Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Виділення, утримання й використання казенних будівель та приміщень для культових потреб військових релігійних громад (гарнізонні церкви та церкви при учб. таборах), а також гарнізонних кладовищ належить до компетенції гарнізонних адміністративно-господарських відділів. У великих госпіталях слід обладнувати молитовні зали.

На будівництво нових гарнізонних церков і влаштування нових гарнізонних кладовищ з усіма потрібними спорудами, на обладнання окремих приміщень культового призначення й на реконструкцію вже наявних об'єктів цього типу потрібен дозвіл ГКСВ[22] чи ГКВМС[23]. Клопотання має бути підтримане військовим єпископом. Якщо в гарнізоні немає придатних для культової мети казенних приміщень, слід офіційно забезпечити право на користування цивільними церквами. В таких випадках треба домагатись також права на вживання наявного в цивільній церкві культового приладдя. Якщо такої змоги нема, то командування гарнізону мусить придбати таке приладдя згідно з § II—113-а. Угода, яку укладає гарнізонний адм.-госп. відділ, має бути завізована військовим (військово-морським) священиком гарнізону і старшим військовим (військово-морським) священиком корпусної (військово-морської) округи й затверджена адм.-госп. управою корп. округи чи військ.-морськ. інтендантством. (Див. статутну інстр. № 370 (АБ розд. 29).

Для навчання конфірмантів виділяються відповідні приміщення в церквах чи інших будівлях. У разі потреби гарнізонний адм.-госп. відділ може їх орендувати за згодою окружної адм.-госп. управи чи в/м інтендантства. Залежно від обставин, наймання таких приміщень можна доручати самим священикам. В такому випадку окр. а/г управа чи в/м інтендантство призначає їм відповідну грошову компенсацію.

Видатки на утримання гарнізонних церков, окремих культових приміщень за п. 150 та гарнізонних кладовищ з усім належним до них господарством, придбання й поповнення всього потрібного інвентаря (в т. ч. й культового — див. § II—113-а), а також витрати на опалення, освітлення й прибирання церков та цвинтарних каплиць і на лагодження та прання церковних уборів покриваються з відповідних бюджетних статей розділу „Побутові видатки“.

У військових частинах, що мають власне господарство, чистий прибуток з реалізації кінського гною на добриво (повний прибуток мінус податок з обороту, див. § 62 (2) закону про державний бюджет) ділиться на дві рівні половини: одну заприбутковує бухгалтерія частини під статтею „Різні прибутки“, а друга лишається господарському підрозділові й згідно з п. 244 вписується до господарсько-розрахункової книги в окрему графу „Прибутки з гною“.

За ці гроші господарські підрозділи повинні:

1) Систематично очищати гноїща (див. § II—908-д).

2) Мати власні транспортні засоби для фуражування.

3) Поліпшувати обладнання стаєнь, манежів, учбових майданчиків, дистанцій з бар'єрами тощо додатково до передбаченого статутом (§ 179-д і 246).

4) Поліпшувати фуражування й догляд за кіньми.

Витрачати гроші, одержані від реалізації гною, на інші потреби не дозволяється. Господарські підрозділи зобов'язані, за домовленістю з адм.-госп. відділом гарнізону, реалізувати гній по змозі дорожче. Адм.-госп. відділи повинні знаходити найвигідніші можливості продажу. Коли гній обмінюється на фураж, цей обмін слід проводити по книгах як купівлю-продаж, хоча самий факт обміну оформлювати так не обов'язково. Грошову вартість гною й фуражу слід заносити до книг у дебет і кредит і половину цієї суми проводити як прибуток з реалізованого гною по статті „Різні прибутки“. З неї покривається й вартість добрив, які частина використовує для власних потреб, напр. для угноєння пасовиськ.

Право реалізації гною належить господарській одиниці (кавалерійський полк, батальйон і т. ін.). Його можна надавати й окремим ескадронам, батареям та ротам. Облік провадиться по господарсько-розрахунковій книзі згідно з п. 244 і 261.

