Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

На чотирнадцятому році з'явилася ще одна ознака ДУ, вже майже фатальна: дедалі більша любов до порядку, потяг до прибирання, пов'язаний із процесом змужніння. Л. Б. Г. не тільки замітав вулицю перед будинком, подвір'я, квартиру, а навіть, гуляючи, підіймав із землі то листок, то папірець. Навіть улюбленими іграшками в нього від восьми до тринадцяти років були різноманітні мітли, хоч оточення, здебільшого жіноче, вважало, що це „дівчача риса“. Найкраще психологічне пояснення цьому феноменові можна дати таке: Л. Б. Г. демонстративно протиставляв чистоту навколишньому світові, що закидав його брудом і лайкою,— так само з допомогою поляризації.

Виключений із шостого класу, Л. Б. Г. зі своїм далеко не блискучим свідоцтвом не мав шансів дістати нормальне місце. Він почав працювати помічником — знов переважно з мітлою! — у квітникарстві згадуваного вже Пельцера, потім у іншого квітникаря, Грунча, на такій самій роботі; далі його взяла до себе адміністрація кладовища, а звідти він перейшов до міського управління очищення вулиць, коштом якого здобув собі згодом шоферські права. Там він працює вже шість років і, незважаючи на помічену за ним схильність до продовження вихідних і відпусток, його теперішній роботодавець дуже ним задоволений, хоч і виявляє цілком зрозумілу неприязнь до його явної і відвертої ВВУ. Зате ДУ протягом останніх шести років у Л. Б. Г. помітно було тільки в ставленні до матері, якій він порадив кинути роботу, хоч вона ще відносно молода й могла б працювати. Він поприводив квартирантів — робітників-чужинців з родинами. І коли один із тих робітників став її коханцем, Л. Б. Г., чия палка любов до матері не викликає ніякого сумніву, сприйняв це підозріло спокійно. Навіть почувши, що мати завагітніла від чужинця східного походження, він радісно, Е. сказав би, підозріло радісно, вигукнув: „Хвалити бога, то я ще матиму братика або сестричку!“ — хоч у тому вигукові (щоправда, як добре прислухатись) можна було вчути певну силуваність.

Помилково було б шукати причини тієї силуваності тільки в едиповому комплексі. Тут був і цілком зрозумілий страх перед новими сутичками з оточенням, які Л. Б. Г. безперечно пов'язував з народженням дитини: на підставі власного досвіду він знав, що ці сутички неминучі.

Певна річ, не виключено, що тут були й ревнощі, проте вірогідність їх можна звести до мінімуму. Опит ровесників і товаришів по роботі Л. Б. Г. показав, що він не тільки має успіх серед жінок і дівчат, але й не відмовляється заживати плодів того успіху.

Тут треба наперед сказати, що сміттярі часом виконують додаткову працю на прохання громадян, яким ніде дівати харчові залишки, і заходять з ними в непередбачені контакти — забирають ті залишки понад визначену норму, здебільшого за чайові. Управління очищення вулиць дивиться на такі „порушення“ крізь пальці, бо не має достатньої кількості контейнерів на сміття.

Хоч яким відносно гармонійним може здатися накреслений тут портрет Л. Б. Г., а все ж він має безперечні суспільні вади, що саме як такі й повинні розглядатися, хоч вони викликані потребою поляризації як засобу оборони.

