Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Тим часом фінансовий комітет остаточно з'ясував становище. «Та радіти нема чого,— сказала пані Гельтоне,— становище страшне. Гойзери згребли все у свої руки, навіть відкупили заборгованості Лені іншим підприємствам: за газ, за воду. Разом це становить — не лякайтеся! — величезну суму: шість тисяч сімдесят вісім марок і тридцять пфенігів». До речі, майже стільки, як заробив би за цей час Лев, коли б не сидів у в'язниці, отже, це доводить, що Лені цілком спроможна вкластися у свій бюджет. Таким чином, тут потрібна не безповоротна дотація, а тільки позика. Пані Гельтоне витягла свою чекову книжку, поклала на стіл, виписала чек і сказала: «Тисячу двісті для початку. Зараз я не можу дати більше. Я переплатила за італійські троянди, ви знаєте, Пельцере, як це буває». Пельцер не міг утриматись, щоб не прочитати моралі, перше ніж труснути гаманцем. «Якби вона була продала будинок мені, то її б тепер не спіткала така біда, але я даю тисячу п'ятсот. І сподіваюся,— погляд у бік Лотти,— що надалі мене матимуть за людину не тільки тоді, як потрібні гроші». Лотта, не звертаючи уваги на Пельцерів натяк, заявила, що вона банкрут. Шіртенштайн щиро признався, що хоч би як хотів, а більше сотні марок не нашкрябає. Гельцен і Шольсдорф дали один триста, а другий п'ятсот, крім того, Гельцен пообіцяв, що відтепер більше платитиме за помешкання й цим допомагатиме Лені віддавати борг. Шольсдорф почервонів і сказав, що почувається зобов'язаним решту взяти на себе, бо фінансова скрута пані Пфайфер якоюсь мірою, а властиво, всією своєю вагою лежить на його сумлінні. Він тільки має одну ваду, що завжди обмежує його фінансову спроможність,— збирає русистику, особливо автографи, і якраз останніми днями придбав кілька дуже цінних для нього листів Толстого. Але він готовий завтра вранці зробити деякі офіційні кроки, і то якнайшвидше; йому напевне пощастить, використавши свої зв'язки, відтягти виселення, особливо ж як він, тільки-но відчиниться каса, візьме позику під заклад своєї колекції і, маючи готівкою всю цю суму, звернеться до відповідної установи. Взагалі ж на перший раз цілком вистачило б навіть половини, якби він пообіцяв до обіду принести решту. Адже він усе-таки державний службовець, відомий своєю сумлінністю. До речі, після війни він не раз пропонував батькові Лені приватне відшкодування, але той відмовлявся, а тепер йому випала нагода спокутувати свої філологічні гріхи, про політичні наслідки яких він довідався так пізно. Треба було бачити Шольсдорфа: вчений від голови до п'ят, трохи схожий на Шопенгауера, в голосі бринять С. І. «Мені треба тільки одного, пані й панове,— принаймні дві години часу. Я не схвалюю операцію зі сміттєвозами, але згоджуюсь на неї як на крайній захід і мовчатиму, хоч як державний службовець не мав би права цього робити. Запевняю вас, що я теж маю друзів і користуюся деяким впливом. За тридцять років бездоганної служби, до якої в мене хоч і не було потягу, але все-таки був хист, я придбав собі друзів у високих колах, і вони допоможуть мені затримати виселення. Тільки дайте мені час».

Богаков, що тим часом вивчав із Тунчем план міста, не бачив іншого рятунку, як спрямувати рух транспорту кружним шляхом, улаштувавши аварію на тихій бічній вулиці чи хоча б на якийсь час припинивши на ній рух. Принаймні Шольсдорфові пообіцяли, що він матиме потрібний йому час. Шіртенштайн саме хотів щось сказати, але відразу урвав сам себе, схвильовано загукавши: «Тихіше! Тихіше!» — Лені заспівала знов:

Плід росте в тобі поволі

Виноград під сонцем зріє

Вдалині ставок ясніє

І коса дзвенить у полі

Запала майже врочиста тиша, яку порушувало тільки Лоттине глузливе хихотіння. Врешті почувся коментар Пельцера: «То вона таки справді вагітна від нього!» Цим можна довести, що навіть висока поезія може бути дійовим засобом інформації.

Покидаю чи святково настроєне товариство, авт. уперше порушив свій нейтралітет, зробивши й собі скромний внесок У фонд Лені.

