Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Вважаю за свій обов'язок додати, що пані Шлемер, крім того що раз по раз вимовляла імена „Генріх“, „Лені“ й „Рахель“, ще й тепло, майже ніжно згадувала „про того чоловіка, що часом приходив сюди“. Мабуть, вона мала на увазі не якийсь містичний образ, а невідомого нам відвідувача.

Не буду кінчати цього листа узвичаєним „із щирою пошаною“, але не подумайте, будь ласка, що я цим хочу знехтувати загальновживану форму ввічливості. Слово „сердечно“ я не зважуюсь ужити, щоб це не скидалося на якесь панібратство. Тому, з Вашого дозволу, напишу просто: з дружнім привітом

Ваш Бернгард Ельвайн».

XIII

Після довгих роздумів К., яка тепер почала енергійно втручатися в роботу авт., вирішила, що краще буде не наводити дослівно поліційного протоколу, а переказати його. Звичайно, через це дуже міняється стиль і випадає багато яскравих деталей (наприклад, дама з бігуді на голові, що з'являється в товаристві добродія в самій спідній сорочці, зарослі груди якого названо «кудлатими»; «собака, що жалібно скавучав», збирач внесків за продане на виплат,— усі вони стали жертвами боротьби за новий стиль, якої авт. аж ніяк не схвалює, власне, жертвами його податливості). Питання про те, чи авт. властива ВВУ, чи тільки ВВО (відмова від опору), хай лишається відкритим. К. викреслила все, що їй здавалося зайвим, не пожаліла свого улюбленого червоного олівця, лишила тільки «істотне» (К.).

1) Кілька днів тому якась Кете Цвіфелер звернулася до вахмістра Дітера Вільфена, який поставив свою патрульну машину біля південного кладовища, з проханням відчинити помешкання Ільзи Кремер по Нурггаймерштрасе, 5. На питання, чому вона вважає це за потрібне, пані Ц. пояснила, що вона після дуже довгих пошуків, які тривали двадцять п'ять (!) років,— правда, як вона призналася, ці двадцять п'ять років вона провела не тільки в пошуках,— взнала адресу пані Кремер і вирішила відвідати її, бо хотіла повідомити їй щось важливе. З пані Ц. був її син, двадцятип'ятирічний Генріх Цвіфелер, хлібороб, як і його мати. Вони хотіли повідомити Ільзу Кремер, що її загиблий наприкінці 1944 року син Еріх намірявся перебігти до американців в одному селі між Комершайдтом і Зімератом. Його почали обстрілювати і американці, й німці, і він спробував сховатися в хаті Цвіфелерів. Пані Ц. впустила його, кілька днів переховувала, і між нею, тоді дев'ятнадцятирічною, і сімнадцятирічним Еріхом К. дійшло до інтимних любовних стосунків. Вони «заручилися», «заприсяглися бути довіку вірними одне одному» й вирішили не виходити з хати, навіть як там стало небезпечно лишатися через стрілянину: хата стояла «між лініями вогню». Коли американці почали наближатися, Еріх К. спробував вивісити над дверима білу кухонну ганчірку (правда, в червону смужку) як ознаку капітуляції, і його вбив снайпер німецького вермахту, влучивши просто в серце. Вона, пані Ц., навіть бачила того снайпера, він сидів на дереві «між лініями вогню» і стріляв не в американців, а в село, де після випадку з Еріхом К. («в селі лишилося якихось п'ять чоловік») ніхто більше не зважувався вивісити білий прапор. Пані Ц. сказала, що вона затягла мертвого Еріха К. до хати, поклала в коморі, дуже за ним побивалася, а згодом, коли американці захопили село, власноручно поховала на «освяченій землі». Незабаром вона помітила, що завагітніла, і «в належний час», двадцятого вересня сорок п'ятого року, народила сина, охрестивши його Генріхом. Її батьки — наприкінці сорок четвертого року вона жила сама в хаті — не вернулися з евакуації, і вона нічого про них не дізналася, вони пропали без вісті, мабуть, загинули під час якогось бомбардування. Їй, матері нешлюбної дитини, самій на невеликій садибі, яку вона знов привела до ладу, довелось нелегко, але «час загоює рани», вона виростила сина, що успішно закінчив школу і став хліборобом. Усе-таки багато хлопців не мали й того, що він,— батькової могили поблизу. Вона, пані Ц., «вже» (!!) 1948 року пробувала знайти Ільзу Кремер, потім 1952—(!!) року ще раз, але марно, так само, як і третього разу, 1960 (!!) року. Звичайно, вона тоді ще не знала, що Еріх К. теж був нешлюбний син, не знала також, як звати його матір і де вона працює. І аж півроку тому з допомогою одного продавця мінеральних добрив, що ласкаво погодився взяти справу у свої руки, дістала адресу пані Кремер, але ще не зважувалась їхати до неї, бо ж не знала, як та «її зустріне». Нарешті хлопець наполіг, і вони поїхали в місто, знайшли помешкання пані Кремер, та хоч скільки стукали, їм ніхто не відчинив. Вони звернулися до сусідів (саме тут чималу роль відіграла дама з бігуді, собака, що жалібно скавучав, і т. д.— все це стало жертвою нещадної боротьби за новий стиль, незгіршої за реформу літургії!!), і вони сказали, що пані Кремер не могла нікуди поїхати й ніколи не їздила. Одне слово, вона, пані Ц., «має підозру, що сталося якесь лихо».