Навіть психолог-дилетант помітив би в Л. Б. Г. 1) комплекс солідарності, який можна пояснити постійним прагненням до ототожнення себе з батьком і з матір'ю і який у дорослому віці Л. Б. Г. переніс на чужинців, а під час тримісячного ув'язнення — і на в'язнів. Якщо вважати в'язнів також за „чужинців у суспільстві“, то комплекс солідарності переходить у споріднену з ним 2) ксенофілію, тобто любов до всього чужоземного, яка в свою чергу виявляється у 3) ксенофілології, бажанні вивчати мову чужинців (Л. Б. Г. уже кілька місяців проходить курс турецької мови). Така особа (Е., хоч і має чимало сумнівів, волів би сказати — особистість), як Л. Б. Г., завдяки своїй високо розвиненій чутливості й інтелектові завжди стоїть перед вибором: вона або має пристосовуватись до оточення і тим самим „зраджувати“ себе і свій нахил до ототожнення, або весь час відштовхуватись від оточення і тим самим утверджувати себе і своє право на ототожнення,— звідси постійний конфлікт між тим, чого вона може досягти в суспільстві, і її здібностями. Отже, такій особі (особистості?) потрібні все нові, згодом навіть штучні перепони, щоб довести собі й світові свою спроможність до самоствердження. Л. Б. Г. можна назвати також 4) симулянтом — коли не брати до уваги звичайної для кожного передумови, що людина, яку називають цим словом, має зі своєї симуляції якусь вигоду (довше, ніж треба, перебуває в лікарні, домагається пенсії чи неоплаченої відпустки і т. д.); Л. Б. Г. симулює — ми навмисне трохи перебільшуємо — не задля вигоди, а собі на шкоду, щоб цим задовольнити свій комплекс солідарності й нахил до ксенофілії. З цього погляду і фальшування векселів можна зрозуміти як „симуляцію“, а не як справжній „злочин“. Те, що Л. Б. Г. від багатьох своїх симуляцій врешті таки має вигоду (хоча б довір'я чужоземних робітників, що межує з обожнюванням), не суперечить діалектиці такого життєвого експерименту і тільки ще дужче „вияскравлює“ суспільну модель, чи, як сказали б мої марксистські колеги, суспільний принцип.

Треба ще пояснити, як Л. Б. Г. виявляє свою ВВУ. Призначений бригадиром („На вищу посаду я не піду!“), він виявив гідні подиву організаційні здібності. Ставши відповідальним за вивезення сміття в районі, він урахував усі особливості вуличного руху й зумів так спланувати роботу, що без великого поспіху закінчував її на дві або й на три години раніше, ніж звичайно. Скоро помітили, що Л. Б. Г. і його бригада дозволяють собі надто довгі перепочинки, які нітрохи не позначаються на продуктивності праці. На вимогу передати свій організаційний досвід у відділ планування, Л. Б. Г. відповів відмовою і знов почав виконувати свою роботу за інструкцією, бо від населення надходили сердиті заяви, що сміттярі, особливо ж чужинці, надто багато відпочивають, і ті заяви підхопила навіть преса. Цей випадок уперше звів Е. з Л. Б. Г., бо його справу мали передати в трудовий арбітраж, але потім, за порадою Е., відмовилися від цього наміру. (Е. посилається на справу службовця адміністративної установи Г. М., до якої він був причетний як Е. і під час розгляду якої він уперше ввів у літературу з трудового права термін ВВУ. Г. М., що виконував визначену йому на вісім годин роботу за дві з половиною години, потім опрацював — на противагу Л. Б. Г.— відповідну модель для своїх співробітників, але, зацькований ними, тяжко захворів на психічну хворобу. Одужавши і влаштувавшись на роботу в іншу установу, він змушений був „гайнувати“ шість з половиною години і почав просити, щоб ті „змарновані шість з половиною годин щоденно“ йому дозволили витрачати як він сам хоче. Отримавши відмову, Г. М. захворів ще тяжче. Та оскільки його справа привернула до себе увагу громадськості, Г. М. узяли на роботу в одну промислову фірму, де він, цілком одужавши, неабияк прислужився її успіхові. У випадку з Г. М., який Е. також вивчав, закид у ВВУ стосується тільки відмови Г. М. відсиджувати належні години робочого дня. Але взагалі ВВУ стає дедалі поширенішим явищем, яке поставить перед нашим суспільством, заснованим на найвищій продуктивності праці, багато важких проблем).

У випадку з Л. В. Г. ця ВВУ полягає в тому, що він, хоч і виконує належну працю за належний час, не хоче віддавати до послуг роботодавців — навіть за багато вищу платню — весь свій організаційний хист і свій інтелект. Суспільство може визначити з допомогою комп'ютерів найменшу, найбільшу й середню норму для кожної праці, але не для праці сміттярів, бо тут треба враховувати всі несподіванки вуличного руху й топографічні особливості вулиць, а це може зробити тільки досвідчений, здатний до абстрактного мислення фахівець, як Л. Б. Г. А коли зважити, що так можна було б значно вдосконалити методи вивезення сміття не лише в місцевих, а й у регіональних масштабах і навіть у масштабах цілої країни, то важко навіть вирахувати, якої шкоди завдав нашій економіці Л. Б. Г. Як бачимо, в цьому випадку маємо справу з небуденною ВВУ.

