Розділ «6 Углиб Чарівного Серця»

— Римляни тут не у великій пошані і мають низький рейтинг у Чарівному Серці, — перекрикував шум Ніхтотато. — По-перше, вони безхатьки. Їхні послідовники ніколи не кличуть їх на Олімп чи Валгаллу, а тому вони тиняються околицями, наче якісь волоцюги. До того ж усі знають, що римлянки — це імітація греків, а кому хочеться дивитися другосортний рімейк, коли можна безкоштовно подивитися на оригінал?

Лука ж кричав, що й не думав про існування в них якоїсь божественної ієрархії.

— Хто очолює рейтинг? — заволав він. — Хто з екс-богів — Топ-Боги?

— Гаразд, я розкажу тобі, хто з них найкрутіший, — кричав Ніхтотато. — Безперечно єгиптянки. У битвах найчастіше перемагає їхня дівчина Гатгор.

Однак цього разу саме грецька кіпріотка Афродіта була останньою богинею, що втрималася на ногах. Коли вавилонська Іштар і королева валькірій Фрея так віддухопелили одна одну, що обидві зомліли в ринзі для боротьби в намулі, фаворитка букмекерів корововуха Гатгар (така ж перевертень-перетворювачка, як Джалді та її сестри, але значно вправніша, бо могла перетворитися навіть на хмару чи камінь) припустилася помилки, лишень на мить перекинувшись на фіґове дерево, яке Афродіта взяла та й заламала. Тому Афродіта, зрештою, підійшла до великого Дзеркала, яке було Останнім Арбітром з питань Краси, і поставила широко відоме запитання: «Дзеркало, Дзеркало на Стіні…» ну і так далі. І саме Афродіта одержала від Дзеркала підтвердження «Так, ти найвродливіша», ну, як це у них і заведено.

— Що ж, — сказав Ніхтотато, — непогано розім’ялися, а завтра все почнеться заново. Їм тут нема що робити. Вони ж не можуть сидіти вдома й дивитися телевізор або ж займатися спортом у спортзалі.

Тим часом Афродіта пройшла крізь натовп граційно, але дещо механічно, наче робот, махаючи рукою. В якусь мить вона була за кілька кроків від Луки, і на її очах, що дивилися у безкінечність, він чітко розгледів щось схоже на плівку. «Ось чому вона не бачить нікого з Реального Світу, — подумалося йому. — Її очі спрямовані в себе».

Він оглянувся в пошуках Сораї, проте вона кудись запропастилася.

— Мабуть, стало нецікаво, — сказав Ніхтотато. — Знайдемо вже надворі.

Коли входили виходили з Павільйону Боїу, він показав Луці ще кількох незвичайних глядачів. Ассирійський Гумбаба був геть голим кістлявим велетом з рогатою головою і лев’ячими лапами. За хвіст йому правила жива гадюка з маленьким роздвоєним язичком.

— Так це ж бо його прутень, — зауважив Лука із задоволенням. — Гадюка-прутень. Я ще такого не бачив. А одразу за цим чудернацьким видовищем стояла група середньоазійських Борамезів, схожих на ягнят, ноги яких були зроблені з двох різновидів довгого м’ясистого коріння — коріння солодкої картоплі і пастернаку. «Відбивні з ягнят і два овочі, — подумав Лука. — Гаму-гаму! З них була б дуже смачна й поживна страва. В натовпі також можна було побачити триголових тролів і дуже багато розчарованих валькірій, які сподівалися, що саме їхня діва Фрея підніметься на вершину рейтингу.

— Ні-чо-го, — казали вони одна одній своїм мелодійним, флегматичним, добродушним нордичним голосом. — Зав-тра бу-де та-кож день.

Сорая чекала на краю чагарнику рододендрону з невинним виглядом, що було дуже дивним як на неї, і Лука одразу здогадався: вона щось затіяла.

— У чому річ? — почав було він, але потім змінив тактику. — Гаразд, — продовжував Лука. — Але ми втрачаємо час. Треба рухатися.

— Колись давним-давно було собі індіанське плем’я Караоке. Вони не мали вогню, весь час сумували, їм було холодно, і вони не співали пісень.

— Мені не до казок, — сказав Лука, проте Сорая не зважала на нього й продовжувала: — Вогонь видобуло добродушне створіння на ймення Екоарак, — не вгавала вона, і Луці довелося визнати, що той замріяний, музичний голос був таки прегарний, такий самий, як у його мами, що заспокоював і голубив, — але воно заховало той вогонь у музикальній скриньці й передало її на збереження двом відьмам, наказавши в жодному разі не віддавати його людям з Караоке…

— Сподіваюся, ти щось маєш на думці, — перебив її Лука дещо грубувато, проте Образцеса лишень усміхнулася, так як це вона любила, по-видрівському. — Койот[5] вирішив викрасти той Вогонь, — сказала вона. Собака Ведмідь повеселів:

— Це оповідь про героїчного собаку прерій? — запитав він обнадійливо. Проте Сорая на нього не зважала.

— Він узяв з собою Лева, Великого Ведмедя, Малого Ведмедя, Вовка, Білку й Жабу. Розташувалися вони між наметом відьми та селом племені Караоке й чекали. Койот сказав одному індіанцеві з племені Караоке напасти на намет відьом. Коли той так і вчинив, відьми вибігли з мітлами й погналися за нападником. Койот зайшов усередину, відкрив носом скриньку, вхопив жаринку й побіг. Коли відьми побачили його з вогнем, то забули про індіанця й погналися вже за Койотом. Він біг, як вітер, а коли втомився, то передав запалену скалку Левові, який добіг до Великого Ведмедя, а той до Малого Ведмедя і так далі. Нарешті Жаба проковтнула вогонь і пірнула в річку, а Відьми не змогли за нею пірнути під воду, тому Жаба спокійно виплигнула на другий берег річка й виплюнула Вогонь на сухий хмиз у селищі племені Караоке, вогонь розгорівся, затріщав хмиз, полум’я піднялося високо до неба — і всі зраділи. Невдовзі повернувся індіанець, який заліз у намет відьом (коли вони ганялися за Койотом) і викрав уже музичну скриньку, тож відтоді в селищі племені Караоке було тепло і всі співали пісень, а чарівна музична скринька не переставала грати популярних пісень.

— Гаразд… д… д, — сказав Лука із сумнівом, — дуже гарна оповідка, але…