Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

«Нарешті, нарешті! Як же довго вони повзли сюди!» (Знову про наступ американців);

«Про це (тобто поєднання) годі було й думати» (Лені завагітніла).

IX

 Авт. залюбки поминув би один епізод у житті Лені, про який йому вже натякали деякі свідки: її короткочасну політичну діяльність після сорок п'ятого року. Не те щоб йому забракло уяви: він тільки не дуже вірить у це. Чи, може, все ж таки треба вірити, коли є вірогідні свідчення? То поминути той епізод чи не поминути? Як бачимо, перед авт. дуже гостро постала тема вибору, така популярна серед фахівців і профанів. Що Лені цікавиться політикою, засвідчують Ганс і Грета Гельцени, які не одну годину просиділи з нею біля телевізора, і засвідчують у такий спосіб, що ні юрист, ані репортер не мали б ніякої підстави висловити їм недовіру. Лені найдужче любить (Гельцени, що майже два роки разом з нею дивляться передачі по її чорно-білому телевізору, рішуче підтверджують це) «спостерігати обличчя тих, що розводяться про політику» (одна з дуже небагатьох прямих цитат із Лені!). Її висловлювань на адресу Барцеля, Кізінгера, Штрауса авт. не може навести — це йому надто дорого коштувало б. З цими особами становище таке саме, як із високопоставленим добродієм. Він — авт.— міг би, звичайно, послатися тут на свій репортерський обов'язок і процитувати слова Лені, але тоді їй довелося б стати перед судом, узяти на себе тягар доказів, і хоч він певний, що Лені не підвела б ані його, ані Гельценів, та все ж воліє не цитувати її, а обмежитись тільки натяками. Причина проста: йому не хотілося б бачити Лені перед судом. Він уважає, що Лені й без того має досить клопоту: її єдиний, улюблений син сидить у в'язниці; останнім часом з'явилася небезпека, що в неї заберуть навіть піаніно; її мучить непевність, страх, чи вона, бува, «не завагітніла від турка» (Ганс Г. зі слів Лені), з чого випливає одна біологічна деталь: у неї ще й досі не припинилося місячне; їй погрожують газовою камерою, хоч ніхто не знає, чи цю погрозу можна здійснити,— її висловив один колишній службовець, а тепер пенсіонер, що живе у сусідстві й що робив кілька марних спроб зійтися з Лені (брутальне чіпляння в темному під'їзді, обмацування в булочній, ексгібіціоністський акт у тому ж таки темному під'їзді), які можна довести; вона опинилася в непрохідних джунглях, де на неї з усіх боків чигають описувачі майна, нещадні й трохи поблажливіші,— з тих джунглів вона «не видобулася б і з допомогою мачете» (Лотта Г.). То невже їй треба виголошувати ще й перед судом свої вбивчі, на диво точні, чудові (з літературного погляду) характеристики Барцеля, Кізінгера і Штрауса? На це питання може бути тільки одна відповідь: ні, ні і ще раз ні.

