряв з повітря, так це всілякі зашкарублі байки про собачу радість, а точніше, про ведмежу, якщо тільки так можна сказати про погану ковбасу. Я просто думав, що мені треба розповісти якусь сміховинку. Думав, що від мене тільки цього й чекають, особливо коли Ведмідь заспівав пісню про себе. Тому я також захотів показати себе в ліпшому світлі. Мені не треба було цього робити. Вибач.

— Не переймайся, — сказав Лука. — Це будинок казкаря. Атож. Тут усі щось вигадують.

— Вирішено, — сказав собака Ведмідь. — Лишень один з нас може віддати безсмертне життя, і таким є я. — А тоді, не чекаючи подальших дискусій, він підбіг до кутка, де навпочіпки сиділо Створіння, й стрибнув; Лука побачив, як те Створіння широко до неможливості роззявило щось дуже огидне й схоже на рот і проковтнуло Ведмедя; за мить Ведмідь знову звідти вивергнувся і був майже таким самим, але трохи інакшим, а те Створіння набуло обрисів Ведмедя, себто Ніхтоведмедя замість Ніхтотата.

— Ого-го-го, — верещало Створіння, — Ого-гого, повний екстаз! — А тоді наче відбувся зворотній спалах, себто світло всмоктувалося у якійсь точці, заміть того щоб вибухати з якоїсь точки, тож ведмедеподібне Створіння антивибухнуло, ххлляяпп, і його не стало.

— Гав, — сказав собака Ведмідь, махаючи хвостом.

— Що ти хоче сказати своїм «гав»? — допитувався Лука. — Язик проковтнув?