Другого дня вже о пів на одинадцяту Шольсдорф повідомив авт., що виселення пощастило відкласти, а ще через день авт. прочитав у місцевій газеті під заголовком «Знов чужоземці?» таку інформацію: «Вчора вранці, незадовго перед сьомою, на перехресті Ольденбургштрасе і Біцератштрасе зіткнулися два сміттєвози: один, де за кермом сидів португалець, у цей час мав виконувати свою роботу за три кілометри на захід, на Брукнерштрасе, а другий, де водієм був турок,— за п'ять кілометрів на схід, на Крекманштрасе. Що це: саботаж, випадок чи знов якась сумнівна незлагодженість у службі вивозу сміття? І як сталося, що третій сміттєвоз, яким уже керував німець, не зваживши на дорожній знак однобічного руху, теж заїхав на Біцератштрасе і ввігнався у стовп? Підприємці, що користуються великою пошаною в нашому місті і мають перед ним неабиякі заслуги, дали редакції відомості, з яких виходить, що це була запланована операція. Бо ж хіба не дивно: обидва водії, і турок, і португалець, живуть у тому самому будинку на Біцератштрасе, що має в місті погану славу; якраз учора, за згодою відділу соціальної охорони і поліції нагляду за моральністю, з нього мали виселяти пожильців. „Оборонці“ однієї дами, яка, за чутками, провадить веселий спосіб життя, дивовижно високою „позичкою“ перешкодили виселенню, яке спершу вдалося відтягти, створивши неймовірний вуличний хаос (див. фото). Може, слід пильніше придивитись до тих водіїв-чужоземців? Відомо, що посольства їхніх країн охарактеризували їх як політично ненадійних. Останнім часом ми дедалі частіше довідуємося, що чужоземці вдаються до сутенерства; і ми ще раз спитаємо — як ceterum censeo[31] — чому знов чужоземці? Цей відверто скандальний випадок потребує дальшого розслідування. Є підозра, що ініціатором його був якийсь невідомий, що під сумнівним приводом, як „об'єктивний спостерігач“, проліз до згаданих вище підприємців і, вкравшись до них у довіру, добув певну інформацію. Матеріальні збитки за попередніми підрахунками становлять приблизно шість тисяч марок. А чого коштує кількагодинний простій, викликаний вуличним хаосом, навряд чи можна підрахувати».

Авт.— не тому що злякався, а тому, що знемагав від туги,— полетів... ні, не до Рима, а до Франкфурта, а звідти поїздом поїхав до Вюрцбурга, куди перевели Клементину, запідозривши і її в розголошенні таємниць, пов'язаних зі справою Рахелі Гінцбург. Вона — Клементина — за цей час не тільки встигла все обміркувати, а й твердо вирішила зняти з себе чернечий каптур і показати світові свої вогнисті коси.