Ну, а тепер скажемо навпростець: так, Лені «брала участь у заходах» Комуністичної партії Німеччини (Лотта Г., Маргрет, Гойзер-старший, М. в. Д. і один колишній діяч цієї партії — всі тими самими словами!). Відомо, що на афішах часто пишуть: «за участю...» — здебільшого в таких випадках називають авторитети, здатні привабити публіку, які насправді ніколи не виступають; у них, як правило, навіть не питають згоди. Невже Лені вважали за авторитетну постать, здатну привабити публіку? Мабуть, вважали, хоч і помилково. Той колишній партійний діяч, симпатичний — принаймні на думку авт.— чоловік років п'ятдесяти п'яти, що успішно торгує у газетному кіоску в дуже вигідному місці, в діловому кварталі, справляє враження розчарованого, щоб не сказати озлобленого. Сам себе він зве «людиною шістдесят восьмого». На прохання авт. пояснити, що означає це слово, він коротко відповів: «Ну, від шістдесят восьмого я вже не в партії. З мене годі». Наведене далі в цілому вигляді свідчення цього очевидця — він воліє лишитися анонімом, так само, як і високопоставлений добродій,— одержано уривками, бо весь час перебивали покупці. Таким чином авт. мав нагоду познайомитися з безкомпромісною торговельною політикою цього чоловіка: за якихось півгодини в нього щонайменше чотирнадцять або п'ятнадцять разів питали порнографічні видання, і щоразу він владно, хоч і не сердито, відповідав: «Тут таким не торгують». Навіть відносно невинну пресу — бульварні часописи, поважні й неповажні щоденні газети, а також ілюстровані тижневики напівсумнівного чи більш-менш сумнівного характеру — він, як здалося авт., вручав покупцям неохоче. На обережне зауваження авт., що через таку його перебірливість кіоск може виявитися нерентабельним, свідок рішуче заявив: «Як тільки я отримаю нарешті пенсію за старістю, то однаково закрию цю буду. Поки що я маю тільки невеличку пенсію як потерпілий від фашизму. І то, коли вони призначили її мені, то натякнули, що воліли б, аби я взагалі не вижив. Дешевше їм коштував би. Ні, порнографії, цього буржуазного дурману, імперіалістичної погані, в моєму кіоску не буде, хоч мене й пробують присилувати, щоб я продавав його. Мовляв, „кіоск на такому людному місці повинен мати для своїх потенційних покупців усю дозволену пресу“ (цитата з заяви одного депутата ХДС). Ні, зі мною так не вийде. Хай продають те лайно там, де йому й місце: під церквами, разом зі своїми пустопорожніми клерикальними газетками й лицемірною святенницькою халтурою. Тільки не в мене. Хай собі всякі там Наннени й Паннени, Кіндлери й Шіндлери скільки завгодно підозрюють і бойкотують мене, а я й далі здійснюватиму свою власну цензуру. Хоч би навіть мені довелося здохнути з голоду, а цього буржуазного дурману я не продаватиму». Може, варто ще додати портрет цього свідка: він завзятий курець, носить окуляри з великими діоптріями, має густий сивий чуб, колір обличчя й очі хворого на печінку, руки його тремтять, а на виду написана така глибока зневага, що авт., хоч як він силкувався, не пощастило домогтися ілюзії, що на нього та зневага не поширюється. «Я ж міг би здогадатися про все ще тоді, коли ті фашисти з Віші забрали з французького табору Вернера, чоловіка Ільзи Кремер, і передали нацистам, як я потім довідався. Ніхто не може навіть уявити собі, як у нас було на душі тих півтора року, поки діяв пакт Сталіна з Гітлером! Ну, і нацисти розстріляли Вернера, а серед нас пустили чутку, що він був фашистський зрадник, а щоб знищити фашистських зрадників, можна з чистим сумлінням користуватися послугами фашистів. І я вірив у такі дурниці аж до шістдесят восьмого. „Викорінюйте фашистів зі своїх рядів, виказуючи їх фашистам як шпигів“. Тоді руки пролетаріату-гегемона принаймні будуть чисті від цього. Дуже гарно. Але з мене цього досить. Досить. Мені треба було ще в сорок п'ятому послухатись Ільзи. А я не послухався, я двадцять три роки працював у партії, легально й нелегально, наражаючись на доноси, на арешти, на шпигів і на глум. Тепер, коли я закрию цю буду, то поїду до Італії, може, хоч там ще знайдеться жменька людей, не таких лакуз, як ми. Ох, а з тією Пфайфер, чи Груйтен, вийшла така історія, що навіть мене мучив сором, хоч я тоді був ще таким догматиком, як весь римський капітул разом. Ми тоді саме довідалися, що вона за смертельно небезпечних обставин мала роман з одним солдатом Червоної Армії, постачала йому харч, карти, газети, переказувала звістки про становище на фронті, навіть народила від нього дитину й дала їй російське ім'я. Ми хотіли зробити з неї героїню Опору. І знаєте, чого той солдат Червоної Армії навчив її? Молитися! Здуріти можна І Але вона була гарна молодичка, просто краля, і ставала нам у пригоді, коли ми влаштовували свої жалюгідні демонстрації, де мали ж якось підняти голос проти того божевілля, яке творила в Східній Прусії, та й не тільки в ній, так звана соціалістична армія. Якби я був послухався Ільзи! Вона казала мені: „Фріце, ти ж сам бачиш, усе це вже не те, що було, не те, чого ми хотіли двадцять восьмого, коли ще, може, повинні були підтримувати Тедді Тельмана з тактичних міркувань. Сам бачиш, що Гінденбург переміг, і сорок п'ятого теж переміг. Дай їй спокій, вона гарна дівчина, але вам нічим не поможе, тільки їй буде клопіт“. Так, але ж то була робітниця, справжня робітниця, хоч і з гнилої буржуазії. Ну, і ми кілька разів таки домоглися, що вона, з червоним прапором у руках, пройшла з нами по місту, хоч для цього її довелося мало не впоїти, бо вона була хворобливо несмілива. І кілька разів сиділа на трибуні, коли я виступав. Дуже гарна була з неї декорація. Мені ще й досі соромно, як згадаю про це. (Фріцове обличчя, й так не біле, ще дужче потемніло — невже він почервонів? Треба буде ще спитати його. Між іншим, „Фріц“ — вигадане ім'я: авт. відомо, як його звати насправді). Вона мала таку щиро пролетарську натуру, що буржуазна зажерливість чи взагалі корисливість просто не могла до неї прищепитися. Проте Ільза правду казала: ми їй тільки зашкодили, а самі не мали з неї ніякої користі. Бо коли репортери обсіли її з запитаннями про Бориса і про те, чого вона „в підпіллі“ від нього навчилася, вона спромоглася лише раз чи двічі на відповідь і сказала одне-єдине слово: „Молитися“. Звичайно, це була знахідка для реакційної преси, яка не втрималась, щоб не дати під знімком одного з наших виступів такий підпис: „Учіться молитися в КПН. Блондинка в стилі Делакруа виявилась троянським конем“. Вона справді колись хтозна й чого вступила в партію, а потім забула вийти з неї. А коли нас заборонили, до неї зразу ж з'явилася поліція. Тоді вона вперлася і вже „зумисне“, як вона казала, не схотіла виходити з партії. Коли я спитав її якось, чого вона, власне, прилучилася до нас, вона відповіла: „Тому що з Радянського Союзу виходили такі люди, як Борис“. Здуріти можна, як подумаєш, що вона, хоча це дуже важко пояснити, справді була з нами, але ми не були з нею... так, подумаєш про це, і аж голова йде обертом, бо на прикладі цієї жінки бачиш, чому міжнародний пролетарський рух у Західній Європі зазнав краху. Ох, що про це говорити. Я їду в Італію, і мені дуже прикро чути, що вона опинилася в такій скруті. Їй про мене навряд чи буде приємно згадувати, а то б я попросив вас передати їй вітання. Мені треба було б послухатись Ільзи і старого Груйтена, батька дівчини,— він тільки сміявся й хитав головою, коли його Лені йшла з червоним прапором».

