РОЗДІЛ 16

— Нажитися? — спитав Дірк. — Ну, якби мені хтось платив, то я б, можливо, й нажився, але запевняю тебе, мій любий Річарде, ризик, що це коли-небудь станеться, мінімальний. Я живу тим, що зветься надією. Я сподіваюся на дивовижні та прибуткові справи, моя секретарка сподівається, що я їй заплачу, хазяїн її квартири сподівається на орендну платню, компанія електропостачання сподівається, що він сплатить по своїх рахунках, і так далі. Особисто мені такий спосіб життя здається дивовижно оптимістичним.

— Тим часом я надаю багатьом чарівним і дурним літнім жінкам привид сердитися та фактично гарантую їхнім кішкам свободу. Чи є, запитаєш ти — і я ставлю це питання собі сам, тому що знаю, що ти знаєш, що я ненавиджу, коли мене перебивають — чи є хоча б одна справа, що потребує хоча б крихітної частки мого інтелекту, про який мені не треба тобі пояснювати, що він надзвичайний? Ні. Але чи вдаюся я у відчай? Чи пригнічує це мене? Так. Так було, — додав він, — до сьогодні.

— О, я дуже радий за тебе, — сказав Річард, — але що то була за нісенітниця про котів і квантову механіку?

Дірк зітхнув і єдиним рухом натренованих пальців відкрив коробку з піцею. Він сумно оглянув холодний круглий предмет, а потім відірвав від нього скибку. На стіл посипалися шматочки анчоусів і пепероні.

— Я не сумніваюся, Річарде, — сказав він, — що тобі знайома ідея про кота Шредингера, — і він запхнув значну частину шматка собі в рот.

— Авжеж, — сказав Річард. — Принаймні, в загальних рисах.

— У чому вона полягає? — запитав з повним ротом Дірк.

Річард роздратовано посунувся на стільці.

— Це ілюстрація, — сказав він, — принципу, згідно з яким на квантовому рівні всі події керуються ймовірностями.

— На квантовому рівні, а це означає, що й на всіх інших рівнях, — перебив його Дірк.

— Хоча на будь-якому рівні крім субатомного кумулятивний ефект тих імовірностей за нормальних обставин неможливо відрізнити від ефекту звичайних фізичних законів.

— Продовжуй, — в його обличчі зник ще один шматок холодної піци.

Річард подумав, що Діркове обличчя вже багато чого поглинуло. Зважаючи на те, як багато він говорив, його рот мав працювати майже невпинно. Натомість його вуха в звичайній бесіді майже не використовувалися.

Річардові спало на думку, що якби Ламарк мав рацію, і такою поведінкою відрізнялись би кілька поколінь нащадків, то зрештою мала б відбутися серйозна перебудова внутрішності черепа.

Річард продовжив:

— На квантовому рівні події не просто керуються ймовірностями, ці ймовірності навіть не розрішаються в реальні події, доки їх не виміряно. Або ж, якщо користуватися фразою, яку я щойно почув від тебе в дуже ексцентричному контексті, факт вимірювання колапсує хвильову функцію. До того моменту всі можливі дії, що були доступні, скажімо, електрону, співіснували як хвилі ймовірності. Ніщо не вирішене. Доки не виміряне.

Дірк кивнув.

— Приблизно правильно, — сказав він і знову завантажив рот. — Але що з тим котом?

Річард вирішив, що є лише один спосіб не дивитися, як Дірк їсть усю піцу, а полягає він у тому, щоб з'їсти решту піци самому. Він скрутив її трубочкою та надкусив кінець. Вона виявилася досить непоганою. Він відкусив ще. Дірк дивився на це перелякано.

— Ідея про кота Шредингера, — продовжував Річард, — полягала в тому, щоб спробувати уявити спосіб, яким ефекти ймовірнісної поведінки на квантовому рівні можна було б розглянути на макроскопічному рівні. Або ж назвімо його «повсякденний рівень».