Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Невимушено розмовляючи з авт. про літературу, Клементина провела його до брами. Йти було далеченько, метрів чотириста розлогим парком. Звичайно ж, кипариси, пінії, олеандри. Біля виходу на вулицю, де відкривався краєвид на жовтаво-червонясте вічне місто, авт. простяг Клементині другу, не почату ще пачку сигарет, і вона, всміхаючись, засунула її в широкий, туго стягнений гумкою рукав чернечої ряси, куди можна було б сховати не тільки сигарети. Тут, чекаючи на автобус, що їхав у бік Ватікану, авт. вирішив, що цілком доречно буде розвіяти платонічні чари,— він затяг Клементину між два молоді кипариси і безцеремонно поцілував спершу в чоло, далі в праву щоку, а потім у губи. Вона не тільки не пручалася, а навіть сказала, зітхнувши: «Ох, так»,— тоді хвилинку помовчала, усміхаючись, і сама поцілувала авт. в щоку, а коли вже надходив автобус, мовила: «Приходьте ще, тільки прошу вас, без троянд».

Легко зрозуміти, що цю подорож авт. уже не вважав даремною, і так само неважко збагнути, що він не хотів баритися з від'їздом, щоб не створити надто швидко конфліктної ситуації для декого. А що він не визнає приказки: «пішов навпростець — не скоро прийде», то вибрав літак. Душу його краяли — та й досі крають — сумніви, пов'язані з оплатою подорожі: чи в ній до службової мети не домішалася ще й приватна зацікавленість, а якщо домішалася, то наскільки? А ще його мучило, хоч набагато менше, питання, такою ж мірою службове, як і приватне: чи Клементина хитро домагалась publicity для герзеленського чуда з трояндами, чи так само хитро хотіла перешкодити йому? І якщо йому пощастить прочитати на губах К., тепер своєї коханої, її бажання, то як він має повестися: безсторонньо, як велить йому обов'язок, чи виходячи зі своїх уподобань і з прагнення догодити їй?

Обтяжений цією чотириповерховою проблемою, знервований, навіть роздратований, він попав із римської весни у вітчизняну зиму: сніг у Ніфельгаймі, слизькі вулиці, сердитий шофер таксі, що весь час хотів послати когось до газової камери, розстріляти, вбити чи принаймні набити, і — гірке розчарування! — невдача біля монастирської брами в Герзелені, де літня сестра, насуплена й неговірка, зустріла його незрозумілою відмовою: «Ми вже маємо журналістів по саму зав'язку!» А все-таки він знайшов якусь розраду: пройшовся стежкою навколо монастирського муру (загальна довжина близько півкілометра), помилувався краєвидом на Рейн, на сільську церкву (це в ній колись прислужували священикові ті хлопці, що так захоплювалися шкірою Маргрет). Тут жила Лені, тут поховано Гаруспіку, викопано, знов поховано, ще раз викопано, піддано кремації — і ніде, ніде жодної дірки в мурі! Лишилося тільки податися до сільського заїзду. Виявилося, що він зовсім не такий мирний, сонний і тихий, як на батьківщині Альфреда Бульгорста. Ні, тут стояв гамір, авт. зустріли недовірливими поглядами, в заїзді було повно нетутешніх типів, фах яких можна визначити з першого погляду: справді журналісти, що відповіли авт. глузливим хором, коли він біля прилавка спитав у господаря, чи є вільна кімната. «Кімната в Герзелені, та ще й сьогодні!—І ще глузливіше: — Може, навіть кімната з вікнами у монастирський сад, га?» І коли авт. наївно кивнув головою, знявся несамовитий регіт. Коли ж він знову впіймався на їхню удавану люб'язність і сказав, що неодмінно хоче дивитися в засніжений монастирський сад, модно вбране товариство, остаточно зарахувавши його до категорії дурнів, поласкавішало і — поки господар наливав і брав гроші, брав гроші й наливав — пояснило, в чім річ. Невже він не знає того, про що гуде весь світ? У монастирському саду відкрито гаряче джерело, біля якого взимку розквітає старий трояндовий кущ; сестри, посилаючись на те, що це їхня територія, власноручно обгородили місце з трояндами щитовим парканом; доступ до церковної дзвіниці закрито; до сусіднього університетського містечка (саме до того, де Б. Г. Т. віч-на-віч зустрічався з Гаруспікою! — Авт.) послано гінців з дорученням позичити у фірми, яка зносить старі будівлі, розсувну двадцятип'ятиметрову драбину, щоб можна було «заглянути в чернечу кухню». Тепер усі ті журналісти оточили авт., що й сам уже не знав, чи він справді наївний, а якщо наївний, то до якої міри,— кореспонденти «Юнайтед-прес інтернейшнл», «Дойче прессеагентур», агентства «Франс Прес», підійшов навіть представник АПН, що разом із представником Чеського агентства новин твердо намірився «зірвати машкару з обличчя клерикального фашизму і викрити виборчі махінації ХДС». «Знаєте,— частуючи авт. пивом, говорив представник АПН, загалом досить люб'язний чоловік,— в Італії, коли наближаються вибори, плачуть мадонни, а тепер у ФРН у монастирських садах течуть теплі джерела й ростуть троянди на тому місці, де поховані черниці, згвалтовані під час захоплення Східної Прусії, як нам намагаються втовкмачити. В кожному разі, запевняють, що все це мав якийсь зв'язок із комуністами, а що ж комуністи ще роблять з черницями, як не гвалтують їх?» Авт., поінформований краще, ніж більшість присутніх,— він лише п'ять годин тому на тлі римського краєвиду цілував черницю, що була яка завгодно, тільки не з пергаментною шкірою,— вирішив капітулювати й дочекатися газетних повідомлень. Тут не було ніякої надії дошукатися правди. Невже Лені дійсно якимось химерним способом приплутали до цієї story[26]? І невже Гаруспіка перетворилася в тепло? Виходячи з заїзду, авт. ще встиг почути, як один із журналістів глузливо завів пісню: «Троянда лист пустила...»