Може, треба додати, що під час цієї розмови Фріц і авт пригощали один одного сигаретами й що Фріц майже з веселою погордою продавав буржуазні газети, які він так зневажав. Жести в нього були такі, що чутливий покупець сприйняв би їх як образу. Фріців коментар: «Бачите, беруть і читають цю брехню, цю феодальну базгранину — якби ви переглянули її, то побачили б, що навіть самі автори статей не вельми шанують своїх читачів. А ті ковтають секс і гашиш, як колись ковтали церковну каламуть, і носять міні й максі так слухняно, як колись носили скромне черниче вбрання. Я даю вам добру пораду: голосуйте за Барцеля й Кеплера, тоді принаймні отримуватимете це ліберальне пійло з перших рук. А я... я вивчаю мову справжніх людей, італійську, й поширюю гасло: „Гашиш — опіум для народу“.»

Авт. наче камінь з душі скинув, коли хоч більш-менш з'ясував цю прикру подію в житті Лені. Проте в інших потенційних свідків він зазнавав цілковитої невдачі вже перед дверима до будинку чи, відлов., перед дверима до помешкання, де його зустрічали питанням: «Ви за чи проти шістдесят восьмого?» Оскільки авт., якого долали найсуперечливіші почуття, хитався між протилежними мотиваціями й не зразу, принаймні не першої миті, втямлював, чому треба бути неодмінно за або проти цілого року двадцятого сторіччя, то він надто довго розмірковував про цей рік і врешті, як він щиро признається, з майже непереможної потреби казати й робити навпаки, відповідав: «Проти»,—і тоді двері зачинялися для нього остаточно. Але йому все-таки пощастило добути в архіві ту газету, яку Фріц цитував у розмові про Лені. То був орган ХДС, число за 1946 рік; фріцову цитату треба визнати за «дослівну» (авт.). Цікаві, а через те, може, й варті, щоб про них згадати, дві речі: самий зміст статті і фотографія трибуни з прапорами та емблемами КПН, на якій можна розгледіти Фріца в завченій ораторській позі — на диво молодого, десь двадцяти п'яти — тридцяти років, ще без окулярів. Ззаду видно Лені, що тримає навскіс над Фріцовою головою прапорець з радянськими емблемами,— той прапорець дуже нагадує авт. церковні хоругви, які належить схиляти в певних, найурочистіших місцях святкової літургії. Лені на цій фотографії справила на авт. подвійне враження: вона симпатична, але не на своєму місці, щоб не сказати більше (що так і проситься на язик) — у фальшивому становищі. Авт. радий був би зосередити всю свою гіпнотичну силу і спрямувати її через не винайдену ще лінзу на ту фотографію, щоб випалити з неї Лені. На щастя, фотографія віддрукована погано, і впізнати на ній Лені можна тільки втаємниченим, а навряд щоб у якомусь архіві зберігся ще й негатив знімка. Статтю тут треба, мабуть, навести дослівно. За цитованим уже підписом під фотографією іде текст: «Молода жінка, що отримала християнське виховання, навчилася молитись від червоних орд. Щось майже незбагненне, а проте це не вигадка: молода жінка — не знаю, як її правильніше назвати, панна Г. чи пані П.— запевняє, що її наново навчив молитися солдат Червоної Армії. Ця жінка — мати позашлюбної дитини, батьком якої вона гордо називає того радянського солдата, що з ним мала нелегальні й незаконні любовні стосунки через два роки після того, як її законний чоловік поліг на батьківщині коханця. Вона безсоромно пропагує Сталіна. Наших читачів не треба застерігати від такого божевілля, але напрошується запитання: чи деякі форми псевдонаївності не слід зараховувати до категорії політичного злочину? Ми знаємо, де нас самих учили молитися: на уроках релігії і в церкві. І знаємо, за що ми молимося: за християнський Захід. А може, котрийсь із наших читачів, задумавшись, часом прокаже тиху молитву й за панну Г., чи пані П.? Вона цього потребує. В кожному разі, для нас переконливіша молитва обер-бургомістра доктора Аденауера, ніж цієї збитої з пантелику або й психічно хворої жінки, яка начебто походить з доброї, але з усіх поглядів занепалої родини».