Суми, одержані з реалізації гною й занесені до госп.-розр. книги під графою „Прибутки з гною“, залишаються в бюджеті військової частини й тоді, коли її переводять до іншої казарми чи іншого гарнізону. Для окремих підрозділів у разі їх переведення до іншої частини можна перераховувати на бюджет цієї нової частини відповідну суму. В разі розформування військової частини одержані з реалізації гною суми, які залишаться після покриття останніх видатків, слід проводити по статті „Різні прибутки“. В цьому випадку все майно, придбане за вищезазначені суми, передається без оплати адм.-госп. відділові під розписку й заноситься до інвентарних книг».

Авт. довелося, щоб уточнити, доповнити й перевірити деякі добуті відомості, ще раз потурбувати високопоставленого добродія; той, дізнавшись від секретаря, що авт. йому телефонує, сам узяв трубку й не вагаючись дав згоду на цю, «а в разі потреби й дальші зустрічі». Голос його звучав цього разу приязно, майже протекторально, і авт. вирушив у тридцятишестихвилинну подорож залізницею вже без остраху. Він не поскупився на таксі — й через те розминувся з «бентлі» високопоставленого добродія: той сам послав шофера з машиною на вокзал, щоб підвезти його. Та оскільки авт. не сподівався на таку увагу й не був попереджений, це йому коштувало 17 марок 80 пфенігів, а разом з чайовими 19 м. 50 пф., бо високопоставлений добродій живе досить далеко за містом. Авт., звичайно, дуже шкодує, що цим завдав податковій управі збитку на суму від 1 м, 75 пф. до 2 м. 20 пф. Йому здалося, що і цей раз доречно буде привезти подарунки, і вибір його спинився на гравюрці з рейнським краєвидом, подібним до тих, що так сподобались йому у пані Гельтоне своєю ювелірною чіткістю. Асигновано на неї 42 марки, з рамкою 51 м. 80 пф., і господиня, що її далі називатимемо просто Кицюнькою, була — й не тільки на словах —«у захваті від такого знаку уваги». Для самого господаря авт. привіз перше видання «Комуністичного маніфесту» — щоправда, лише в факсимільному перевиданні (а власне, навіть у трохи підретушованій фотокопії, та однаково господар теж радісно всміхнувся).

Цього разу настрій був вільніший. Кицюнька — в ній уже не відчувалось підозріливості — сказала подати чай, приблизно такої якості, як той, що пані Гельтоне в кав'ярні назвала не дуже добрим; подано також сухе печиво, сухе вино, сигарети, і на обличчях вразливого подружжя можна було помітити легку меланхолію — певна річ, не сльози, але принаймні вогкі очі. Розмова вийшла досить приємна, без прихованої войовничості, хоч і не позбавлена войовничості відвертої. Сад ми вже змальовували, кімнату також, терасу ще ні: вона має вигадливі, в стилі барокко, обриси, по боках прикрашена увитими зеленню галереями, серединою виступає далеко в сад; на газоні приладдя для крокету. На кущах перші квіти (форзиції).