Мабуть, тут доречно висловити одну чудову банальність: авт., хоч він і намагався, як той відомий лікар, долати свій заплутаний шлях «у земній кареті неземними кіньми», теж тільки звичайний смертний; він начитався з певних літературних творів про зітхання «з Еффі на Балтійському морі», а оскільки в нього не було ніякої Еффі[32], щоб їхати з нею на Балтійське море, то він із чистим сумлінням просто поїхав з Клементиною... скажімо, до Фейтсгехгайма, щоб спокійно обміркувати там різні життєво важливі питання. Авт. не зважується назвати Клементину «своєю», бо вона не зважується нею стати; над нею явно ще тяжіє чернечий комплекс, бо вона майже вісімнадцять років проносила каптур, але більше не захотіла носити, вважає обітницю честі за нечесну; між іншим, вії в неї довші й не такі цупкі, як здалося авт. в Римі. Змушена протягом десятиріч рано вставати, вона тепер досхочу втішається ранковим сном, сніданком у ліжку, довгими прогулянками, післяобіднім відпочинком і виголошує цілі лекції (які, мабуть, можна назвати також роздумами або монологами) про те, чому вона боїться переступити разом з авт. Майнську лінію в північному напрямку. Про своє дотеперішнє життя вона не хоче говорити. «Припустімо, що я була б розлучена або вдова — я тоді теж не захотіла б жодним словом розповідати про своє подружнє життя». Їй справді минув сорок один рік, і її справжнє ім'я Карола, та вона не заперечує, щоб авт. і далі звав її Клементиною. Ближче придивившись до неї, кілька разів поговоривши з нею, авт. виявив, що вона жінка розпещена: звикла жити на всьому готовому, ніколи не знала турбот про помешкання, про одежу, про книжки чи про харч; звідси — страх перед життям. Навіть розрахунок за звичайнісіньку післяобідню каву — скажімо, десь у Швецінгені чи Німфенбурзі — лякає її, а побачивши гаманець, вона аж здригається з жаху. Довгі, але необхідні телефонні розмови з «Нордмайнією» — так вона зве цю округу — нервують її, бо вона вважає вигадкою все, що чує про Лені. Не саму Лені, про яку знає з паперів ордену; вона, правда, не змогла добути й прочитати стільки разів уже згадуваний твір Лені про «Маркізу д'О...», але дістала від сестри Пруденції листовний опис його форми й змісту. Її нервує кожна згадка про Рахель Гінцбург, і коли авт. запросив її поїхати з ним у Герзелен і нарвати там троянд, вона по-котячому тріпнула лівою рукою і сказала, що не хоче «знати ні про які чуда». Може, тут доречно буде зазначити, що вона — несвідомо — ставить знак рівності між словами «вірити» і «знати». Стало відомо, що в Герзелені наміряються побудувати бальнеологічний курорт; вода в його джерелі має температуру, яку вважають за ідеальну: 38—39 градусів за Цельсієм. Крім того, відомо — авт. довідався про це по телефону,— що Шольсдорф надзвичайно енергійно взявся до справи (за Шіртенштайном), що цитованій вище газеті пред'явлено через суд вимогу спростувати такі вислови, як «будинок, що має погану славу» і «жінка, яка провадить веселий спосіб життя»; найважче виявилося переконати суд, що «милий вираз „жінка, яка провадить веселий спосіб життя“» можна вважати образою. І ще: Лотта тимчасово переселяється до кімнати Лева, а турки Тунч і Килич, мабуть, перейдуть до її помешкання (коли згодиться власник будинку, що, як кажуть, ненавидить усіх азіатів), бо Лені й Мехмет вирішили одружитися, хоч назвати їхній зв'язок одруженням поки що навряд чи можна, оскільки Мехмет уже одружений, проте як магометанин за законами своєї країни, а не тієї, яка дала йому притулок, має право взяти й другу жінку; це було б справжнє подружжя, якби Лені стала магометанкою, що зовсім не виключено,— адже Коран теж визнає матір божу. Тим часом розв'язано й іншу проблему: найстарша дівчинка португальців, восьмирічна Мануела, взялася купувати Лені булочки. На Гельцена в його управлінні «почали натискати, поки що легенько» (все за Шіртенштайном). За цей час Лені звели з комітетом «Рятуйте Лені» — вона почервоніла «з радості і з сорому» (мабуть, учетверте в своєму житті — авт.). Гінеколог підтвердив, що Лені вагітна, і тепер вона багато часу проводить у лікарів, хоче, щоб її обстежили «з верху до низу, вздовж і впоперек» (слова самої Лені за Ш.). Висновки терапевта, зубного лікаря, ортопеда й уролога на сто відсотків добрі; тільки психіатр зробив деякі застереження, виявив цілком безпідставне почуття приниженості й підвищену вразливість до оточення, але він вважає, що все це минеться, як тільки Лева випустять із в'язниці. Тоді їй треба —«і він це рекомендує як ліки» (психіатр за Ш.) — якомога частіше виходити на люди руч об руч з Мехметом Шахіном і Левом. Не зрозумілі психіатрові, так само як і Шіртенштайнові, кошмари, що мучать Лені: навіть засинаючи в обіймах Мехмета, вона бачить уві сні борону, дошку, кресляра й офіцера. Він називає це — надто спрощено й цілком помилково, як авт. може довести,— «вдовиним комплексом», посилаючись — так само помилково — на обставини, за яких Лені зачала й народила Лева. Ці кошмари, про що знає й Клементина, не мають ніякого стосунку до підземель, бомбардувань і обіймів під час тих бомбардувань.