Авт. має тверду надію, що Лені тоді так само рідко читала газети, як і тепер. Бо йому — авт.— дуже неприємно уявляти її відданою на поталу цьому християнському стилеві.

Тим часом пощастило перевірити ще одну важливу деталь: Грета Гельцен виявила на дверях рисочки, які свого часу робила Марія ван Дорн, коли Пфайфери сватали Лені за Алоїза; справді, тоді шістдесят разів прозвучало слово «честь». Цим доведено дві речі: що М. в. Д.— надійний свідок і що двері в Лені тридцять років не фарбовано.

Після деяких заходів (треба визнати — марних) вдалося також з'ясувати чудне слово «вручення». Авт. кілька разів (також марно) звертався по допомогу до молодих кліриків, бо хоч це слово більше скидається на якийсь поштовий термін, бабуся Комериха, особа, варта якнайбільшої довіри, вжила його в дуже побожній розмові. Наслідки: жодних. Авт. кілька разів телефонував до різних церковних установ (працівники яких — цілком безпідставно! — вважали, що з них глузують), нерішуче, страшенно обережно пояснював їм, у якому зв'язку вжито слово, та вони не виявляли ніякого зацікавлення контекстом і врешті просто вішали або клали трубку. Авт. тільки дарма морочився і гаяв час, аж поки нарешті йому спала ідея, яка могла б спасти й раніше, оскільки це слово було сказане в географічному трикутнику Верпен — Тольцем — Лісеміх: він звернувся до М. в. Д., і та, ні на мить не завагавшись, пояснила, що так, по-їхньому, називають «віровчення», лекції на релігійні теми, «задумані, власне, як поширені уроки закону божого для дітей, але й ми, дорослі, часом ходили на них, щоб пригадати те, що забулося; вони звичайно відбувалися в той час, коли ми вдома після доброго обіду лягаємо поспати: о третій годині в неділю» (М. в. Д.). Мабуть, ідеться, про якийсь католицький варіант євангелістської недільної школи.

Авт. (він уже й так відклав свої пошуки через боксерський матч Клей-Фрейзер) опосіли тяжкі сумніви щодо фінансування його заходів і пов'язаних із цим витрат фінансового управління: чи має він право зважитись на подорож до Рима, щоб пошукати якихось матеріалів про Гаруспіку в центральному архіві її ордену? Зустрічі з двома єзуїтами, у Фрейбурзі і в Римі, хоч по-людському й дуже цікаві, не виправдали себе; разом із витратами на телефон, на телеграми й на дорогу їх, безперечно, слід розцінити як марнування коштів; ці зустрічі дали авт. хіба що образок святого. Натомість Маргрет з розладнаною до кінця екзокринною та ендокринною системами, відвідини якої коштували йому кількох квіток, невеличкої пляшечки джину та ще часом пачки сигарет,— не доводилося навіть витрачатись на таксі, бо авт., хоча б задля моціону, здебільшого ходив до неї пішки,— повідомила йому чимало прецікавих, дивовижних подробиць про Генріха Груйтена. Крім того, в авт. були сумніви не тільки З погляду податкової політики, а й чисто людського плану: чи не завдасть він клопоту ласкавій сестрі Цецілії, не збентежить сестри Сапієнції і не викличе нового переміщення на службі Альфреда Шойкенса, хоч той і не вельми симпатичний чоловік?