Для Е. важливо було мати повне уявлення про психічний стан Л. Б. Г., тому він попросив в'язничного лікаря перевірити діяльність усіх органів його тіла, а також виміряти зріст і вагу. Висновок: усе в нормі. Вживання алкоголю й нікотину теж нормальне, принаймні ніякої шкоди від них здоров'ю не помічено. В цілому організмі не виявлено жодних хворобливих явищ, крім хіба мінімальної, на півдіоптрії, короткозорості в правому оці. Оскільки Л. Б. Г. зазнавав досить прикрих сутичок з суспільством і відповідав на них безперечно хибними вчинками, то майже кожна така сутичка мала б лишити тяжкий слід і на його ендокринній системі, тож Е. пояснює це нормальне функціонування організму тією постійною поляризацією, яка тут витворила рівновагу. Звичайно, коли б не ця складна рівновага, якої можна було досягти тільки щоденним внутрішнім напруженням, то Л. Б. Г. за короткий час дістав би тяжкий діабет, гостре запалення печінки або й кольку в нирках. Тому Е. відрадив достроково випускати Л. Б. Г. з в'язниці, бо він там має грунт для цієї поляризації, а крім того, може задовольнити свій комплекс солідарності й свою ксенофілію. Можливо навіть — принаймні не виключено,— що він шукав незвичайних в'язничних умов, щоб підтримати напруженість у стосунках із суспільством, яка на волі починала вже спадати. До того ж за цей час, як стало відомо Е., дуже зросла солідарність середовища з матір'ю Л. Б. Г., що, треба визнати, зменшило для нього можливість поляризації, отже, йому лише корисно відбути повний термін ув'язнення, тим паче, що тоді не буде перерваний досить уже помітний процес героїзації Л. Б. Г. серед товаришів по роботі.

Е. не зважується взяти на озброєння нову теорію, яку висунув проф. Гункс, і застосувати її до Л. Б. Г. Ідеться про досі заперечуваний стан „удаваної нормальності“, що його проф. Гункс, як він вважає, виявив, переглянувши їхні відповіді на тести, в осіб, які маскують свій сильний потаємний гомосексуальний потяг перебільшеною гетеросексуальною активністю на тлі „істерично регульованої рівноваги“ (Гункс). На основі нового, науково докладного аналізу давніх протоколів інквізиції Гункс пояснює „вроду“ відьом, їхню „фізичну красу й знадливість“, їхні „любовні чари“, засновані на чудовому знанні діяльності залоз внутрішньої секреції, що безперечно випереджало свій час, тією „істерично регульованою рівновагою, яка приховувала їхню „справжню природу“.“

Е. не може сказати, що Л. Б. Г. властива „удавана нормальність“, це швидше відмова від нормальності при нормальних нахилах. Навіть вибір сміттярського фаху метою свого життя свідчить про інстинктивні пошуки необхідної для нього поляризації: цей фах служить чистоті і водночас вважається брудним».

XII

Лист п'ятдесятирічного (приблизно) санітара Б. Е., адресований Лені.