Повільно, полегшуючи перехід добре продуманим багатоетапним планом, зробивши зупинку спершу в Майнці, потім у Кобленці, а втрете в Андернаху, авт. спромігся нарешті заманити Клементину до «Нордмайнії». Він обережно додавав нові враження й нові знайомства; спершу пані Гельтоне, її бібліотека, культивована, майже чернича атмосфера її середовища; освічені люди теж мають право на тактовне ставлення. Дуже приємна зустріч, на закінчення якої пані Гельтоне хрипко прошепотіла: «Вітаю вас!» (з чим? — Авт.) Далі Б. Г. Т., що приголомшив Клементину казковою цибулиною юшкою, чудовим італійським салатом та підсмаженим антрекотом і жадібно поглинав кожне слово про Рахель Гінцбург, Герзелен і т. д.; він зневажав газети, а тому нічого не знав про скандал, який тим часом напевне встигли вже залагодити. На прощання він прошепотів: «Щасливий!» Грунч, Шольсдорф і Шіртенштайн мали колосальний успіх: перший — через свою «природну поведінку», а ще, мабуть, тому, що ніхто не може лишитися байдужий до знадливого смутку старих кладовищ; Шольсдорф тому, що він був сама симпатія,— хто б перед ним устояв? Він немов на світ народився, відколи знайшов реальну можливість служити Лені, а крім того, як філолог він був колегою Клементини, і за чаєм з мигдалевим печивом вони вдалися в палку суперечку про той період в історії російської радянської культури, який К. називала формалізмом, а Шольсдорф структуралізмом. Зате Шіртенштайн трохи поступався йому: він надто багато нарікав на інтриги й вагнеріанство деяких псевдомодерних композиторів, а також надто відверто скаржився, тужно поглядаючи на К. і ще тужніше на подвір'я, що він не втримався коло жодної жінки й жодної жінки не втримав коло себе; він проклинав піаніно й музику, в нападі мазохізму підійшов до піаніно й майже з люттю на самого себе відтарабанив на ньому «Лілі Марлен», тоді вибачився і, схлипуючи без сліз, попросив лишити його «самого зі своїм горем». Що то за горе, вони побачили в Пельцера, якого теж вирішили відвідати; за цей час — за якихось п'ять фейтсгехгаймських, швецінгенських чи німфенбурзьких днів — він так змарнів, що на нього страшно було дивитися. Його дружина Єва, що здавалась якоюсь несправжньою у своєму заляпаному фарбами халаті, з ледь відчутною, але симпатичною меланхолією подала каву й печиво, зробила кілька загальних песимістичних зауважень, тоді елегійним тоном почала розмову про Бойса та Артмана, про «сповнене глузду безглуздя мистецтва», щедро цитуючи одну солідну щоденну газету, і нарешті вернулася до свого мольберта: «Я просто мушу, пробачте мені!» Пельцер уважно придивився до Клементини, немов оцінював її, як «горобця в жмені», а коли вона з поважних і зрозумілих причин (вона від третьої до шостої години випила у Шольсдорфа чотири, в Шіртенштайна три чашки чаю, а в Пельцера вже дві чашки кави) на хвилину вийшла, прошепотів: «Спершу вважали, що це діабет, проте в мене відсоток цукру в крові цілком нормальний і все інше також. Можете сміятися, але повірте мені: я вперше відчув, що маю душу і що та душа страждає, вперше переконався, що не будь-яка, а тільки одна жінка може мене вилікувати. Я б задушив того турка... І що вона тільки знайшла в тому неотесаному селюкові, який смердить баранами й часником і взагалі на десять років молодший за неї? Він має жінку й чотирьох дітей, а тепер ще й їй зробив дитину... Я... поможіть же мені!» Авт., який останнім часом дедалі більше симпатизував Пельцерові, зауважив, що, як підказує досвід, у такій біді втручання третьої особи не дає добрих наслідків, навіть шкодить; у цій справі кожен сам собі мусить давати раду. «А я ж,— це знов Пельцер,— щодня ставлю мадонні десяток свічок, я — признаюся вам як чоловік чоловікові — шукаю розради в інших жінок і не знаходжу, я п'ю, ходжу в казино... але можу одне тільки сказати — rien ne va plus[33]. Хоч сядь та й плач». Якщо ми скажемо, що Пельцер справляв зворушливе враження, то в цих словах не буде й сліду іронії, тим більше, що він сам влучно прокоментував свій стан: «Я ніколи в житті не був закоханий, ніколи, я волочився, вчащав до продажних жінок... А свою дружину... ну, до дружини я завжди дуже добре ставився і тепер добре ставлюся, вона не знатиме ніякої кривди, поки я житиму,— але я ніколи не був у неї закоханий. Лені ж... ну, я жадав її від того дня, як уперше побачив, і завжди на дорозі мені ставав якийсь чужинець. Я не був у неї закоханий, аж тепер закохався, як знов побачив її тиждень тому. Я... я ж зовсім не винен у смерті її батька, я... кохаю її... я ще про жодну жінку не казав цього». Тієї миті вернулася Клементина й непомітно, але рішуче дала знати авт., що пора йти. Її коментар був досить зневажливий, щонайменше холодний і прозаїчний: «Називай це як хочеш — пельцерівською чи шіртенштайнівською хворобою».