Щоб спокійно обміркувати всі ці проблеми, авт. поки що сів у поїзд без ресторану, навіть без буфету з напоями, та ще й у вагон другого класу, і вирушив у пониззя Рейну: поминув прочанський центр Кевелар, потім батьківщину Зігфріда, невдовзі після того прибув до міста, де Лоенгрін утратив самовладання, а звідти проїхав ще кілометрів п'ять на таксі, повз батьківщину Йозефа Бойса, до села, на вигляд чисто вже голландського. Стомлений незручною, мало не тригодинною їздою, майже роздратований, авт. вирішив найперше трохи підкріпитися, що він і зробив у невеличкій омлетній, де приємна білява жінка якнайласкавіше подала йому омлет, майонез і котлети (теплі), а напитися кави порадила в заїзді навпроти: Стояв густий туман, наче пара в пральні, і авт. зрозумів, що Зігфрід свого часу, простуючи до Вормса, не тільки проїхав через Ніфельгайм, а й походив із нього. В заїзді було тепло й тихо. Сонний господар частував двох сонних гостей горілкою і авт. також підсунув велику чарку, сказавши: «В таку погоду це найкращий напій, зразу зігріє; та й корисний після омлету з майонезом». І спокійно заговорив знову з гістьми горловим, тріскучим, чисто батавським Діалектом. Хоч авт. їхав сюди якихось сотню кілометрів, а почував себе тут, наче прибулець з далекого півдня. Йому приємно було, що сонні гості й сонний господар, який уже підсовував йому другу чарку горілки, не дуже цікавились ним. Розмова в основному точилася навколо церкви — і в конкретному, структурному й організаційному розумінні, і в абстрактному, майже метафізичному. Вони хитали головами, щось мурмотіли, потім завели мову про якихось Паапенів,— це зовсім не означало, що вони мали на увазі недоброї слави канцлера: певне, тим шановним людям він би здався взагалі не вартим згадки. Чи хто з цих чоловіків, що — аж дивно! — не говорили про війну, як звичайно німці за чаркою, міг знати Альфреда Бульгорста? Мабуть, знали всі троє. Можливо, чи майже напевне, сиділи з ним разом на шкільній лаві, ходили в суботу, вимиті й гладенько зачесані, до сповіді, а в неділю — зранку на службу божу, а після обіду на ті лекції, що трохи далі на південь звалися «врученням», ковзалися в дерев'яних черевиках на кризі, час від часу ходили на прощу до Кевелара й діставали контрабандою з Голландії сигарети. Вони були якраз такого віку, що могли знати того, хто наприкінці 1944 року помер у госпіталі Маргрет після ампутації обох ніг і чия солдатська книжка — принаймні тимчасово — стала посвідкою радянському солдатові. Від третьої чарки горілки авт. відмовився й попросив кави, бо його посіла така приємна дрімота, що він боявся заснути. Чи не такого самого туманного дня Лоенгрін тут, у Ніфельгаймі, втратив самовладання, коли почув Ельзине запитання? І чи не тут десь він знявся на лебеді, який нащадкам придавсь хіба на те, щоб назвати ним марку маргарину? Кава була дуже добра, її подала якась жінка — авт. побачив тільки її тугі, рожевуваті руки. Господар щедро насипав на блюдечко цукру й подав до кави в традиційному кухлику не молоко, а вершки. Церква й Паапен, легеньке невдоволення в приглушених голосах. Чому, чому Альфред Бульгорст не народився за три кілометри далі на захід? А якби він народився там, то чию солдатську книжку Маргрет змогла б поцупити для Бориса того дня?

Сяк-так підкріпившись, авт. найперше подався до церкви, де проглянув таблицю з іменами полеглих, як адресну книгу; там було чотири Бульгорсти, але тільки один Альфред, і проти його прізвища значилося, що він загинув, маючи двадцять два роки, не 1944, а 1945 року. То було щось незрозуміле. Може, з Бульгорстом вийшло те саме, що з Кайпером, за якого вдруге загинув Шлемер, і родичам аж двічі послали повідомлення про його смерть? Допоміг авт. паламар, що, безцеремонно попахкуючи люлькою, саме вийшов з ризниці щось готувати до літургії,— які були ті обруси, що їх десь там стелили: зелені, червоні чи темно-сині? Оскільки авт. зовсім нездатний брехати чи щось вигадувати (мабуть, усі вже помітили його прикру відданість фактам), то, вкрай збентежений, почав щось невиразно мурмотіти про Альфреда Бульгорста, якого начебто зустрічав колись на війні, на що паламар, не те щоб недовірливо, але досить скептично зразу ж розповів, що «їхній» Альфред загинув у полоні під час нещасного випадку на французькій шахті й похований у Лотарінгії; що квітникарство в Сант-Аво має угоду на догляд за його могилою, що його наречена —«гарна, ніжна дівчина, білява, мила й розумна» — пішла в монастир, що Альфредові батьки й досі ще побиваються за ним, бо вони втратили його якраз тоді, коли війна вже скінчилася. Так, він працював робітником на маргариновій фабриці і був порядним, тихим хлопцем, не любив солдатчини. А де саме авт. зустрічав його? В голосі лисого паламаря й досі не було недовіри, тільки цікавість. Він так пильно глянув на авт., що той поспіхом приклякнув на одне коліно і якнайшвидше попрощався. Йому не хотілося спростовувати дату Альфредової смерті, не хотілося розповідати його батькам, що квітникарство доглядає могилу, де лежать кістки й тлін радянського солдата,— не тому, що він, авт., скривдив би той тлін, ні; але ж якось легше на серці, коли знаєш, що в могилі лежить той, про кого й думаєш, а тут, видно, сталося інакше; і найбільше турбує в цій історії одне: невже тут німецька похоронна бюрократія виявила свою цілковиту неспроможність? Ця думка сіяла в душі надто велике збентеження. А паламар, мабуть, і так уже був досить збентежений.

Авт. не розповідатиме про своє подальше перебування в Клеве, про те, як важко було знайти таксі, не змальовуватиме своєї майже тригодинної їзди назад у вкрай незручному поїзді, знов через Ксантен і Кевелар.