Кицюнька — чорнява, їй п'ятдесят шість, але можна дати цілком щиро сорок шість, довгонога, з маленьким ротиком і нормальних розмірів бюстом, у червоно-рудій сукні-джерсі, обличчя вибілене косметикою, що їй личить. «Це все дуже милі речі, що ви нам розповіли про ту дівчину, як вона їздила від табору до табору на велосипеді й шукала свого коханого, а врешті знайшла його на кладовищі; тобто не те миле, що він лежав на кладовищі й що вона його там знайшла, а що молода жінка об'їздила на велосипеді весь Ейфель і Арденни, до Намюра, і їй пощастило добратись аж до Реймса, тоді назад до Меца, й знов додому, й знов через увесь Ейфель, через усі кордони зон і країн. Я ж із нею знайома, і якби того разу знала, що це ви про неї говорите, то я б... то я б... ну, не знаю, що саме, але спробувала б зробити їй якусь приємність, хоч вона людина досить замкнута. Адже ми в п'ятдесят другому році, коли мій чоловік нарешті вийшов з ув'язнення, зразу поїхали до неї, розшукавши того квітникаря й дізнавшись від нього, де вона живе. Справді, вона вродлива надзвичайно, і як це має впливати на чоловіків, розумію навіть я, жінка. (??— Авт.). І синочок прегарний — з довгим білявим, рівним волоссячком. Мій чоловік аж розчулився — хлоп'я нагадало йому молодого Бориса, хоча той був худорлявий і в окулярах, та однаково воно було схоже на нього, правда? (Господар кивнув головою.— Авт.). Але виховувала вона його, звичайно, зовсім неправильно. Чому вона відмовилась віддати його до школи? Адже хлопчикові було вже сім з половиною років, а вона з ним усе в якусь романтику гралася. Пісень йому співала, казки розповідала, і ота безсистемна мішанина з Гельдерліна, Тракля та Брехта, і... я не певна, що „Виправна колонія“ Кафки — це підходяща література для несповна восьмирічної дитини, й так само не певна, чи постійне споглядання натуралістичних зображень усіх-усіх, розумієте,— органів людського тіла не виховує занадто матеріалістичних поглядів на життя. І все ж таки в ній було щось надзвичайно привабливе, хоч і панувала там цілковита анархія. Мушу сказати, оті зображення статевих органів людини, та ще й збільшені... не знаю, чи не зарано це — правда, сьогодні це знов же було б запізно. (Обоє засміялись.— Авт.). Але хлоп'ятко було чарівне, чарівне, і таке щире, і вся доля цієї молодої жінки — їй тоді було, мабуть, якраз тридцять років, а вона вже втратила, можна сказати, трьох чоловіків, брата, батька й матір і така незалежна, така горда! Я більше не зважилась відвідати її, така горда була вона. Кілька разів ми їй писали — коли мій чоловік п'ятдесят п'ятого року їздив з Аденауером до Москви, він розшукав там у міністерстві закордонних справ одного знайомого ще з берлінських часів і нишком запитав його про Колтовських. Але безрезультатно: дідуся й бабусі цього чарівного хлоп'яти вже не було на світі, а його тітка Лідія — невідомо де».