Прогулянкою до Тольцема — Лісеміха авт. убив двох зайців. Клементина, яка завжди називала себе баваркою та переконаною горянкою і тільки знехотя визнавала, що й на північ від Майна живуть симпатичні люди, змогла сама переконатись, якої краси, навіть чарів сповнена рівнина, яку авт. показував їй, може, трохи й з надмірним захопленням; вона визнала, що ніколи ще не бачила такої великої і такої пласкої рівнини, яка б їй нагадувала Росію, «якби я не знала, що тут рівнина тягнеться тільки на триста-чотириста кілометрів, а там на тисячі. Але погодься, що вона справді нагадує Росію». Зауваження авт. про те, що ця рівнина, може, й нагадувала б Росію, якби не огорожі, Клементина не захотіла взяти до уваги і взагалі назвала його розлогі міркування про огорожі, живоплоти й межові знаки «надто літературними», а коли він нагадав, що межові знаки вперше запровадили стародавні кельти, звинуватила його в «расизмі», але врешті, хай і неохоче, все ж таки визнала, що тут «людину вабить до себе горизонт, як у нас її вабить прямовисна вершина; тут завжди почуваєш себе так, наче ти пливеш,— навіть у машині і, мабуть, у поїзді також,— аж страх бере, що ти ніколи не досягнеш берега. А може, тут узагалі немає берега?» Вказівка авт. на те, що далеко на обрії видно узгір'я Ейфеля, викликало в Клементини тільки глузливий сміх.

Зате Марія ван Дорн мала цілковитий успіх. Пиріг зі сливами і збитими вершками (коментар: «Ви тут з усім їсте вершки»), кава, що її М. в. Д., «як і годиться», тут-таки підсмажила й змолола,— та кава остаточно скорила Клементину: «надзвичайна, перша справжня кава в моєму житті, аж тепер я знаю, що таке кава» і т. д., і т. д. А ще: «Ви тут, мабуть, усі гурмани». М. в. Д. на прощання також висловила свої враження: «Пізнувато, але нічого, хай вас бог благословить.— Тоді пошепки: — Вона вам дечого додасть.— М. в. Д. почервоніла і так само пошепки пояснила: — Ну, якогось ладу і таке інше.— Потім крізь сльози: — А я вже так і вікуватиму старою дівкою».

У притулку сказали, що Богаков «зник», і, що вже зовсім дивно, «зник невідомо куди». Лишив тільки записку: «Не шукайте, поки що дякую, дам звістку», та вже чотири дні ніякої звістки не давав. Біленко вважав, що Богаков знов «десь жирує», а Кіткін вирішив, що він, мабуть, «червоний шпигун», тому й утік. Привітна сестра відверто призналася, що Богаков десь дівся, але не дуже турбувалась — мовляв, таке з ним буває майже щовесни. «Тоді він мусить десь вискочити, але такі прогулянки для нього стають дедалі важчі, бо йому потрібні уколи. Добре, якщо він там у теплі».

Хоч К. знала вже стільки найрізноманітніших думок про Лені, стільки відгуків, серед них і гострих, частково прямих, а частково й посередніх (відгук Б. Г. Т., який усе ж таки міг підтвердити існування Лені), вона тепер захотіла неодмінно побачити її саму, «на власні очі, живу, з плоті і крові». Не без остраху й тремтіння авт. через Ганса Гельцена влаштував зустріч з Лені, що давно вже була на часі. Домовилися, що на цю зустріч будуть допущені тільки Лотта, Мехмет і ще одна особа — «ви здивуєтесь, як побачите, хто»,— бо Лені дуже «знервована».

«Вона,— сказав Ганс Гельцен,— після перших прогулянок з Мехметом така збуджена, що не витримала б присутності більш як п'яти чоловік. Тому нас із дружиною також не буде. Що її особливо нервує, то це закоханість і еротична жага, яку аж наче випромінюють Пельцер і Шіртенштайн і яка помітна навіть у Шольсдорфа».

Оскільки К. ревниво сприйняла її знервованість, авт. пояснив, що хоч він про Лені знає все, а про неї — К.— майже нічого, хоч унаслідок довгих, наполегливих пошуків він утаємничений у найінтимніші почуття Лені й через це часом почуває себе шпигуном, а часом її спільником, усе ж таки вона — К.— йому близька, а Лені — тільки симпатична, але чужа.

