Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Нез'ясоване і майже неясне лишилось тільки Грунчеве фізичне, психічне, географічне й політичне становище наприкінці війни. Відвідати його було неважко: зателефонувати, домовитись, і Грунч уже чекав автора ввечері, після закриття цвинтарної брами, біля іржавої залізної хвіртки, яку відчиняють тільки тоді, коли треба вивезти рештки вінків та квітів, що через своє пластмасове походження не можуть бути використані на компост. Грунч, як завжди привітний, радий гостеві, взяв авт. під руку, щоб провести його «по найслизькіших місцях». За цей час умови його життя на кладовищі відчутно покращали. Недавно він добув ключа від душової для цвинтарної обслуги, придбав транзисторний радіоприймач, телевізор і тішився наперед (оскільки наближався Великдень.— Авт.) майбутнім гортензієвим бумом, якого сподівався на проводи. Березневий вечір був надто холодний, щоб сидіти на лавках, зате можна було мирно прогулятися кладовищем — цього разу головною алеєю, яку Грунч називав головною вулицею. «Наш найшикарніший район,— захихотів він,— найдорожчі ділянки, і якщо ви, може, не вірите Вальтерчикові, то я можу показати вам речі, що потвердять його слова. Він таки ніколи не бреше, так само як і нелюдом ніколи не був». (Знову тихенький сміх). І Грунч справді показав авт. залишки електричної лінії, що її він допомагав Пельцерові прокласти в лютому 1945 року: рештки дешевенького дроту в темній ізоляції, протягненого від теплиць до обвитого плющем дуба, далі до бузинового куща (на якому ще видно було, хоч і зовсім проіржавілі, залізні закріпки), потім крізь живопліт із вовчих ягід до родового склепу фон дер Цеке. На мурованій стіні цієї шляхетної гробниці знов закріпки й залишки дешевенького дроту в темній ізоляції — а тоді авт. став (не без легенького дрожу, треба визнати) перед пишними бронзовими дверима, що свого часу були входом до «підземного радянського раю», але цього свіжого березневого вечора, на жаль, замкненими. «Оце сюдою входили,— сказав Грунч,— а звідси далі до Герігерів, а звідти знов далі до Бошанів». Перші два склепи, фон дер Цеке й Герігерів, були доглянуті дуже добре, оздоблені мохом, братками й трояндами. Грунч пояснив: «Так, Вальтерчик передав мені обидва абонементи, а проходи він після війни знову замурував і затинькував — правда, не дуже вміло, старого Груйтена робота, але як згодом з'явились розколини й тиньк почав осипатися, він сказав, що то від бомбардувань, і це навіть не була неправда: другого числа тут, напевне, хіба ж так усе двигтіло. Он там ззаду ще видно одного янгола, у нього так і стримить осколок у голові, немов бойова сокира. (Хоча вже смеркало, авт. справді побачив того янгола й засвідчує правдивість Грунчевих слів). І назарейську мазанину[24] трохи пооббивало в Герігерів і в фон дер Цеке, як бачите. Герігери в себе поновили, фон дер Цеке модернізували, а Бошанів, чи то Бошанова, зовсім занедбана. Той шмаркач... правда, тепер йому вже шістдесят п'ять, але я пам'ятаю, як він на початку двадцятих років прибігав сюди плакати та молитись у матроському костюмчику і мав досить кумедний вигляд, бо для матроського костюмчика був уже занадто великий, але скидати його не хотів нізащо — може, він і досі в ньому ходить десь там у санаторії під Мерано. Правда, його повірник час від часу кидає якийсь гріш, аби хоч бур'ян тут виполоти, і обстоює право на поховання для того кумедного дідка в матроському костюмчику, що живе на прибутки з фабрики цигаркового паперу. А то міська влада вже б давно зламала цю каплицю. Просто-таки судяться за те місце для поховання (Грунч знову захихотів.— Авт.), немовби не можна його поховати там, у Тіролі. Оце вже й каплиця, двері впали, коли хочете, можете зайти й подивитись, чи не зосталось там ще трохи вересу після Лені та Бориса».