2) Вільфен не знав, що йому робити. Може, це та ситуація, коли «гаятися небезпечно», єдина легальна можливість відчинити помешкання пані Кремер? Врешті він разом з пані Ц. та її сином приїхав на Нурггаймерштрасе, 5 і дізнався, що вже цілий тиждень ніхто з сусідів не бачив пані Кремер. Один сусіда (не той з «кудлатими грудьми, а п'яниця-пенсіонер викреслений! — який розмовляв нижньорейнським діалектом) сказав, що начебто чув, як три дні підряд „жалібно пищала її пташка“. Вільфен вирішив таки відчинити помешкання — не тому, що ситуація здалася йому такою, коли можна було застосувати термін „гаятися небезпечно“, а більше з жалю до птаха. На щастя, в сусідстві знайшовся один молодик (цим блідим словом означено дуже цікаву особу, яку вже чотири чи п'ять разів судили за бійку з тілесними ушкодженнями, сутенерство і квартирні крадіжки, яку всі мешканці величали „Крекесом-Ломиголовою“ і яку навіть вахмістр Дітер Вільфен змалював як „добре відомого типа з довгим, густим, кошлатим, брудним каштановим чубом“), що з підозрілою спритністю відімкнув двері, значуще мовивши: „Цього разу я виламую двері для поліції“.»

3) Пані Кремер знайшли мертву. Вона отруїлася снодійними таблетками і, цілком одягнена, лежала в кухні на лаві. Тіло ще не почало розкладатися. Вона тільки (!!! — Авт.) написала на старому дзеркалі над зливальницею недоїденою томатною підливою, в яку, певне, вмочала палець, одне речення в трьох різних формах: «Я більше не хочу. Я більше не хотіла. Я давно вже не хо...» Тут, мабуть, підливи не стало. Здохлого птаха, хвилястого папугу, знайшли в спальні під комодом.

4) Дітер Вільфен признався, що пані Кремер перебувала на обліці в поліції. Через агента К-14 відомо, що вона була комуністкою, але від 1932 року відійшла від політичної діяльності, хоч до неї — це також відомо поліції — багато разів приходили, особливо після заборони КПН, намагаючись залучити і і до партійної роботи. (Тут К. вписала справжнє ім'я «Фріца», яке цього разу вже стало жертвою червоного олівця авт.).