Треба щиро признатися: для авт. присутність К., її філологічна і соціологічна цікавість були порятунком; без К.— врешті, він би й не мав її, якби не Лені й не Гаруспіка — авт. напевне наразився б на небезпеку, що теж захворіє невиліковною шіртенштайнівською чи пельцерівською хворобою.

На щастя, його хвилювання й напружене очікування пригасила одна несподіванка: кого ж він побачив у Лені? Хто там сидів на канапі біля мило зарум'янілої Лотти Гойзер, відверто тримаючи її за руку і з ніяковості широко всміхаючись? Хто ж, як не Богаков! Одне можна сказати напевне: привітній сестрі В притулку, з якого він утік, нема чого турбуватися — він у теплі! А якби хто мав сумнів, що Лотта Гойзер здатна випромінювати тепло, хай би сам глянув на них. Був тут і Мехмет, на подив і майже розчарування авт. не схожий на жителя Близького Сходу; простакуватий, у вимушеній позі, але не збентежений, у блакитному костюмі, накрохмаленій сорочці, в скромній (ясно-брунатній) краватці, він сидів поряд із Лені, тримаючи її за руку,— в такій позі десь року 1889 сиділи перед величезною камерою фотографа, що саме заклав пластинку і, перше ніж натиснути на гумову грушу, сказав не ворушитись. Лені... ну, авт. добре натремтівся, поки зважився звести на неї очі: адже протягом своїх невтомних пошуків він лише двічі мимохідь бачив її на вулиці, обидва рази збоку, не в лице, відзначив тільки її горду ходу, але тепер уже він мусив глянути їй просто в вічі. І тут авт. дозволить собі understatement[34], у якому більше недооцінки, ніж переоцінки: було на що подивитися! Дуже добре, що з ним була К., а то авт. справді відчув би ревність до Мехмета; його й так щось кольнуло в серце, легенька заздрість, що не в його обіймах Лені сниться борона, кресляр і офіцер. Бона підрізала коси і трохи підфарбувала їх під сивий колір; тепер їй можна було дати тридцять вісім. У її темних, блискучих очах ледь прозирав смуток, і хоч доведено, що зріст її —1 м 71 см, здавалося, що вона має не менш як 1 м 85 см. Та водночас її довгі ноги свідчили, що вона ще краща, коли стоїть або ходить. Бона почала граційно наливати каву, Лотта накладала на тарілки печиво, а Мехмет, хто скільки бажав,—«Ложечку? Дві? Три?» — додавав збитих вершків. Видно було, що Лені не те що не балакуча й потайна, а просто скупа на слова й дуже несмілива, через що з обличчя в неї майже не сходила «боязка усмішка». На К. вона дивилась прихильно й ласкаво, що сповнило авт. гордістю й радістю. А коли К. спитала її про Гаруспіку, вона показала на велику, півтора на півтора метра, картину над канапою, справді імпозантну, хоч ще й не докінчену, не строкату, а барвисту; від неї віяло космічною силою і ніжністю. Лені задумала в тому не довершеному ще творі змалювати не всю сітківку ока, а тільки вісім її шарів, як можна було порахувати; за цей час із шести мільйонів колбочок вона встигла намалювати тисяч із тридцять, а зі ста мільйонів паличок тисяч вісімдесят. Від свого попереднього задуму — змалювати поперечний розтин ока — вона відмовилася, вдавшись натомість до площинного зображення, що мало вигляд безмежної рівнини, якою можна йти аж до невидимого обрію. Лені: «Оце вона — може, тисячна частина її сітківки, якщо я докінчу картину». Вона стала майже балакуча, бо додала: «Моя велика вчителька й велика приятелька». Більше вона нічого не сказала за тих п'ятдесят три хвилини, що авт. з К. сиділи в неї. Мехмет, здавалося, не мав почуття гумору; навіть подаючи вершки, він не відпускав Лені, і їй доводилось наливати каву однією рукою, бо другу тримав Мехмет. Це тримання за руки було таке заразливе, що врешті й К. взяла авт. за руку, ніби все міряла йому пульс. Безперечно, К. була захоплена. Від її академічної пихи не лишилося й сліду, видно було з усього, що хоч вона й знала про Лені, та не вірила в неї; хоч Лені й фігурувала в паперах ордену, але К. вразило, що вона існує насправді, цілком реально. К. важко дихала, і навіть авт. передалося її хвилювання.