Авт. справді зайшов до зовсім ветхої каплички, засмучено оглянув напівобсипані фрески назарейського стилю в прегарних півкупольних нішах. Усередині було брудно, холодно й вогко, і авт. не пошкодував кількох сірників (чи запише він ті сірники до податкової декларації, ще не вирішено, бо він, як завзятий курець, так чи так витрачає багато сірників, а тому високоплатні державні й приватні фахівці ще мусили б з'ясувати, чи справді ті тринадцять-шістнадцять сірників можна вважати виробничими витратами), щоб обдивитись вівтар, з якого давно здерто бронзові оздоби: за вівтарем авт. відкрив шар якоїсь дивної фіалково-червонястої потерті рослинного походження, що цілком могли бути рештками зотлілого вересу; походження предмета жіночого туалету, що його жінки звичайно носять на верхній половині тіла під сукнею або светром, пояснив йому, коли він уже збентежено вийшов із каплиці, Грунч, який чадів люлькою мов паровоз: «Еге ж... напевне, заходять сюди парочки, що час від часу забиваються на кладовище, бо не мають де приткнутись, навіть у під'їзді, ані грошей на найдешевший готельчик, і не бояться мертвяків».

Прогулянка вийшла довга й гарна, а свіжий вечір був наче створений для того, щоб закінчити його чарчиною кіршу в Грунчевій оселі.

«Так, так,— визнав Грунч,— я тоді впоров дурницю, як почув, що в нас удома такі тяжкі бої, й вирішив податись туди, щоб іще побачити матір, а може, й помогти їй чим. Їй було вже під вісімдесят, я до неї не їздив двадцять п'ять років, і нехай навіть вона весь вік бігала за сутанами, то це ж вина не її, а певних (Грунч захихотів) суспільних умов. То було справжнє божевілля туди йти, але я поклався на те, що добре знаю місцевість. Я ж там іще хлопчаком пас корови, бувало, забивався лісовими стежками та узліссями бозна-як далеко. Але зразу за Дюреном мене спинили оті ідіоти, тицьнули гвинтівку в руки, на рукав почепили пов'язку й послали в ліс із загоном шмаркачів, майже підлітків. Ну, я вдав, ніби йду в розвідку — цей фокус я ще з тієї війни знав, — і кількох хлопців узяв із собою... та не помогло мені моє знання місцевості, бо там уже й місцевості тієї не лишилось, самі вирви, пеньки та міни, і якби нас не злапали майже зразу американці, то ми б там підірвалися на мінах,— а вони, бач, знали проходи між мінними полями. На щастя, хоч ті хлопці, що зі мною були, врятувались, та й я теж — правда, відпустили мене не зразу, чотири місяці гибів голодний у наметі, в грязюці, в холоді, еге ж, не з медом було в тих американців, ревматизм нажив хіба ж такий, а матері так уже й не побачив. Її пристрелило якесь німецьке стерво, бо вона вивісила білий прапор — адже село якийсь час лежало між позиціями, то американці, то німці вступлять, а вибиратися старенька не хотіла. Тож свої й прошили майже вісімдесятирічну бабу чергою з автомата — мабуть, ті самі тварюки, що їм ото вже знов пам'ятники ставлять. А сутанники як тоді, так і тепер мовчать, не протестують проти цих смердючих пам'ятників. Знаєте, я вже ледь не доходив, коли американці нарешті в червні відпустили мене разом із селянами. Не так воно просто було, хоч я, власне, теж належу до цієї парафії. Кольпінгові сини пронюхали, що селян пускатимуть, але в таборі нікому не казали, тільки своїм. Ну, а я примазався до старого Кольпінга, вдав із себе дуже богомільного, то вони й мене з собою витягли — вже в червні. Тепличку свою тут я застав у якнайліпшому, просто казковому порядку, і Гельтоне зразу передала її мені, й оренду за всі місяці чесно заплатила. Цього я їй не забув, ще й тепер постачаю їй квіти за собівартістю. Мене Вальтерчик не просив, щоб я його вибілив — бо я б з нього ще місяців зо два — зо три поварив воду: де ж пак, он які тяжкі часи перебув без жодної подряпинки. Звісно, так, для форми трохи помучив би, йому ж на користь. А втім, він зі мною повівся дуже гарно, заокруглив мій пай і надав кредит, щоб і я міг нарешті власне діло завести. Ми поділили абонентів, і він щедро поміг мені ще й насінням, але однаково йому б нітрохи не завадило з півроку посидіти за гратами».