5) Пані Ц. і її син заявили свої претензії на спадщину. Дітер В. знайшов гаманець, де було 15 марок 80 пфенігів, і ощадну книжку на 67 марок 50 пфенігів. Єдиною справді  цінною річчю був іще майже новий чорно-білий телевізор, на який пані Кремер наліпила записочку: «Цілком оплачений». На одній фотографії, що висіла в рамці над лавою в кухні, пані Ц. упізнала Еріха К., батька свого сина. На другій фотографії був, «мабуть, його батько. Бо страшенно схожий». У помальованій квітками бляшанці з-під кави, на якій лишилася марка відомої фірми, знайдено: «Майже нічого не вартий, але справний чоловічий ручний годинник. Потертий золотий перстень із штучним рубіном, так само майже нічого не вартий. Десятимаркову асигнацію 1944 року. Значок спілки „Ротфронт“, вартість якого той, хто підписав протокол, не зміг визначити. Ломбардну квитанцію на закладений 1936 року за дві з половиною марки золотий перстень і другу на закладений 1937 року за дві імперські марки бобровий комір. Дбайливо ведену розрахункову книжку за квартиру». Якихось цінних харчових запасів не знайдено, лише півпляшки оцту, банку олії, майже повну (невелику), засохлий дієтичний хліб (п'ять скибок), почату банку молока, какао в бляшанці — десь 65—80 грамів, півсклянки розчинної кави, трохи солі, цукру, рису, картоплі, пакуночок їжі для птаха, непочатий. Крім того, дві книжечки цигаркового паперу і почату пачку дрібно нарізаного тютюну марки «Турецький». Шість романів якогось Еміля Золя, кишенькове видання, зачитані, не брудні. Мабуть, не великої вартості. Книжку під заголовком: «Робітничі пісні». Цікаві сусіди, що тим часом набилися до помешкання, зневажливо оцінили меблі як «самий мотлох», і їм у відповідь порадили заглядати краще у свої власні шафи. Після того як приїхав поліційний лікар, помешкання, згідно з інструкцією, опечатали. Пані Ц. з її претензіями на спадщину відіслано до судових органів.

6) Пані Ц. запропонували зв'язатися з добродієм («Фріцом»), який, можливо, розповів би їй цікаві подробиці з життя померлої Ільзи Кремер і батька загиблого Еріха К. Вона відмовилася. Сказала, що з комуністами не хоче мати нічого спільного.

XIV

Коли К. не хапається за червоний олівець, то вона просто незамінна. Незаперечна чутливість германістки, що зраджує її тільки тоді, коли в ній прокидаються стилістичні або редакторські амбіції, досить тривалі вправи в спіритуалістичній діяльності, застосовані у світському житті, дають досить добрі наслідки; саме тому, що К. до певної міри емансипована вона з запалом, вельми корисним для авт., береться до куховарської праці, ладна день і ніч мити посуд, пильно, наморщивши лоба, вивчає ціни на м'ясо, витрати на помешкання, але не шкодує грошей на таксі й часто червоніє, коли бачить купи порнографічних видань; що стосується творчих питань, то вона стала, так би мовити, самостійною: накидається з червоним олівцем уже не на чужі тексти, а тільки на свої власні. Смерть Ільзи Кремер, як К. сама признається, «глибоко вразила» її, вона плакала (і досі плаче) над її долею, хоче написати коротку біографію цієї робітниці, «що після п'ятдесяти років праці лишила по собі щойно оплачений телевізор, півпляшки оцту, купку цигаркового паперу та ще розрахункову книжку за помешкання. Я ніяк не можу цього забути, просто не можу». Дуже похвальні слова і наміри.