Другого ж таки дня у ранковому випуску тієї газети, яку авт. раз уже цитував, він знайшов «кінцеве повідомлення»: «Виявилося, що те дивне явище, яке тільки в східній пресі глузливо називали „Герзеленським термо-трояндовим чудом“, можна пояснити природними причинами. Як уже свідчить сама назва місцевості, в основі якої лежить давньогерманське слово „гейзір“, себто „гаряче джерело“ („Гейзіренгайм“, себто „Дім гарячих джерел“, міг пізніше обернутися на „Герзелен“, у Герзелені вже в четвертому сторіччі нашої ери були теплі джерела, через що у восьмому сторіччі там побудовано невеличкий королівський палац, який стояв, аж поки джерела не висохли. Сестри наголошують, як повідомила нас у спеціальному інтерв'ю ігуменя, сестра Сапієнція, що вони ніколи не вірили в чудо й не розпускали таких чуток. Це слово кинула, мабуть, одна колишня учениця, що мала досить далеке відношення до ліцею, який віддавна існував у Герзелені, а потім близько стояла до КПН, і вже згодом воно потрапило в газети. Насправді ж, як підтвердили й фахівці, сталося несподіване відродження теплих джерел, через що дійсно зацвіло кілька трояндових кущів. Немає ніякої, аніякісінької причини вбачати в цьому явищі дію надприродних сил, заявила тверезо, як і годиться сучасній, освіченій, не замкненій у своїх теологічних уявленнях черниці, сестра Сапієнція».

Авт., нітрохи не вагаючись, розповів Маргрет про термо-трояндове чудо та його підгрунтя (вона аж засяяла, в усе повірила й наполегливо радила йому не забувати про Клементину), навіть не побоявся дошкульних клинів Лотти Гойзер, яка, звичайно, заявила, що то все брехня, а самого авт. зарахувала до неприємної категорії «черничих лизунів» («і в буквальному, і в переносному розумінні цього слова» — Лотта), але не зважився повідомити Лені про дивні події в Герзеленському монастирі і бодай натякнути їй про наслідки своїх пошуків у Римі. Б. Г. Т., оскільки він, безперечно, шанував Рахель, теж мав право — так здавалося авт.— довідатись, яку дію ще й через двадцять сім років приписують її попелові. Тим часом відомі геологи, яких підтримали декілька їхніх колег з нафтової компанії, що безцеремонно використала випадок з трояндами для своєї реклами, авторитетними відгуками підтвердили «виключно природні причини» події в монастирі, і тільки частина східноєвропейської преси вперто дотримувалася версії про «виборчі махінації герзеленських реакційних сил», що «зазнали краху тільки завдяки невтомному тискові соціалістичних сил і тепер шукають підтримки в псевдонаукових кіл, які ревно служать капіталізмові. Цим самим буржуазна наука ще раз довела своє вміння маніпулювати фактами».

Цілком можливо, що авт. виявився в цьому випадку надто легкодухим; мабуть, йому треба було втрутитись, перелізти через мур, у крайньому разі, попросити лисого Б. Г. Т., щоб той його підсадив, треба було мобілізувати Лені чи хоча б зірвати для неї кілька троянд і віддати їй під дверима; либонь, то була б дуже гарна й доречна прикраса до її широко задуманої картини «Частина сітківки лівого ока діви Марії, на ім'я Рахель». Але саме тепер навалилося стільки подій і таких переплутаних, що в авт. не лишилося часу віддаватися своїй приватній тузі, яка тягла його до Рима. Його кликав обов'язок в особі Гервега Шіртенштайна, що заснував своєрідний комітет: «Лені в скруті — рятуйте Лені» і хотів зібрати по тривозі всіх людей, що могли б морально й фінансово підтримати Лені з огляду на дедалі більший гніт Гойзерів, а можливо, навіть удатися до якихось політичних заходів. Шіртенштайн сам подзвонив авт. Він був схвильований, але рішучий. Його трохи хрипкий голос, що раніше бринів у трубці тоненько, як фанера, набрав тепер металевого відтінку. Він попросив адреси всіх, «хто не байдужий до цієї незвичайної особи», дістав ті адреси і призначив на вечір засідання комітету, тож у авт. лишилося ще якраз стільки часу, щоб нарешті в ім'я об'єктивності і справедливості, в ім'я істини, а також щоб якомога уникнути чисто емоційного погляду на справу, а ще в ім'я свого кореспондентського обов'язку добутися у штаб-квартиру супротивника. Гойзери, бажаючи висловити й свій погляд на цю злощасну історію, а також, мабуть, побоюючись запланованих дій, зразу ж погодилися «відкласти навіть найтерміновіші справи». Нелегко було домовитись тільки про місце зустрічі. Вибір був такий: апартаменти старого Гойзера в змальованому раніше розкішному притулку для старих готельно-санаторного типу; канцелярія або квартира власника бюро спортивних парі Вернера; канцелярія або квартира «менеджера будівельного управління» (його власне визначення своєї посади.— Авт.) Курта Гойзера, а ще конференц-зала гойзерівського ТЗОВ ЗНД (Товариства з обмеженою відповідальністю, заснованою на довір'ї), де «ми спільно представлятимемо наші різні інтереси і вклади» (всі цитати з телефонних висловлювань Курта Гойзера).