Маргрет, до якої авт. пішов того ж таки вечора, клялася й божилася, що Альфред Бульгорст помер у неї на руках: білявий, сумний, без обох ніг. І все просив покликати священика. Але вона не зразу повідомила про його смерть, а швиденько побігла до канцелярії, де вже нікого не було, ключем чергової відімкнула шафу, забрала його солдатську книжку, сховала в торбинку і аж тоді сказала, що Альфред помер. Так, він розповідав їй про свою наречену, гарну, тиху, біляву дівчину, згадував про своє село — саме те, яке авт. в ім'я правди з такими труднощами відвідав.

Але можливо, що начальство в поспіху — госпіталь саме перевозили в інше місце — забуло виконати «формальність»: Маргрет мала на увазі не похорон, а офіційне повідомлення родичів про смерть.

Лишилося поставити тільки одне питання: якщо німецька бюрократія справді виявила свою неспроможність, то чи не повинен був авт. піти до старих Бульгорстів, відкрити їм правду, розповісти, чию могилу квітникарство в день усіх святих обсаджує вересом і братками, і спитати їх, чи їм ніколи не впадало в око, що часом там лежить великий букет яскраво-червоних троянд, який кладуть під час випадкових відвідин Лені та її син Лев? Може, авт. знайшов би в старих Бульгорстів той червоний друкований формуляр, який Борис заповнював, повідомляючи ним, що він здоровий, попав у американський полон? Доведеться ці питання лишити без відповіді. Не можна всього з'ясувати. Авт. щиро признається, що під пильним, недовірливим поглядом нижньорейнського, вже майже голландського паламаря він недалеко від Неймегена так само, як Ельза Брабантська чи Лоенгрін, утратив самовладання.

Несподівано пощастило з'ясувати, хоч і не до кінця, дещо про Гару епіку: не обставини її смерті, але бодай частину її минулого; не її власні плани на майбутнє, а те, що інші планували зробити з нею в майбутньому. Подорож до Рима, на яку авт. все ж таки зважився, дала напрочуд добрі наслідки. Що стосується Рима як міста, то авт. відсилає своїх читачів до відповідних проспектів і путівників, до французьких, англійських, італійських, американських та німецьких фільмів, а також до багатої німецької літератури про Італію, до якої він нічого не збирається додавати; він тільки може признатися, що — навіть у Римі — розумів Фріцове бажання; що він мав змогу побачити відмінність між єзуїтським і звичайним монастирями; що його прийняла надзвичайно гарна черниця, яка мала щонайбільше сорок один рік і на обличчі в якої заграла не зверхня, а справді добра й розумна усмішка, коли вона почула від авт. теплі слова про сестер Колумбанус, Пруденцію, Цецілію і Сапієнцію. Згадали навіть про Лені, і виявилося, що про неї знають у центральному управлінні ордену, чудове приміщення якого міститься на пагорбі в північно-західній частині Рима. Уявіть собі: там знають про Лені! Під пініями й пальмами, серед мармуру і бронзи, в прохолодній, досить елегантній кімнаті чарівної вроди черниця, яка захистила дисертацію про Фонтане і має ось-ось захищати другу, правда, не в університеті, а у вищій школі ордену, про Готфріда Бенна (!!), вельми освічена германістка в скромному черничому вбранні (що надзвичайно личить їй), яка навіть добре знає Гайсенбютеля, черниця, що сидить у чорному шкіряному моррісівському кріслі і не вдавано, не з доброго серця, а справді не помічає, що склянка з чаєм, якому авт. віддає належне, стоїть на столі, а на краю блюдця чадить сигарета,— вона знає про Лені!