«Шановна пані Пфайфер, прибираючи, як того вимагає мій службовий обов'язок, стіл професора Кернліха, даючи лад його нотаткам, необхідним йому для складання медичних висновків, які він звичайно диктує, я випадково натрапив на Вашого листа. Відповідаючи на нього, я зловживаю довір'ям свого начальства, і це мені дорого коштувало б, якби Ви хоч слово сказали професорові Кернліху, моїм співробітникам і співробітницям або черницям, що чергують у нас. Отже, сподіваюся, що Ви мовчатимете. Я дуже неохоче йду на цей крок, розголошую професійну таємницю, хоч дотримування таких таємниць стало за дванадцять з гаком років праці в дерматологічній клініці моєю другою натурою. Я пишу Вам не тільки тому, що прочитав Вашого гіркого, схвильованого листа й бачив на похороні пані Шлемер, як глибоко, щиро Ви сумували за нею,— ні, не тільки тому. Відповідаючи Вам, я ніби виконую доручення чи заповіт небіжки, яка дуже страждала від того, що останні два тижні її життя до неї не пускали відвідувачів, змушені були не пускати — на цьому треба наголосити — з огляду на її стан. Ви напевне пам'ятаєте мене: я мав нагоду двічі або й тричі проводити Вас до небіжки, коли відвідини були ще дозволені. А втім, як санітара, може, й забули, бо я вже понад рік майже постійно працюю в кабінеті пана професора, допомагаю йому збирати матеріал для медичних висновків, лікарняних звітів і т. д., але, мабуть, пригадуєте літнього, огрядного, лисого чоловіка в темно-рудому волохатому пальті, що на похороні пані Шлемер стояв осторонь і ревно, аж непристойно як на чужу людину, плакав,— Ви, може, навіть подумали, що то якийсь невідомий Вам коханець небіжки. Ні, я не був її коханцем. І якщо я не додаю „на жаль“, то не думайте, що хочу цим образити дорогу небіжку чи показати себе святим та божим,— я міг би сказати ці слова цілком переконано, від щирого серця. Насправді мені не судилося знайти собі супутницю на ціле життя, і хоч я кілька разів з найчеснішими намірами заходив у стосунки з жінками, мої спроби щоразу кінчалися невдачею не тільки — не буду криводушити перед Вами — через ницість тих жінок, а й через мій фах (я мимоволі мусив постійно спілкуватися з венерично хворими) і через те, що я дуже часто добровільно брав нічні чергування.

Пан професор не відповість на Вашого листа, бо Ви не родичка небіжки, але якби Ви навіть були її родичкою, це не зобов'язувало б його повідомляти Вам „подробиці“ смерті пані Шлемер, про що Ви прохаєте його у своєму листі. Цього не дозволяє лікарська етика, якої санітар також має дотримуватись, і я не хочу її порушувати. Розповідаючи дещо про те, як прожила свій останній тиждень Ваша покійна приятелька, я й так уже розголошую лікарську таємницю, хоч тільки частково, і саме тому прошу Вас нікому не казати про мого листа. Звичайно, причина смерті, вказана в офіційній довідці про смерть, відповідає дійсності: гостра серцева недостатність, цілковите порушення кровообігу, але я хочу пояснити Вам, як кінець кінцем до цього дійшло, незважаючи на те, що пані Шлемер почала вже одужувати від своєї основної хвороби. Насамперед зазначмо: тяжку інфекційну хворобу, що привела Вашу приятельку до нашого закладу, вона схопила, за вірогідними джерелами, від одного чужоземного політичного діяча. Мабуть, Ви краще за мене знаєте, що Ваша приятелька вже два роки як відмовилася від того легковажного способу життя, який вона провадила досить довго, що вона, отримавши спадок від своїх батьків, переїхала в село, щоб там у спогляданні й смутку гідно закінчити своє життя. За своєю вдачею, як Ви напевне знаєте краще за мене, вона не була повією чи навіть розпусною жінкою, а швидше жертвою певних чоловічих забаганок. Вона просто не здатна була сказати „ні“, коли знала, що може дати втіху іншому. Я відчуваю, що маю право так пояснити її вчинки, бо пані Шлемер уночі напередодні своєї смерті розповіла мені майже все своє життя, всі подробиці свого „падіння“. Після дванадцяти років праці в дерматологічній університетській клініці, знаючи всі ті випадки, про які ще буде мова далі, я зовсім не збираюся ідеалізувати, а надто романтизувати фах повії, бо знаю, що більшість тих жінок помирають у злиднях і в бруді, в муках, із блюзнірськими прокльонами на устах, з'їдені хворобою; жоден із теперішніх веселих порнографічних журнальчиків не зважився б дати портрет такої жінки в себе на обкладинці. Їхня смерть — найстрашніша з усіх, які собі можна уявити: бідні, всіма покинуті, живцем зогнилі, вони не мають бодай крихти якоїсь розради. Ось чому я йду на похорон майже кожної такої бідолахи, яких в останню дорогу проводять тільки диспансерна сестра і священик, що саме того дня має служити панахиду.