Авт., не без задньої думки, вибрав конференц-залу Гойзерівського ТЗОВ ЗНД, що була на дванадцятому поверсі висотного будинку над Рейном, звідки, як знали всі втаємничені, відкривався казковий краєвид на місто й на передмістя; авт. хотів сам переконатися в цьому. Серце в нього схвильовано калатало, коли він їхав на місце зустрічі, бо його дрібнобуржуазна натура завжди сприймає з острахом усе імпозантне; через своє вкрай простацьке походження він почуває себе там хоч і добре, але не на своєму місці. В нього серце було в п'ятах, коли він заходив до lobby[27] цього виняткового будинку з модними помешканнями, схожими на penthouse[28]. Портьє (він не мав ні уніформи, ні лівреї, а все ж здавалося, що він і в уніформі, і в лівреї) зміряв його не те щоб зневажливим, але допитливим поглядом, і авт. відчув, що його взуття не витримало цієї перевірки. Звичайно ж, безшумний ліфт. У ліфті мідна табличка з написом: «Покажчик поверхів». Глянувши на неї — придивитись краще не було часу, бо ліфт підіймався хоч і нечутно, але навдивовижу швидко,— авт. пересвідчився, що в цьому будинку працюють самі творчі сили: архітектори, редакції, агентства мод; один напис особливо впав йому в око, бо був найдовший: «Ервін Кельф, контакти з людьми творчої праці».

Усе ще міркуючи, про які тут контакти йдеться — психічні, духовні чи, може, тільки товариські, що ні до чого не зобов'язують, чи навіть про замаскований клуб з call-men або call-girls[29],— авт. помітив, що опинився вже на дванадцятому поверсі. Двері нечутно розчинилися, і його зустрів симпатичний чоловік, що просто сказав: «Я Курт Гойзер». Не виявляючи ніякої запопадливості, зверхності чи зневаги, з якоюсь приємно нейтральною привітністю, що зовсім не виключала щирості, швидше навіть мала її на увазі, Курт Гойзер провів авт. до конференц-зали, яка дуже нагадувала те приміщення, де він два дні тому сидів з Клементиною: мармур, металеві двері й віконні рами, моррісівські шкіряні крісла і краєвид — щоправда, не на жовтаво-червонястий Рим, а лише на Рейн та на кілька селищ на його берегах, саме на той географічний пункт, у якому ця річка, все ще велична, переходить у свою найбруднішу фазу, приблизно за сімдесят чи вісімдесят кілометрів за течією від того місця, де вона виносить усі німецькі нечистоти, зібрані докупи, до невинних голландських міст Арнема й Неймегена.

Приміщення мало форму сектора великого круга і все, аж до меблів включно, справляло надвзичайно гарне враження. Тут було лише кілька столів і вже згадувані моррісівські крісла, близькі родичі тих, що стояли в управлінні єзуїтського ордену в Римі. Мабуть, кожен зрозуміє, що туга авт. дістала тут нову поживу, і він аж спинився на мить, такий був схвильований. Йому запропонували найкраще місце: звідти було видно Рейн десь із п'ятьма мостами. На примхливо заокругленому столі, що дуже пасував до вигнутої форми вікна, стояли різні алкогольні напої, фруктові соки, чай у термосі і лежали сигари й сигарети, не цілою горою, як у скоробагатьків, ні — всього до міри і в розумному виборі. Сказати б, усе пильно продумане — це слово буде тут якраз на місці. І старий Гойзер, і його онук Вернер справляли враження людей набагато симпатичніших, ніж авт. здавалося раніше, тому він поспішив відкинути всякі упередження й до Курта Гойзера, якого вперше бачив і, попри всю його лиху славу, намагався сприймати як приємного, спокійного, скромного чоловіка. Куртів загалом вишуканий костюм мав легенький відтінок неохайності, що пасував до його рівного баритону. Сам Курт був страшенно схожий на свою матір Лотту: та сама лінія чола, ті самі круглі очі. Невже це той Курт, який народився за таких драматичних обставин у тій кімнаті, де тепер живе португальське подружжя з трьома дітьми, і якого мати не захотіла охрестити? Невже він справді разом з тридцятип'ятирічним тепер Вернером, що здається куди суворішим за нього, продавав колись Пельцерові, який і досі не може їм цього пробачити, його власні недокурки, зробивши з них нові цигарки?