Авт. ще якийсь час (години з півтори) просидів у Грунча, Що не виявив ані найменших ознак плаксивості і далі вже поринув у мовчанку, дуже приємну авт. В його «халупі» було досить затишно, на столі стояло пиво й кірш, і авт. міг робити те, чого йому на кладовищі Грунч не дозволяв — курити сигарети («адже сигаретку видно за кілометр»). А провівши авт. повз слизькі покидьки за хвіртку, він ще сказав якщо й не здушеним від сліз, то все ж дуже зворушеним голосом: «Треба зробити все, що тільки можна, аби визволити з халепи того Лева, сина Лені. Що там він зробив! Дурниця, та й годі. Він тільки хотів трохи поквитатися з тими плюгавцями Гойзерами за матір. То ж золото, не хлопець, як і мати його, й батько, і народився він, як-не-як, тут-таки, де я тепер живу, і три роки працював у мене, поки перейшов спершу до цвинтарної управи, а потім до відділу прибирання вулиць. Золотий хлопець і зовсім не такий мовчазний, як мати. Для нього треба щось зробити. Він же грався тут іще зовсім маленьким, коли Лені приходила ще до Пельцера, а потім до мене помагати в гарячий сезон. Якби було треба, я б його сховав тут, на тому самому кладовищі, де ховався його батько. Тут би його ніхто в світі не знайшов, а склепів та підвалів він же не боїться так, як я їх боюсь».

Авт. дуже щиро попрощався й пообіцяв — і збирається тієї обіцянки дотримати — приходити ще. Крім того, він пообіцяв, що «справить на кладовище» (Грунчів вислів) молодого Груйтена, коли тому пощастить утекти з ув'язнення. «І скажіть йому,— гукнув Грунч навздогін авт.,— що в мене він будь-коли знайде чашку кави, миску юшки й сигарету. Будь-коли!»

Зведімо тут нарешті докупи всі нечисленні безпосередні висловлювання Лені:

«ладна піти хоч і на вулицю» (аби врятувати від судових виконавців своє піаніно);

є «розумні істоти» (у світовому просторі);

«ризикований танчик» (з Г. Г.);

«аби її й поховали в ньому» (в халаті);

«розкинувшись і вся віддаючись», «відкрита», «брав», «віддавалась» (те, що сталось у вересі);

«Ну, коли ж ви дасте мені той хліб життя, га? Чого я маю стільки чекати?» (Висловлювання, за які її не допущено до першого причастя);

«І ось мені поклали на язик той безбарвний, тоненький, сухий шматочок, що не мав ніякого смаку,— і мені захотілось виплюнути його» (про перше причастя, коли її таки допущено);

«якого я любитиму, якому віддамся безоглядно», «хочу, щоб він мав радість від мене, а я від нього» (про її «судженого»);

Які «в того хлопця неделікатні руки» (перше побачення);

«щоб спокійно поплакати в темряві» (в кіно);

«такий милий, такий страшенно милий і такий добрий» (брат Генріх);

«боялась його, такий він страшенно освічений» (брат Генріх);

«просто вражена, який він неймовірно, безмежно ласкавий» (брат Генріх);