Не знаю, як його тепер, не заходячи знову здалека, перейти до дражливої теми, яку мені вкрай неприємно зачіпати, хоч я й уявляю собі Вас сучасною, вільною від моральних забобонів жінкою; що була одружена, а тому більш-менш ознайомлена з речами, яких мені доведеться торкатися тут. Скажу Вам, що я також був колись студентом-медиком, хоч і не став лікарем. Я лишився на санітарній службі через обставини, що склалися внаслідок війни, але не тільки через них, а ще й через непереборний страх перед іспитами, а власне, перед іспитом з початкової фізики. Але я набув таких великих знань і досвіду в німецьких і російських госпіталях, що коли 1950 року звільнився тридцятип'ятирічним з російського полону, то почав легковажно вдавати з себе дипломованого лікаря і як такий досить успішно практикував, але 1955 року був засуджений за шахрайство і так далі й провів кілька років у в'язниці, аж поки завдяки втручанню професора Кернліха, з яким я працював іще студентом, 1937 року, не був дочасно звільнений. Професор Кернліх заопікувався мною і взяв до себе на роботу. Це було 1958 року. Отже, мені відомо, як живеться людям із заплямованою репутацією. До речі, протягом своєї все ж таки п'ятирічної „лікарської“ практики я не допустився жодної помилки, яку можна було б довести. Тепер Ви знаєте, з ким маєте справу,— принаймні це я Вам розповів. Але як мені розповісти інше? Та спробую, візьму бика за роги! Ваша приятелька Маргрет настільки одужала, що ми вже думали через півтора-два місяці взагалі виписати її з лікарні. Кожні відвідини додавали їй життєвого тонусу, серед інших і відвідини одного дивного, але симпатичного добродія, що останнім часом бував у неї найчастіше (!!! — окличники авт.); спершу ми думали, що то її колишній коханець, потім — що то звідник, а пізніше — що то якийсь дипломат, той, що познайомив її з чужоземним державним діячем, зв'язок із яким виявився для неї фатальним; пані Шлемер, як вона сама казала, заповзялася була довести того державного діяча до такого стану, щоб він захотів оформити їхні стосунки шлюбною угодою, і довела, хоч доти ніяким іншим жінкам не вдавалося домогтися цього.

І ось незадовго перед тим, як її мали виписати, сталося щось дуже дивне, якийсь парадокс. Навіть мені, що навчався на медичному факультеті, мав довгу „лікарську“ практику й за тридцять п'ять загалом років наслухався цинічного жаргону „лицарів загратованих замків“ і звик до нього, важко писати це такій дамі, як Ви, а ще важче було б розповісти усно. Отже, шановна пані Пфайфер, ідеться про орган, здатний на таку складну з фізичного, біохімічного й психічного погляду реакцію і дію, орган, який звичайно звуть чоловічим членом (ох, мені аж полегшало, що слово нарешті назване). Вас не повинне вразити те, що жінки, які звичайно потрапляють до нашої клініки, наділяють цей чоловічий атрибут не дуже делікатними назвами. Особливо полюбляють вони, та й завжди полюбляли різні чоловічі імена. Треба сказати, що явно вульгарні означення, хоч які вони неприємні на слух, усе-таки відповідають середовищу й мають немовби діловий, майже клінічний характер, тому навіть вони не здаються такими гидкими, як ті „невинні“ назви. І от, як на зло, саме в той час, коли Ваша приятелька почала одужувати, в нашій клініці запанувала просто-таки дурна мода називати згадуваний мною атрибут чоловічими іменами. А мушу Вам сказати, шановна пані Пфайфер, що в клініці, і не тільки в нашій, ця дурна мода накочується хвилями — таке ще буває хіба що в інтернатах для дівчат. А крім того, ці хвилі захоплюють і середній та нижчий медичний персонал За три роки перебування в ув'язненні я переконався, що такі „діалектичні перехлюпування“ трапляються і між в'язнями та їхніми наглядачами. Черниці, що чергують у лікарнях, взагалі люблять часом встругнути якусь дурницю, а вже в дерматологічних клініках, як наша, то їм тільки дай цього. І це не ознака їхньої зіпсованості, а лише своєрідна самооборона. Взагалі наші сестри-черниці напрочуд добре ставилися до Вашої приятельки, дуже часто дивилися крізь пальці на відвідувачів та на їхні подарунки, алкоголь і сигарети, та оскільки частина тих сестер уже років тридцять або й сорок спілкується з венеричними хворими, то в багатьох випадках переймає від них — самооборона! — їхній жаргон, а часом буває, що ще й розширює його. А тепер я повинен сказати Вам про один дивовижний факт, який вразить Вас або, може, тільки підтвердить Ваші власні спостереження: пані Шлемер була надзвичайно соромлива. Спочатку її дражнили тим, що називали у згаданому вже контексті імена „Густав Адольф“, „Егон“, „Фрідріх“ і т. д. й реготали, коли пані Шлемер не розуміла, про що йдеться. Хворі день і ніч мордували її цими жартами, і сестри також підпрягалися до них. Спершу в цій жорстокій грі користувалися тільки типово протестантськими іменами: „До тебе надто часто навідувався Густав Адольф“ або „Ти надто любила Егона“ і т. д., і т. д. Оскільки пані Шлемер і далі нічого не розуміла, її мучительки вдалися до ще прозоріших натяків, „щоб розхитати її прокляту невинність“ (пацієнтка К. Г., професійна звідниця, шістдесят з гаком років). Коли ж вона нарешті збагнула, з чим пов'язані в устах хворих чоловічі імена, то почала просто-таки паленіти з сорому щоразу, як чула їх. А паленіти їй доводилося дуже часто. Хворі сприйняли це як манірність і лицемірство, тому жарти їхні стали ще безжальніші, перейшли у відвертий садизм. У своїй жорстокості вони дійшли до того, що почали у відповідному контексті вживати й жіночі імена. А особливо полюбляли поєднання типово протестантських імен з типово католицькими, яке вони звали „мішанкою“. Наприклад, Алоїз і Луїза й т. д. Врешті скінчилося тим, що пані Шлемер, по-простому кажучи, тільки те й робила, що червоніла, навіть тоді, як у коридорі без ніякої задньої думки вимовляли ім'я відвідувача чи кликали сестру або санітарку. Ставши на шлях жорстоких знущань, щиро обурені її вразливістю, яку вони не хотіли їй пробачити, мучительки пані Шлемер уже не могли зупинитися й дійшли у своїх лихих жартах до справжнього блюзнірства — відтепер мовилося тільки про святого Алоїза, що як-не-як був заступником невинних, про святу Агату і т. д. Навіть не бувши психологічно вразливою, людина страждала б від цього, а пані Шлемер не лише червоніла, але й з душевної муки щоразу зойкала, як згадували „Генріха“ або „святого Генріха“.