На мить виникло непорозуміння, бо авт. явно сприйняли як своєрідного парламентера, і йому довелося пояснити, чого він прийшов: щоб дістати інформацію, об'єктивну інформацію. Йдеться, сказав авт. у своєму короткому вступному слові, не про симпатії, наміри, пропозиції, контрпропозиції. Тут треба тільки з'ясувати ситуацію, а не ідеологічні суперечності; він — авт.— нікого не боронить, ні на що не уповноважений і не хоче ніяких повноважень; його ще навіть жодного разу не звели з особою, навколо якої точиться суперечка, він лише двічі або тричі бачив її на вулиці й не перемовився з нею жодним словом; він намагається хоча б фрагментарно, але якомога повніше, дослідити її життя; цього завдання йому — авт.— ніхто не накидав, ні якась земна, ні потойбічна інстанція, воно випливає з реальності. Досі Гойзери на превелику силу, тільки з увічливості, слухали його промову, і аж тепер на їхніх обличчях з'явилось сяке-таке зацікавлення, бо, видно, тільки в слові «реальність» вони добачили бодай якийсь матеріальний зміст. Тому авт. змушений був викласти всі аспекти реальності. Коли Курт Гойзер спитав його, чи він, бува, не ідеаліст, авт. жваво заперечив; на запитання, хто ж він тоді: матеріаліст, реаліст — він заперечив так само жваво; несподівано авт. влаштували своєрідний допит: старий Гойзер, Курт і Вернер почали один поперед одного закидати його запитаннями, чи він має університетську освіту, чи походить з-над Рейну, чи він католик, протестант, соціаліст, марксист, ліберал, чи він за чи проти хвилі сексу, пігулок, папи, Барцеля, вільного ринку, планового господарства; авт., як той пеленгатор, не встигав повертати голову від одного Гойзера до другого, що обсідали його з запитаннями, але непохитно й твердо відповідав на всі ті запитання одним словом: «ні». Нарешті з дверей, яких він досі не помічав, несподівано з'явилася секретарка, налила йому чаю, підсунула печиво з сиру, відкрила пачку сигарет, натиснула кнопку, і в рівній, без жодної щілини стіні відчинилися дверцята шафи. Секретарка — білява, бездушно-вродлива особа з середнього розміру грудьми, що нагадала авт. спокійну діловитість, з якою в певних фільмах обслуговують у борделях чоловіків,— дістала звідти три папки, записник, папір і люльку, поклала все те перед Куртом Гойзером і зникла. Перший узяв слово старий Гойзер. Він легенько постукав об папку ковінькою, яку поклав на столі й час від часу відбивав нею паузу між словами. «На цьому,— сказав він, і в голосі його навіть забринів сум,— на цьому мої стосунки з Груйтенами кінчаються. Сімдесят п'ять років я був тісно зв'язаний з ними, а тепер край. Як вам відомо, я в п'ятнадцять років став хрещеним батьком Губерта Груйтена — а тепер, разом зі своїми онуками, рву всі нитки, що єднали мене з цією родиною». Тут доведеться скористатися тільки дечим із промови старого Гойзера, бо він сягнув задалеко — почав іще з яблук, які шестирічним хлопцем — десь 1890 року — рвав у садку батька Губерта Груйтена, досить докладно змалював дві світові війни, наголошуючи на своїй демократичній позиції, перелічив різні помилки й хибні вчинки Лені (політичні, моральні й економічні), розповів життєписи майже всіх названих уже в цій книжці осіб,— одне слово, виголосив цілу доповідь на півтори години, що досить стомила авт., бо він мало не про все це, хоч і в інший спосіб, був уже поінформований. Мати Лені, батько Лені, молодий архітектор, з яким вона колись їздила в кінці тижня за місто, її брат, двоюрідний брат, мертві душі,— все, геть усе, і авт. здалося, що онуки також слухали його не дуже; уважно. Розповів він і про «одну цілком легальну операцію», не зовсім агресивно, а швидше наполовину обороняючись, майже в стилі високопоставленого добродія,— про земельну ділянку, що її Куртові подарували замість крижма. Це вже зацікавило авт., і він почав слухати уважніше. «Колись,— сказав Гойзер,— як дід пані Груйтен купив її 1870 року в одного селянина, що виселявся звідти, ця земля коштувала десять пфенігів за квадратний метр, і це ще було по-божому, він міг би дістати її і за чотири пфеніги, але вони завжди вдавали з себе великодушних, а дід пані Груйтен був ще й схибнутий, тому заокруглив ціну й замість п'яти тисяч марок виклав дві тисячі талярів, тож земля йому обійшлася по дванадцять пфенігів за квадратний метр. Це наша заслуга, що сьогодні кожен квадратний метр коштує триста п'ятдесят марок, а коли взяти до уваги певні, як я вважаю, скороминущі інфляційні тенденції, то навіть п'ятсот, і це без вартості будівель, які напевне коштують не менше, ніж сама ділянка. І я вам скажу, що навіть якби завтра ви прислали до мене покупця, який виклав би на стіл п'ять мільйонів, я... ми відмовилися б. А тепер Гляньте у вікно». Тут він скористався своєю ковінькою як гаком, зачепив нею авт. за полу куртки — гудзики на ній і так ледь трималися, і авт. давно за них побоювався,— безцеремонно підтягнув його до себе (задля справедливості треба відзначити, що онуки скрушно похитали головами), і авт. хоч-не-хоч мусив подивитися на шести- семи- і восьмиповерхові будинки, розташовані навколо цього дванадцятиповерхового. «Знаєте,— спитав старий грізно притишеним голосом,— знаєте, як зветься цей район міста?» Авт., що не дуже пильно стежив за топографічними змінами в місті, похитав головою. «Цей район зветься Гойзерінген, і він виріс на тій ділянці, яку сімдесят років тому кинули перелогом, аж поки з ласки не подарували цьому молодому добродієві (помах ковінькою в бік Курта, голос уже глузливий). Це я, я подбав, щоб вона не лежала пусткою, зробив те, що заповідали ще наші батьки: „Скоряйте землю, хай вам служить“.»