Господар: «Це не перебільшення, коли я скажу: в тому, що Бориса нема на світі, винні західні союзники. Я маю на увазі не оту нещасливу й безглузду пригоду з солдатською книжкою і не той факт, що він загинув під час катастрофи в шахті. Ні, я зовсім не про те. Вина союзників полягає в тому, що вони заарештували мене й сім років інтернували та держали у в'язниці, хоча, правду сказати, замки в тій в'язниці були не дуже міцні й не завжди замкнені. Адже я був домовився з Еріхом фон Камом, що він мене сповістить, коли Борисові загрожуватиме небезпека, та коли варта дезертирувала, Нам розгубився, хоч, власне, в тій ситуації він зробив єдине, що міг: послав Бориса на Ерфт до фронту, де він міг би при першій нагоді без ніяких труднощів перебігти до союзників. А домовлялись ми про інше: Кам повинен був дістати Борисові англійську чи американську форму й ніби помилково перевести його до табору для військовополонених англійців та американців, а поки „помилку“ виявили б, то війна б уже скінчилася. І то, звичайно, було божевілля — діставати йому німецьку солдатську книжку, перевдягати в німецьку форму, та ще й чіпляти фальшиву перев'язку. Справжнє божевілля. Звичайно, ні Нам, ні я й гадки не мали, що тут замішана амурна пригода! Та ще й дитина! Під час бомбардування! Такі дурощі! Від тієї дівчини я тоді небагато довідався, вона мені подякувала, коли дізналася, що це я влаштував Бориса до квітникарства, але як подякувала... ну, так, приміром, як більш-менш пристойно виховане дівча дякує за плитку шоколаду. Хіба вона знала, як я тоді ризикував і як допомогло б мені Борисове свідчення в Нюрнберзі! Якої ганьби набрався я й перед судом, і перед своїми товаришами на лаві підсудних, коли заявив, що врятував життя такому собі Борисові Львовичу Колтовському, стількох і стількох років. Радянський обвинувач сказав: „Ну, гаразд, спробуємо розшукати цього Бориса Львовича Колтовського — адже ви навіть номер базового табору знаєте“. Але його так і не знайшли, хоч шукали цілий рік. Я думав, що це просто викрути. Борис справді міг би мені допомогти, якби він був живий та якби йому дозволили. Мені там приписували жахливі, огидні висловлювання,— і справді на нарадах, що в них я брав участь, лунали такі слова, але ж не з моїх уст! Невже ви повірите, що я міг сказати отаке (господар добув з кишені блокнот і почав читати): „У ставленні навіть до найпокірливішого і найпрацьовитішого радянського військовополоненого будь-яка поблажливість недоречна, бо він сприйме її як ознаку слабкості й поводитиметься відповідно“. Крім того, на одній нараді, що відбувалась у вересні сорок першого року в головного інспектора воєнної промисловості, я нібито запропонував споруджувати в стандартних бараках ІТП (імперської трудової повинності.— Авт.), розрахованих на розміщення ста п'ятдесяти полонених, багатоповерхові нари й таким чином оселяти в бараку на сто п'ятдесят душ вісімсот сорок полонених. А на одному з моїх заводів росіян нібито виганяли на роботу без сніданку й без спецодягу, і вони канючили хліба в робітників-німців, і нібито там були для них карцери. А тим часом хто, як не я, в березні сорок другого року скаржився владі на те, що виділені нам робітники-росіяни зовсім виснажені постійним голодуванням і їм бракує сили, наприклад, як слід закріпити різець у супорті верстата. Я сам, особисто, на нараді у генерала Райнеке, відповідального за всіх військовополонених, протестував проти встановленої пропорції інгредієнтів так званого „російського хліба“, що до його складу входило п'ятдесят відсотків житньої дерті, двадцять відсотків бурякового жому, двадцять відсотків целюлозного борошна і десять відсотків розмеленої соломи та листя. І домігся, щоб вміст житньої дерті підвищили до п'ятдесяти п'яти відсотків, а жому до двадцяти п'яти і відповідно знизили вміст отого жахливого целюлозного, солом'яного та листяного борошна — принаймні на наших підприємствах, і то нашим коштом. Як швидко забулося, що такі питання нелегко було навіть порушити. Я сам заявив Баке, заступникові міністра продовольства, і міністерському директорові Моріцу, що робота у воєнній промисловості не повинна бути рівнозначна смертному вирокові і що для цієї роботи потрібні дужі люди. І, кінець кінцем, це ж я добився запровадження так званих „днів додаткової юшки“, що згодом набули такої слави. Я посварився з гауляйтером Заукелем, він погрожував мені в'язницею і трохи не буквально тикав мені в обличчя всі постанови й розпорядження ГКСВ, ГКЗС та ІСБ (головне командування сухопутних військ, головне командування збройних сил, імперська служба безпеки.— Авт.). А що таке нелюдське ставлення до полонених всіляко намагалися приховати від широкої німецької громадськості, то я нишком, ніби ненароком, передав відомості про це до Швеції, наражаючи себе на велику небезпеку, аби привернути увагу світової громадськості, і яка ж була за те дяка? Два роки інтернування й п'ять років ув'язнення за кенігсберзькі заводи, хоч то тільки наша філія і я ніяк не міг відповідати за неї. Ну, гаразд уже, мені не слід нарікати, багатьох спіткала тяжча доля, дехто й загинув, а я все ж таки живий, здоровий і навіть не зазнав великої шкоди (в чому? — Авт.). Краще забудьмо все це, забудьмо й оте крутійство на суді, коли мені тицяли під ніс документи і приписували висловлювання, що зовсім не належали мені. Я так бажав уберегти хлопця від смерті — але мені не пощастило... І не пощастило розшукати його батька, матір та сестру, і якось вплинути на виховання його сина теж не пощастило. А хіба не очевидно, що мій моральний вплив на Бориса був не такий і поганий? Через кого він познайомився з Траклем, з Кафкою, та, кінець кінцем, і з Гельдерліном? І хіба ця жінка, що не хоче нічого розуміти, не завдяки мені змогла заповнити прикрі прогалини в своїй освіті, познайомившись із творчістю цих письменників? І чи справді то були нескромні претензії, коли я відчував, що мій обов'язок — узяти під свою, так би мовити, вищу опіку цього, скільки нам відомо, єдиного нащадка Колтовських? Я певен, що сам Борис не відхилив би моєї пропозиції, і чи справді треба було відштовхувати мене так різко? Надто ота нахабна жінка, що там жила,— забув, як її прізвище,— зі своїми примітивно-соціалістичними уявленнями: вона ж мене просто вилаяла найвульгарнішими словами і, власне кажучи, вигнала, а тим часом вона сама, як згодом я довідався, не вміла дати ради власним дітям і весь час балансувала на грані асоціальності, якщо не проституції. А хіба пан Груйтен, батько цієї дивовижно мовчазної жінки, а згодом і коханець тієї нахабної напівповії з червоним душком, був під час війни таким уже невинним ягнятком? Я хочу цим сказати, що вони не мали ніякого права так гордовито відштовхувати мене і брати на віру вирок суду, про сумнівність якого тепер уже говорить цілий СВІТ. Ні, ні, вдячності я не діждався, що ні, то ні».