Уявіть собі: Рим! Затінок піній. Цикади, вентилятори, чай, мигдалеве печиво, сигарети, приблизно шоста година вечора, знадлива, гарна й розумна водночас жінка, що нітрохи не збентежилась, коли авт. згадав про «Маркізу д'О...», а як він закурив другу сигарету, після того як першу, не довго думаючи, погасив об блюдце (підробка під мейсенську порцеляну, але підробка добра), раптом прошепотіла захриплим голосом: «А хай йому біс, дайте й мені одну, цей віргінський тютюн... не можу встояти перед його запахом» — і затяглася так смачно, що ту затяжку можна назвати тільки словом «гріховна», а тоді знов по-змовницькому прошепотіла: «Якщо зайде сестра Софія, скажете, що це ваша». І ця особа, тут, у центрі світу, в самому серці католицизму, знала Лені, навіть як Пфайфер, не тільки як Груйтен. І вона, ця неземна жінка, по-вченому діловито розгорнула зелену теку німецького промислового стандарту А-4, сантиметрів з десять завтовшки, і, побіжно переглядаючи папери, окремі і зшиті по кілька разом, щоб дещо поновити в пам'яті, почала оповідати: «Сестра Рахель Марія Гінцбург з Прибалтики, народилася 1891 року поблизу Риги, школу скінчила 1908 року в Кенігсберзі, навчалася в Берліні, Геттінгені, Гейдельберзі. Там же захистила дисертацію з біології 1914 року. Під час першої світової війни її кілька разів арештовували як пацифістку і соціалістку єврейського походження. 1918 року написала ще одну дисертацію про початки ендокринології в Клода Бернара, яку важко було класифікувати, оскільки в ній порушувались медичні, теологічні, філософські й моральні проблеми, аж поки нарешті один терапевт визнав її за медичну працю. Працювала лікаркою в робітничих кварталах Рурської області. Прийняла католицтво 1922 року. Виступала з лекціями в молодіжних організаціях. До монастиря прийнята з великими труднощами, не так через своє псевдо-матеріалістичне вчення, як з огляду на вік. Все ж таки тридцять другого року їй минув сорок один рік, і вона, делікатно кажучи, провадила не зовсім платонічне життя. Клопотання через одного кардинала. Вступ до монастиря. Через півроку — позбавлення права викладання. Ну,— тут сестра Клементина безцеремонно взяла з авт. пачки ще одну сигарету і „встромила в рот“ (авт.) — а що було далі, ви й самі трохи знаєте. Тільки не подумайте, що її тероризували в Герзеленському монастирі. Навпаки: її переховували. Заявили, що вона „втекла“, і милосердні, можливо, й трохи гомоеротичні почуття панни Груйтен, чи пані Пфайфер, її турботи були справді смертельно небезпечні для сестри Гінцбург, для монастиря і для самої панни Груйтен. І садівник Шойкенс також легковажив понад міру, впускаючи до монастиря пані Пфайфер. Ну гаразд, усе це минулося, пережилося, хоч і не легко, досить прикро для всіх. А що ви напевне маєте хоч якесь уявлення про діалектичну мотивацію всякого вчинку, то мені не треба вам пояснювати, чому людину, щоб урятувати її від концентраційного табору, доводилося переховувати в умовах, мабуть, не кращих, ніж у концентраційному таборі. Це було жорстоко, але хіба не було б ще жорстокіше виказати її? В монастирі її не вельми полюбляли, і не обходилось без якоїсь зачіпки, ущипливого слова,— з обох боків, бо вона була вперта особа. Але це ще не все, далі починається найстрашніше. Чи повірите мені, коли я скажу, що орден не мав ані найменшого бажання робити з неї блаженну або святу, але на підставі певних... ну, скажімо, феноменів, які він найрадше приховав би, він був майже змушений піти шляхом далеко не популярним? Повірите?» Форма майбутнього часу від дієслова «вірити» в устах германістки такого класу, черниці, яка «гріховно» затягалася віргінською сигаретою, яка, дивлячись у дзеркало, напевне з задоволенням відзначає класичну лінію своїх тоненьких, виразних чорних брів, елегантну форму свого черничого каптура, надзвичайно звабливий обрис вольових, відверто-чуттєвих губ, яка добре знає, що її надзвичайно гарні руки нікого не залишать байдужим, і в якої, хоч і під скромним черничим убранням, можна було вгадати груди бездоганної форми, в цих устах уживання майбутньої форми від дієслова «вірити» видалось авт. дуже нечесним засобом! Якесь інше просте запитання в майбутньому часі, скажімо: «Чи ви підете зі мною прогулятися?» або «Чи ви візьмете мене під руку»? було б у такій ситуації цілком припустиме, але питати, чи хтось повірить тому, чого він ще й не чув! Авт. був досить легкодухий і ствердно кивнув головою; навіть більше: під пильним, наполегливим поглядом співрозмовниці, який вимагав від нього ще й усного потвердження, він тихенько вимовив «так», як вимовляють тільки перед вівтарем. А що йому авт.— лишалось робити? Тієї миті вже годі було сумніватися, що подорож до Рима виявилась недаремною, бо це вимушене, ледь чутно вимовлене «так» відкрило перед авт. високі якості витонченої целібатно-платонічної еротики, про яку сестра Цецілія змогла йому дати тільки невиразне уявлення.