Тепер стало видно, який він уже все-таки старий і здитинілий. Сам відверто агресивний, вія сприйняв як агресію авт. спробу звільнитися від його ковіньки, хоч авт., дбаючи про свої гудзики, відчіплявся дуже обережно й делікатно. Гойзер-старший раптом почервонів як рак, справді відірвав гудзика, а з ним і чималий клапоть благенького сукна, й замахнувся ковінькою на авт. Хоч авт. завжди готовий підставити ще й ліву щоку, як його вдарять у праву, але тут йому здалося, що треба боронитися. Він пригнув голову, відхилився й насилу зумів гідно вийти з прикрої ситуації. Курт і Вернер втрутилися, почали заспокоювати старого і, мабуть, натиснули на невидиму кнопку, бо в дію вступила жива машина з середнього розміру грудьми, білява, невимовно холодна, і незворушно вивела старого з зали, щось нашіптуючи йому на вухо. Онуки хором прокоментували цю подію: «О, Трудо, ви наша найкраща секретарка, майстер на всі руки». Перше ніж вийти з приміщення (авт. не зважується вжити слова «кімната», щоб його не звинуватили в намірі образити Гойзерів), старий ще вигукнув: «Твій сміх, Губерте, тобі дорого коштуватиме, і сміється той, хто сміється останній!»

Ця сцена, здавалося, справила враження на Вернера й Курта Гойзерів тільки з погляду відшкодування потерпілому. Почалася неприємна розмова про подерту куртку. Стихійне бажання Вернера негайно заплатити за куртку більше, ніж вона коштувала, було, так би мовити, задушене в зародку Куртовим поглядом; усе-таки Вернер недвозначно сягнув рукою до гаманця, але потім здивовано відвів її назад. Авт. довелося вислухати такі слова як: «Звичайно, ми сплатимо вартість нової куртки, хоч не зобов'язані до цього», «Грошове відшкодування за заподіяну моральну шкоду», «Доплата за нервовий шок», а також назви страхових фірм, номери їхніх полісів; нарешті викликано зловісну Труду, яка попросила в авт. його візитну картку; коли ж виявилося, що такої картки в нього немає, вона занотувала його адресу в записнику з такою гидливою міною, наче хтось примусив її торкнутися чогось страшенно смердючого.

Тепер авт. хотів би сказати дещо й про себе: йому не треба нової куртки, хай навіть і вдвічі дорожчої, він воліє носити свою стару куртку; може, це звучатиме майже плаксиво, а він справді любить її, тому й наполягав на тому, щоб йому лише залатали дірку. Обидва Гойзери заходилися відмовляти його, посилаючись на кравецькі фабрики, яким, мовляв, нічого буде робити. У відповідь авт. послався на свою церувальницю, що не раз уже успішно лагодила йому куртку. Є люди, які, хоч їм ніхто не забороняє чи не заборонив би говорити, раптом кажуть: «Я хотів би щось сказати» або «Можна мені щось сказати»,— в такому становищі опинився й авт., що в цій стадії переговорів насилу зберіг свою об'єктивність. Він утримався, не сказав про те, яка стара його куртка, скільки він у ній відбув подорожей, скільки ховав у її кишенях і витягав звідти всяких записок, не згадав про дрібні гроші, що провалювалися за підкладку, про крихти хліба, про вистріпані нитки. А хіба він міг признатися, що рівно сорок вісім годин тому до правої вилоги цієї куртки, хай і на коротку мить, торкнулася щокою Клементина? Щоб його запідозрили в сентиментальності, коли йшлося тільки про чисто європейське бажання, яке Вергілій визначив словами: «lacrimae rerum[30]»!

Настрій давно вже був не такий гармонійний, як спершу, не такий, як міг би бути, коли б Гойзери хоч трохи розуміли, що комусь стара річ миліша за нову й що не на все в цьому світі можна дивитися з погляду його матеріальної вартості. «Якби хтось вам розтовк ваш старий „фольксваген“,— сказав нарешті Вернер Гойзер,— а потім, хоч мав би вернути тільки його ціну, запропонував вам нову машину, а ви б відмовилися, то я б назвав такий вчинок просто ненормальним, не інакше». Вже згадка про те, що авт. їздить старим «фольксвагеном», була образою, хай навіть несвідомою, натяком на його майновий стан і смак, натяком, який принижував авт., хоч, правда, тільки суб'єктивно, а не об'єктивно. То хіба він — авт.— вчинив такий великий гріх, коли забув про всяку коректність і сердито сказав, що він с... хотів на старі й нові «фольксвагени», бо йому тільки треба полагодити куртку, яку порвав старий крутій? Звичайно, така розмова ні до чого доброго не могла довести. Як їм пояснити, що хтось просто любить стару куртку і навіть не може її скинути, а від нього вимагали саме цього, щоб визначити, якої їй справді завдали шкоди, бо сталося ж так раз у житті, хай йому чорт, що сорочка під курткою теж була драна, чи пак розпорота, її зачепив вудкою в автобусі якийсь римський хлопчак, а крім того, й не дуже чиста — де вона й біса буде чиста, коли чоловікові в ім'я правди доводиться весь час бути в дорозі, весь час щось записувати олівцем чи ручкою, а додому він вертається такий стомлений, що падає ввечері на ліжко, навіть не роздягнувшись? Хіба так важко зрозуміти просте слово «полагодити»? Може, людей, чиїм ім'ям називають міські квартали, побудовані ними на своїх ділянках, охоплює якесь майже метафізичне роздратування, коли їм випадає пересвідчитись, що є речі, навіть куртки, які власникові не можна відшкодувати грошима? Хай навіть це буде прикрий виклик — але хто досі вважав авт. сувору об'єктивність більш-менш вартою довіри, той повірить і в те, що здається майже неймовірним: у цій суперечці він був об'єктивний, спокійний, ввічливий і, звичайно, непохитний, а Гойзери необ'єктивні, в їхніх голосах бриніла роздратованість, знервування, образа, їхні — наприкінці цієї неприємної сцени навіть Куртові — руки весь час смикалися до кишень, де, видно, лежали їхні гаманці, наче могли витягти звідти куртку, стару куртку, яку авт. устиг полюбити за дванадцять років, яка стала йому дорожча за власну шкіру і навіть незамінніша, бо шкіру можна пересадити, а куртку ні; куртку, яку авт. любить без сентиментальності, а тільки тому, що, кінець кінцем, він європеєць і йому втовкмачили в голову lacrimae rerum.

