Розділ «Ірландський щоденник Переклав  Володимир Шелест»

Переклав  Володимир Шелест

Така Ірландія є; а коли хтось, поїхавши туди, не побачить її, нехай не вимагає від автора відшкодування збитків.

Присвячую цю невеличку книжечку тому, хто надихнув мене написати її — Карлові Корну.

Г. Б.

1

Приїзд. І

Зійшовши на палубу пароплава, я побачив, почув і вловив нюхом, що переступив межу; досі я бачив, мабуть, найпривабливішу Англію — майже буколічний Кент, мимохідь промайнуло топографічне диво — Лондон, і ось перед моїми очима постала похмура Англія — Ліверпуль; і водночас тут, на пароплаві, Англія закінчувалась: тут уже пахло торфом, між середньою палубою і баром лунала гортанна кельтська мова, а європейський суспільний лад набував уже інших форм — бідність тут хоч і «не ганьба», але й не чеснота, вона,— як момент суспільної самосвідомості,— так само не береться до уваги, як і багатство; випрасувані складки одягу втрачали свою прямоту, а шпилька, ця прадавня фібула кельтів і германців, знову набувала своїх прав; замість гудзика-крапки, поставленої кравцем, її причеплено у вигляді коми; як знак імпровізації, шпилька-кома утверджує брижі, тоді як гудзик не міг цього зробити. Я бачив її також у вигляді гачечка для цінника, як гапличок на шлейках до штанів або як запонку на манжеті й нарешті як зброю, що нею маленький хлопчик штрикнув у зад якогось чоловіка — хлопчина спочатку здивувався, а потім злякався, бо чоловік зовсім не зреагував на це; тоді хлопчик обережно торкнув того чоловіка вказівним пальцем, щоб переконатися, чи він живий,— той був живий і, сміючись, поплескав хлопця по плечі.

Черга біля віконця, де за невелику ціну щедро наливали західноєвропейський нектар,— чай,— дедалі довшала, немов ірландці прагнули неодмінно втримати й цей світовий рекорд, не набагато випередивши Англію — за рік в Ірландії на душу населення споживають майже десять фунтів чаю, тож у кожну ірландську горлянку щороку вливається невеличкий плавальний басейн цього напою.

Поволі просуваючись у черзі, я мав досить часу, щоб пригадати й інші світові рекорди ірландців: ця маленька країна посідає перше місце не тільки щодо споживання чаю, а й щодо підготовки священнослужителів (кельнській єпархії довелося б висвячувати щорічно майже тисячу нових священиків, щоб витримати конкуренцію з невеличкою ірландською єпархією); третій світовий рекорд належить Ірландії у відвідуванні кіно (і знову — скільки подібного при всіх відмінностях! — трохи попереду Англії); і, нарешті, четвертий, найвизначніший, про який не наважуюсь сказати, що між ним і трьома попередніми рекордами існує причинний зв'язок: в Ірландії найменше самогубців, ніж будь-де в усьому світі. Не визначено рекордсменів, хто найбільше випиває віскі або викурює сигарет, але й тут Ірландія далеко попереду — невеличка країна, завбільшки з Баварію, хоч населення в ній менше, ніж проживає між Ессеном і Дортмундом.

Чашка чаю десь опівночі, коли стоїш, зіщулившись від холодного західного вітру, а пароплав потихеньку суне у відкритому морі, а потім — чарочка віскі нагорі в барі, де ще й досі лунає гортанна кельтська мова, хоча тепер уже лише з однісінького горла; в холі перед баром вмощуються на ніч черниці, неначе великі птахи,— в довгих вбраннях, під каптурами їм тепло, вони втягують у рукава свої довгі чотки, як кораблі — линви перед відплиттям. Молодому чоловікові, що стояв біля стойки бару з немовлям на руках, щойно відмовлено у п'ятому кухлі пива; і в його дружини, що стоїть біля нього з дворічною дівчинкою, офіціант так само забрав кухоль, не наливши його; бар потроху безлюдніє, вже не чути гортанної кельтської мови, голови черниць тихо похитуються уві сні; одна з них забула заховати чотки в рукав, і товсті намистини перекочуються з боку в бік у такт погойдування судна; ті двоє, що їм не дали випити, пройшли, хитаючись, із дітьми на руках, повз мене і подалися в куток, де збудували собі з коробок і валіз укріплення,— там уже спало двоє дітей, притулившись з одного і другого боку до бабусі, її велика чорна хустка, здавалося, надійно захищала від холоду всіх трьох; немовля та його дворічну сестричку поклали в білизняну корзину, вкрили, а самі батько й мати примостилися за валізами, притулившись одне до одного; біла вузька чоловікова рука напнула над ними плащ, немов намет. Тиша, тільки замки валіз тихо порипують у такт погойдування корабля.

Я забув заздалегідь підшукати собі притулок на ніч, і тепер переступав через ноги, ящики, валізи; в темряві спалахували сигарети, до мене долинали окремі слова з розмов, що велися пошепки: «У Коннемарі... нема надії... офіціантка в Лондоні...» Мені пощастило притулитися поміж рятувальними шлюпками й корковими поясами, але західний вітер був різкий і вологий, тож довелося встати й тинятися по кораблю, що схожий був на судно, яке вивозить біженців, а не везе тих, що повертаються додому; ноги, вогники сигарет, уривки розмов пошепки, аж поки мене схопив за полу пальта священик і запропонував сісти поруч нього; я відхилився назад, щоб заснути, але праворуч від священика з-під сіро-зеленої смугастої ковдри почувся чистий ніжний голос:

— Ні, отче, ні, ні... гірко думати про Ірландію. Раз на рік я мушу туди їздити, щоб провідати батька й матір, та й бабуся ще жива. Вам знайоме графство Голуей?

— Ні,— тихо відповів священик.

— А Коннемара?

— Ні.

— Побувайте там і не забудьте, повертаючись, звернути увагу в порту, що експортують з Ірландії — дітей і священиків, черниць і печиво, віскі й коней, пиво й собак...

— Дитино,— тихо промовив священик,— вам не слід вимовляти все це за одним подихом.

Під ковдрою спалахнув сірник, на мить освітивши суворий профіль.