А коли ми, шановна пані Пфайфер, кажемо про людину, що вона почервоніла, то для цього її стану є свої, доведені медициною, причини. Відбувається це звичайно тому, що судини й капіляри в шкірі обличчя завдяки сигналам вегетативної нервової системи раптом починають посилено наповнюватися кров'ю,— під час радісного хвилювання чи збентеження (як у випадку з пані Шлемер). Про інші причини цього явища ми тут не будемо згадувати. У пані Шлемер пермеабельність (проникність) капілярів і так була вища за нормальну, тому в неї скоро почали утворюватися так звані гематоми (відомі в народі під назвою „синців“) і пурпури, які по-простому можна назвати червоними плямами. Від цього, шановна пані Пфайфер, Ваша приятелька й померла. Врешті все її тіло — що потім підтвердив також розтин — покрилося, як і слід було сподіватися, гематомами й пурпурами, її вегетативна нервова система від перенапруження перестала виконувати свої функції, кровообіг порушився і серце відмовило. А оскільки ця її постійна реакція обернулася в гострий невроз, пані Шлемер увечері напередодні своєї смерті почервоніла навіть від того, що почула спів черниць у каплиці, де відправляли молебень. Я знаю, що ніколи не зміг би довести свою теорію і, відп., свій діагноз, а все ж таки, вважаю, повинен написати Вам: Ваша приятелька Маргрет Шлемер померла від того, що надто часто червоніла.

Коли вона вже так ослабла, що не могла зв'язати слів, то тільки шепотіла: „Генріх, Генріх, Лені, Рахель, Лені, Генріх“. І хоч годилося б причастити її на смертній постелі, я врешті відмовився від цієї думки: надто причастя змучило б її, бо хворі у своєму блюзнірстві дійшли до того, що почали вживати в згадуваному вище контексті й такі слова, як: „спаситель“, „син божий“, „мадонна“, „діва Марія“, „пресвята богородиця“, з усіма епітетами, навіть з епітетами, взятими з лавретанської літанії[36], такими, як „таємнича троянда“ і т.д. Тому літургійний текст, промовлений біля постелі пані Шлемер, напевне вже не втішив би її, а тільки болісно вразив би.