Як виклик було сприйняте й те, що авт. опустився на паркет і почав лазити по ньому, шукаючи клаптик сукна, що був вирваний разом з гудзиком; та латочка була б йому потрібна, якби він звернувся до церувальниці. Коли ж він нарешті відмовився від усякого відшкодування, сказав, що залатає куртку своїм коштом, натякнувши, що, може, йому якось пощастить дорахувати ці гроші до службових видатків, бо, врешті, він же прийшов сюди не з власної примхи,— це також сприйнято як зневагу: вони, мовляв, не дозволять так ображати себе і т. д. О, скільки непорозумінь! Хіба не можна повірити людині, що вона хоче тільки лишитися у своїй куртці і більше нічого? Невже треба зразу робити висновок, що вона сентиментальна й фетишизує речі? Адже існує якась вища економія, що забороняє викидати полатану, художньо зацеровану, цілком іще придатну, дорогу власникові куртку, викидати тільки тому, що в когось повно грошей і він не хоче ні з чим морочитись?

Врешті, після цієї прикрої інтермедії, що дуже порушила початкову гармонію, учасники зустрічі перейшли до чогось конкретного: до трьох папок, у яких, мабуть, зберігалася справа Лені. Тут знов треба підсумувати все те, що було сказане про «недбальство» тітки Лені, про її нехтування реальних обставин, про її помилки у вихованні сина, про її товариство. «Не подумайте, що ми якісь старомодні святенники й чіпляємося за давню мораль, нам байдуже до її коханців, навіть до турків, італійців чи греків: ідеться тільки про те, що та земельна ділянка десь на шістдесят п'ять відсотків нерентабельна. Навіть якби ми продали її, то мали б, розумно вклавши гроші, від сорока до п'ятдесяти тисяч марок річного прибутку, може, навіть більше, але ми чесно називаємо найменшу цифру. А що нам тепер дає будинок? Відкинь-мо кошти на його утримання і збитки через декласовані елементи, що заселяють перший поверх, де живе тітка Лені, і просто відстрашують порядних квартирантів, призводячи цим до падіння квартирної платні,— що ж лишається? Навіть не п'ятнадцять тисяч, а якихось тринадцять або чотирнадцять». Так сказав Вернер Гойзер.