Все це було сказано тихим голосом, скорше ображено, ніж войовниче, і Кицюнька час від часу, коли в чоловіка набрякали жили на лобі, заспокійливо брала його за руку. «Поштові перекази всі верталися, на листи я не одержував відповіді, порад моїх не хотіли слухати, і врешті та зухвала жінка, тобто ота друга, написала мені: „Невже ви не розумієте, що Лені не хоче мати з вами ніякого діла?“ Ну що ж, я не став більше набиватись, але, звичайно, потай цікавився ними — головне, хлопцем. І що з нього вийшло? Я не хочу сказати „злочинець“, бо я не такий дурень, щоб беззастережно брати на віру всі правові уявлення. Я сам свого часу був, можна сказати, злочинцем: адже те, що я з власної ініціативи підвищив на п'ять відсотків вміст дерті та жому в „російському хлібі“ й відповідно знизив вміст целюлози та листя, щоб зробити той хліб їстівнішим, за тодішніми законами було злочином і могло привести мене до концтабору. А згодом мене визнано злочинцем тільки за те, що я внаслідок складного переплетення родинних та економічних обставин опинився в числі великих капіталістів, суспільній групі, в якій насамперед упадають в око загальні риси й дуже важко розрізняти особисті відтінки. Отже, я сам у різні часи був „злочинним елементом“ і тому ніяк не схильний плямувати хлопця такими слівцями, але цілком очевидно, що з нього вийшов невдаха. Безглузде виховання привело його до безглуздих вчинків, бо хіба це не безглуздя — в двадцять три роки пробувати за допомогою фальшивих векселів і чеків повернути собі право власності на майно, що його теперішні власники набули в цілком законний спосіб, хоча, можливо, й завдяки своїй... ну, скажімо, діловій спритності, нехай навіть підступній, нехай навіть жорстокій, але таки цілком законно? Що втрачено, те втрачено, і що продано, те продано. З психоаналітичного погляду у хлопця ненормальна прив'язаність до матері й душевна травма через батька. Хіба вона розуміла, чого може накоїти своїм Кафкою і що такі протилежні духом автори, як Кафка й Брехт, коли їх так інтенсивно читати, просто осядуть у голові поруч не перетравлені — а до того ще й безмежний пафос Гельдерліна та гіпнотична декадентська лірика Тракля; ну, і ще отой анатомо-фізіологічний матеріалізм з елементами містицизму. Я сам ворог усяких табу, але чи варто так глибоко вдаватись у цей біологізм, у це звеличення всіх органів людського тіла та їхніх функцій — адже ми за своєю природою недосконалі й слабкі створіння. Ох, як гірко, коли тобі не дозволяють помогти, як боляче, коли тебе відштовхують!»

Авт. і тут несподівано побачив те, що вважав за неможливе: С. І як наслідок П., що знов-таки був наслідком прихованого С. III — але в цю мить через розкішний газон надбігли собаки, прегарні афганські хорти; вони хутенько принюхались до авт., визнали його, очевидно, занадто вульгарним і кинулися злизувати господареві сльози. Хай йому чорт, чого це раптом усі зробились такі сентиментальні: Пельцер, Богаков, високопоставлений добродій? І хіба навіть Лоттині очі не блищали підозріло, хіба й Марія ван Дорн не плакала відверто, а Маргрет не напустила цілої калюжі сліз? І тільки Лені дозволяла своїм очам виділяти рівно таку кількість вологи, скільки потрібно, щоб вони були відкриті й ясні.

Високопоставлений добродій і Кицюнька попрощалися з авт. дуже ласкаво, і в голосах їхніх ще відчувався смуток, коли вони просили авт. по змозі сприяти примиренню, бо вони, як завжди, готові допомогти Борисовому синові, саме тому, що він син Бориса й онук Лева Колтовського, «знову твердо стати на ноги».