Взагалі ж К. робила авт. неоціненні послуги як... ну, не зовсім шпиг, але як спостерігач. Тим часом як авт. усе ще було далеко до стану цілковитої ВВУ, якого він так палко прагнув, К. майже досягла своєї мети: робила те, що їй подобалось. А подобалось їй відвідувати Шіртенштайна й Шольсдорфа, де вона переконувалася, що їм набагато полегшало; причину того полегшення вона виявила аж згодом — Шіртенштайн із Лені «сиділи рядком у Блюхерівському парку». Що ж до Шольсдорфа, то вона двічі бачила на власні очі, як Лені в кав'ярні клала руку на його руку; а якось зустріла вдома в Лені чоловіка, що, за її описом, міг бути тільки Куртом Гойзером. Оскільки ж К. майже певна, що Лені в теперішньому своєму стані відмовляє в інтимних стосунках навіть Мехметові, то вважає, що з Пельцером вона зайшла надто далеко: «поцілувала його в темряві, в машині, близько від свого дому». Відвідати Пельцера К. не зважується, каже, що він «не дуже делікатний чоловік, може навіть дати волю рукам, зажадати якихось сурогатів еротики».

За Лева Груйтена К. нітрохи не хвилюється. «Адже він скоро виходить на волю». Активна з натури, К. навіть узяла участь у демонстрації сміттярів перед судом, писала для них транспаранти, як-от: «Хіба солідарність — злочин?», «Хіба можна карати за вірність товаришеві?» і ще грізніший: «Коли наших товаришів засудять, місто потоне в смітті!» Місцева бульварна газетка нагородила її за це заголовком: «Руда екс-черниця — підбурювачка сміттярів!» І взагалі вона всюди провадить корисну діяльність: дає дітям португальців у помешканні Лені уроки німецької мови, обговорює з Встановим сучасне становище Радянського Союзу, «розпещується косметикою» у Грети Гельцен, допомагає різним туркам та італійцям заповнювати формуляри на повернення переплаченого раніше прибуткового податку, розмовляє по телефону з адвокатами (з приводу незакінченого ще процесу водіїв, що влаштували аварію сміттєвозів), змальовує (так само по телефону) службовцеві, що веде цю справу, який зчинився б хаос, якби сміттярі застрайкували. І т. д., і т. д. І, звичайно, часом пускає сльозу над «Маркізою д'О...», а читаючи «Сільського лікаря» та «У виправній колонії»[37], навіть не одну, але, незважаючи на ті сльози, й далі не може збагнути, що означає «в земній кареті неземними кіньми». Дуже вже вона відійшла від усього неземного, може, аж занадто. Та вже не вона, а Лені захотіла поїхати до Герзелена і її потягла з собою, коли довідалася, що там справді мають відкрити бальнеологічний курорт. Чи варто нагадувати, кого планують на «директора курорту» і «завідувача реклами»? Кого ж, як не Шойкенса! Він там уже бігає з креслярськими синьками під пахвою, владним голосом домовляється по телефону з майстрами й архітекторами і навіть знайшов надійний спосіб, «якщо треба, то й силою здолати ту трояндову напасть». У радіусі п'ятдесяти метрів навколо «вічного джерела» він повикопував канави, які наповнив розчином отруйних хімікатів, і троянди справді повсихали. Жменька тліну, що колись була Рахеллю Гінцбург, звичайно, не змогла змагатися з тими хімікатами. А проте Богаков з задоволенням пересвідчився, що джерело «годяще» на його «проклятий артрит». Відколи йому вдалося намовити Лотту до ВВУ, вони часто гуляють там у парку.

Звичайно, К., єдина з усіх згадуваних досі осіб, включно з Мехметом,— вперта й витривала, як усі колишні й неколишні черниці разом, вона годинами мовчки спостерігала, як Лені малює, варила їй каву, мила пензлі, не жаліла компліментів,— сподобилася зустрічі з мадонною по телевізору. Її коментар такий банальний, що його, мабуть, не витримає ніякий папір: «Це Лені, вона сама внаслідок якихось нез'ясованих іще віддзеркалень з'являється на екрані». Все-таки лишається темне тло — «нез'ясовані ще віддзеркалення» і чорні хмари, що не віщують нічого доброго: Мехметові ревнощі та його тим часом підтверджена нехіть до європейських танців.