Далі повів Курт Гойзер. (Наводимо стислий виклад його промови, який можна звірити з нотатками авт.). Вони не проти чужоземних робітників, у них немає расових упереджень, тільки треба бути послідовним, і якби тітка Лені погодилася брати з пожильців таку платню, як беруть усі, то можна було б подумати, чи не винайняти весь будинок чужоземним робітникам, окремими кімнатами й ліжками, а тітку Лені поставити управителькою і навіть дати їй дармову квартиру й щомісячну платню; але ж вона бере з них — це вже справжнє божевілля, що суперечить навіть засадам економічного вчення соціалістів,— бере з них рівно стільки, як платить сама; лише через неї платня не підіймається вище ніж дві з половиною марки за квадратний метр, і ніхто на цьому не заробляє: родина португальців платить за п'ятдесят квадратних метрів сто двадцять п'ять марок та ще тринадцять за користування ванною і кухнею; троє турків («з яких один тепер майже завжди спить із нею, отже, в кімнаті, власне, живуть тільки двоє») за тридцять п'ять квадратних метрів — вісімдесят сім з половиною марок; Гельцени за п'ятдесят метрів — так само сто двадцять п'ять і тринадцять марок, «а крім того, вона, навіжена, сама за кухню й за ванну платить подвійно, бо тримає вільну кімнату для Лева, який тим часом і так має безкоштовне приміщення». Але й це ще не найгірше: вона пускає піднаймачів до вмебльованих кімнат за таку ціну, як до порожніх; це вже не якийсь там невинний анархістсько-комуністичний експеримент, а замах на вільний ринок; у такому помешканні за кожну кімнату з користуванням ванною і кухнею не великий гріх було б узяти від трьохсот до чотирьохсот марок. І т. д., і т. д. Навіть Куртові Гойзерові, здавалося, незручно було переходити до дальшого питання, якого він «задля об'єктивності мусив торкнутися», а саме: з десяти ліжок у помешканні Лені насправді їй належить тільки сім; одне з них — власність їхнього діда, друге — дуже скривдженого Генріха Пфайфера, а третє — старих Пфайферів, «яким аж волосся на голові сторч стає, коли вони починають думати, що на тих ліжках, мабуть, робиться». Отже, Лені не тільки порушує економічні закони й право користування житлом, а й майнове право, і Пфайфери, що тим часом просто не мають змоги безпосередньо спілкуватися з нею, доручили захищати своє право власності на ліжка гойзерівському ТЗОВ ЗНД; таким чином, Гойзери боронять не тільки свої інтереси, а й інтереси інших осіб, які довірилися їм, через що справа набуває ще й додаткової ваги, о йдеться про принцип. Щоправда, Генріхові Пфайферу те ліжко під час війни, «коли він чекав там призову до війська», подарувала мати тітки Лені, але подарунок є подарунок, з погляду закону всі права на нього переходять до того, кому його подаровано. І — авт. може скористатися цим повідомленням на свій розсуд — не слід заплющувати очі й на те, що всі пожильці того помешкання та їхні піднаймачі працюють сміттярами. Тут авт. зважився заперечити, сказав, що Гельцени працюють не сміттярами, пан Гельцен — службовець середнього рівня, пані Гельцен має почесний фах косметички, а португалка Ана Марія Пінто працює в ресторані самообслуговування при великому універмазі; він сам уже брав там битки, сирники та каву й розраховувався з нею, і все відбувалося дуже чемно. Курт Гойзер, вислухавши це, кивнув головою, але додав, що тітка Лені ще в одному питанні зневажила засади економіки: вона цілком здорова й ще років із сімнадцять могла б працювати, проте послухалася дурних порад свого непутящого сина й кинула роботу, щоб глядіти дітей тих португальців. Вона співає їм, навчає їх німецької мови, «мазюкає» разом із ними картини, надто часто відриваючи їх — це доведено документально — від виконання шкільних обов'язків, як колись свого сина. Отже, маємо цілу «низку» помилок і хибних вчинків — завжди буває, що, коли людина вступає в конфлікт із законом, усі навколо ставляться до неї з підозрою, крім того, фах сміттярів не вельми почесний, через що падає соціальний престиж будинку, а водночас і платня за помешкання.

Усе це мовилося спокійним тоном, розважно обгрунтовувалось, тому звучало переконливо. Непорозуміння з курткою давно забуто, тільки авт. усе ще вертався до неї думкою, мимоволі обмацуючи куртку і натикаючись пальцями на чималу дірку. Крім того, він відчував, що сорочка там, де її зачепив гачком з вудки італійський хлопчак, ще дужче розпоролася. А проте чай був добрий, печиво й сигарети також, за вікном відкривався чудовий краєвид. А ще заколисував Вернерів супровід до братових слів, суміш психологічного і джазового ефектів — він увесь час ритмічно кивав головою, майже точно попадаючи на кожну крапку, кому, крапку з комою і риску.