Навіть сестра Клементина, видно, відчула, що зайшла трохи задалеко; вона враз пригасила променистий чар своїх очей, кисло скривила свої — треба визнати — вишневі уста, і те, що вона далі сказала, авт. сприйняв як зумисний психологічний душ. Не скажемо, що й оком не змигнувши — навпаки, її на диво прозаїчні, короткі, на вигляд майже цупкі, як щітка, вії дуже затремтіли,— вона промовила: «А втім, якби ми тепер обговорювали проблематику „Маркізи д'О...“, учениці нам холодно відповіли б: „Хай би ковтнула таблетку, дарма що вдова“ — і після цього навіть поезія такого майстра, як Клейст, була б зведена до рівня дешевих ілюстрованих журнальчиків. Але я не ухиляюся від теми. Найгірше у випадку з сестрою Гінцбург не те, що їй приписують чудо, як ви собі, мабуть, уявляєте! Навпаки: ми не можемо того чуда спекатись! Не можемо спекатись троянд, що ростуть узимку на тому місці, де поховано сестру Рахель! Не заперечую, ми не підпускали вас до сестри Цецілії і Шойкенса — між іншим, він дуже добре забезпечений, можете про нього не турбуватися,— але не тому, що ми порядкуємо чудом, а що чудо порядкує нами. Ми не підпускаємо до себе газетярів не тому, що хочемо влаштувати канонізацію праведниці, а тому, що не хочемо цього! Тепер ви вірите мені, як обіцяли?» Цього разу авт., перше ніж відповісти, глянув на неї задумливо й «допитливо»: сестра Клементина раптом ніби змарніла — інакше ніяк не скажеш,— нервово зсунула з голови каптур, через що її темно-руде — на жаль, це теж правда — волосся стало видно у всій його пишноті, знову взяла з пачки сигарету, цього разу стомленим рухом звиклої до куріння студентки, яка о четвертій годині ранку, охоплена розпачем, бачить, що її реферат про Кафку, який вона має виголосити через шість годин, нікуди не годиться. Вона налила чаю, додала молока й цукру якраз стільки, як авт. любить, навіть поколотила ложечкою, підсунула чашку і благально — так, саме благально — глянула на нього. Ще раз уявімо собі ситуацію: сонячне весняне надвечір'я. Рим. Пахощі піній. Помалу затихає сюрчання цикад. Церковні дзвони, мармур, моррісівське шкіряне крісло, в дерев'яній діжечці розцвітають півонії, все навколо просто випромінює католицтво, про яке часом так захоплено мріють протестанти; Клементина, ще кілька хвилин тому така квітучо-вродлива, а тепер стомлена й змарніла, її тверезе зауваження про «Маркізу д'О...» Вона, зітхаючи, дістає з ясно-зеленої теки стосики паперів, скріплені канцелярськими скріпками або гумками; п'ять, шість, десять, вісімнадцять — разом двадцять шість. «Щороку звіт і завжди те саме: троянди, що в грудні раптом проростають із землі. Троянди, що відцвітають аж тоді, коли звичайні троянди ще тільки розцвітають! Ми вдавалися до найвідчайдушніших заходів, що, може, здадуться вам моторошними,— викопали її... ну, те, що залишилося від неї після стількох років, і перенесли на інший монастирський цвинтар, а як і там почали рости ті жахливі троянди, знову відкопали й перенесли назад, потім ще раз, зробили кремацію, а урну поставили в каплиці, де вже справді не було поблизу ані жмені землі: однаково троянди! Вони погналися з урни, розрослися на всю каплицю. Ми закопали її попіл у землю — і знов троянди. Я певна, що якби ми навіть скинули ту урну з літака, то й в океані, в пустелі забуяли б троянди! Ось який у нас клопіт. Ми прагнемо не розголошувати, а приховати все це. І тому, саме тому ми змушені були не пускати вас до сестри Цецілії, а Шойкенса влаштувати управителем у монастирському маєтку під Вюрцбургом; тому нас хвилює і пані Пфайфер. Ми не боїмося, що вона заперечуватиме це... ну, скажімо, цей феномен, навпаки: з того, що я про неї знаю, а тепер ще й почула від вас, можна припустити одне — вона, мабуть, вважатиме за звичайну річ, що з попелу її Гаруспіки щороку десь серед грудня виростають троянди, густий, колючий трояндовий живопліт, наче в казці. Ось що нас лякає. Якби це все було в Італії, то ми б нікого не боялися, навіть комуністів, але в Німеччині! Це ж було б повернення хтозна в яке сторіччя. Що тоді сталося б з реформою літургії і з фізико-біологічним поясненням так званих чудес! А крім того: хто може гарантувати, що троянди й далі ростимуть, коли справа набуде розголосу? І в якому ми опинимося становищі, коли вони раптом перестануть рости? Навіть досить реакційні римські кола ввічливо радять нам зам'яти справу. Ми попросили ботаніків, біологів і теологів поглянути на той феномен з умовою, що вони триматимуть усе в цілковитій таємниці. І знаєте, хто був схвильований, хто добачив у цьому надприродне? Ботаніки й біологи, а не теологи. А подумайте про політичний бік події: з попелу єврейки, яка прийняла католицтво, пішла в монастир, відразу ж після того була усунена від викладання, а потім — скажемо відверто — за досить сумних обставин померла, з її попелу від 1943 року виростають троянди! Просто якесь чаклунство. Магія. Містика. І мені, якраз мені, що критично висловлювалась про біологізм Бенна, мені передали цю справу! Знаєте, що вчора, хихочучи, сказав мені по телефону один високий прелат? „Святий Павло явив нам досить чудес, не являйте їх ще й ви. Нам вистачає little flowers[25], тож ми квітками вже забезпечені“. Ви нікому про це не скажете?» Тут уже авт. похитав не тільки головою, а й усім тілом, та ще й підкріпив свою обіцянку чітким «ні». Тоді Клементина стомлено всміхнулася, порожньою пачкою з-під сигарет згорнула недокурки зі свого блюдця в блюдце авт., потім, так само стомлено всміхаючись, висипала їх у блакитний пластмасовий кошик на сміття і більше не сіла, тим самим натякаючи, що пора прощатися. Авт. дивився на її усмішку й не знав, чи не творять тут усе-таки чуда, заперечуючи його.