Тут треба віддати належне чутливості Вернера Гойзера; він, мабуть, угадав, що авт., зв'язаний таким дрібноміщанським забобоном як такт, залюбки порушив би тему, що, так би мовити, крутилася йому на язиці: тему Лотти Гойзер, як-не-як матері цих молодих добродіїв, так надійно озброєних принципами й засадами. Це він, Вернер, сміливо завів мову про їхнє «прикре і, на жаль, остаточне відчуження»; нічого прикидатися, сказав він, треба об'єктивно проаналізувати факти, зробити, хай навіть болючу, психічну операцію, оскільки він знає, що авт. і його мати спілкуються одне з одним, може, навіть відчувають взаємну симпатію, тим часом як між ним, його братом, дідом і авт. до такого почуття навряд чи вже дійде через «прикру, хоч, врешті, незначну подію». Він вважає за потрібне підкреслити, що не здатен зрозуміти, як може людина вибрати стару куртку з третьорядної крамниці, скажімо відверто, доношену до краю, замість новісінької куртки з першорядної крамниці. Але він вихований на засадах толерантності, тому ладен і з цим погодитись — як кажуть, свого розуму нікому не позичиш; не може він також зрозуміти відвертої антипатії авт. до такої популярної, такої улюбленої всіма машини, як «фольксваген»; сам він купив уже другу таку машину — дружині, а як його син Отто, тепер дванадцятирічний, через шість чи сім років складе іспит на атестат зрілості й піде вчитись до вищої школи або відбувати службу в армії, то він йому теж купить «фольксваген». Ну, та це між іншим, тепер вернімося до його матері. Основна її провина ось яка: вона не те щоб сфальшувала портрет батька, загиблого на війні, але спаплюжила історичне тло, на якому батька спіткала смерть, заявивши, що то все бридня. «Ми, безперечно, були практичні хлопці, та навіть нам одного разу захотілося взнати, який був наш батько». І мати не відмовилася змалювати їм батьків портрет — рисочка по рисочці перед ними постав образ доброї, вразливої людини, хоч і невдахи в особистому житті, принаймні у виборі фаху. Правда, вони ніколи не мали підстави брати під сумнів її любов до батька. Проте вона систематично, хоч, може, й не зумисне, затьмарювала батьків образ словом «бридня», яке вживала за кожної нагоди, хоч би про яку історичну подію йшла мова. А ще гірше, що вона мала коханців. Із Груйтеном ще півбіди, хоч той зв'язок був і незаконний, і їм, хлопцям, через те довелося вислухати чимало образ. Та потім вона спала «навіть» з росіянами і часом з американцями, «яких спроваджувала та жахлива Маргрет». А по-третє: страшні наслідки мали її антирелігійні й антицерковні вибрики, що не одне й те саме, як авт., мабуть, знає; в неї ці два відтінки «в небезпечний спосіб злилися в одне»; вона збивала синів на довгі, важкі манівці в життєвій школі, ставала чимдалі понуріша й роздратованіша після нещасного випадку з «дідусем Груйтеном»; йому, Вернерові, треба було якоїсь противаги, і він знайшов її — противагу — в тітці Лені, він визнає це й досі ставить тітці Лені у велику заслугу. Вона завжди була привітна, ласкава, великодушна, співала пісні, розказувала казки й ніколи не плямила образу свого померлого... ну так, мабуть, тут можна вжити це слово — чоловіка, хоч то й був солдат Червоної Армії, і не приєднувалася до матері, коли та тлумачила все на світі, всю нашу історію як брехню й дурницю. Роками, буквально роками, просиджувала вона з ними та з Левом над Рейном, куди водила їх вечорами після роботи. Руки в неї були геть поколоті колючками троянд. Лев, до речі, був хрещений, а Курт ні, його охрестили черниці аж через сім років, коли дідові Отто, «хвалити бога», пощастило забрати їх із «того середовища»; хвалити бога, бо тітка Лені для малих дітей була чудовою вихователькою, а більших псувала; вона забагато співала, а говорила замало, хоч на дітей дуже добре впливало те, що тітка Лені «ніколи не мала любовних стосунків з чоловіками, не те що наша мати, яка, правда, не виставляла цього напоказ, або та страхітлива Маргрет, що жила, як у борделі». Вернер Гойзер похвалив також Марію ван Дорн, навіть знайшов тепле слово для Богакова, «хоч той часом теж трохи забагато співав». Ну, а потім вони з братом потрапили нарешті в справжнє, християнське середовище, і їм прищепили прагнення до успіху, почуття відповідальності; вони пішли до вищої школи, він — вивчати право, Курт — економіку, «а тим часом дід провадив свою, треба сказати, геніальну політику збагачення, що дала нам змогу зразу ж застосувати свої знання на власних підприємствах».

Може, його бюро спортивних парі, яке він тримає між іншим, здається несолідним підприємством, але насправді це його забаганка, його любов до гри, поставлена на фінансові й ділові рейки. Та все ж треба кінець кінцем визнати, що тітка Лені небезпечніша за його матір, яку він вважає «тільки збитою з пантелику псевдосоціалісткою», що не може заподіяти ніякого лиха. Тітку ж Лені, навпаки, він вважає реакціонеркою в найглибшому розумінні цього слова; просто негуманно, чи, по-нашому сказати б, нелюдяно отак інстинктивно, вперто, мовчазно, але послідовно заперечувати будь-які вияви прагнення до зиску, навіть не заперечувати, бо на це треба було б якихось слів, а просто відкидати. Вона — розсадник спустошення й самоспустошення, це в ній, мабуть, груйтенівський елемент, що відчутний був і в її братові, а ще більше в її батькові. Він не якийсь нелюд, сказав про себе наприкінці розмови Вернер Гойзер, він людина широких поглядів, крайній ліберал, аж до тих меж, які йому підказує виховання, відвертий прихильник протизаплідних пігулок, хвилі сексу, і все-таки вважає себе християнином; він, якщо хочете, «фанатик провітрювання», а тітку Лені якраз не завадило б добре провітрити. Не він, а вона справжній нелюд, бо людям властиве здорове прагнення до зиску, до володіння майном, це доводить теологія і дедалі частіше стверджують навіть філософи-марксисти. Врешті — і цього він ніяк уже не може їй пробачити — Лені має на своєму сумлінні людину, яку вона не тільки любила, а й досі любить: Лева Борисовича Груйтена, його хрещеника, «якого мені довірено за таких драматичних обставин, доручено, я вважаю, дбати про нього, хоч, може, поки що я ставився до цього доручення трохи цинічно, але все-таки я його хрещений батько, і це не тільки метафізичний, не тільки суспільно-релігійний, а й правовий статус, якого я маю намір дотримуватись». Кажуть, нібито вони з ненависті подали на Лева в суд «за деякі з погляду закону безперечно ненормальні вчинки» і посадили до в'язниці, але насправді це був вияв любові, вони хотіли, щоб Лев там узявся за розум і позбувся «найгіршого з усіх гріхів: своєї гордості, своєї пихи». Він, Вернер, дуже добре пам'ятає Левового батька, лагідного, тихого чоловіка з дуже тонким смаком, і певен, що той теж аж ніяк не захотів би, щоб із його сина вийшло те, чим він нарешті став після кількох спроб піти іншими шляхами: сміттярем. Він, Вернер, зовсім не збирається заперечувати, що вивезення сміття має велике, першорядне суспільне значення, тільки Лев безперечно «мав покликання до чогось вищого». (Лапки розставив авт., який з інтонації Вернера Гойзера не міг розрізнити, де його власні слова, а де він наводить чужі, а тому хтозна, чи ті лапки всі на місці. Їх належить розглядати тільки як припущення авт.).