Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Чи нетерплячий читач помітив, що ми тут маємо суцільний happy end? Герої тримаються за руки, одружуються, давні друзі — як Лотта й Богаков — знову сходяться, а інші — Пельцер, Шіртенштайн і, може, Шольсдорф,— спраглі й голодні, лишаються ні з чим? Що турок, схожий на селянина з Рену або з центрального Ейфелю, дістає наречену — турок, що має вже вдома жінку й четверо дітей, але, на підставі полігамних законів, про які він знав, та якими досі не міг скористатися, не відчуває ані найменших докорів сумління, може, навіть здатен був би щиро поділитися новиною з якоюсь там своєю Зулейкою; турок, що порівняно з Богаковим і авт. здається прикро чистим, просто вишаруваним: у старанно випрасуваних штанях, у краватці, в накрохмаленій сорочці, яка дає йому величезну втіху, бо поглиблює урочистість події; турок, що й досі сидить так, ніби уявний фотограф, невдатний маляр у неодмінній фесці й хустці на шиї, десь у Анкарі чи в Стамбулі приблизно року 1889, все ще тримає пальці на гумовій груші; сміттяр, що з гуркотом підіймає і спорожняє контейнери зі сміттям, що кохається з жінкою, яка оплакує трьох чоловіків, яка читала Кафку, знає напам'ять Гельдерліна, співає, грає на піаніно, малює, яка була коханкою і мала дитину і яка знов буде матір'ю, з жінкою, через яку в колишньої черниці, що ціле життя мордувалася над проблемою зображення дійсності в літературних творах, починає так калатати серце?

Навіть говірка Лотта стала мовчазнішою, наче теж була зворушена, схвильована, вражена; повільно, з паузами, вона розповіла, що Лева скоро випустять і перед ними постає житлова проблема, бо власник її будинку не захотів пустити до себе «турків-сміттярів», а Гельценів не можна ущільнити, бо Грета вечорами трохи «приробляє» в одній кімнаті, приймає там клієнток; «португальців також п'ятьох в одну кімнату не запхнеш», вони ж з Богаковим, якого Лотта безцеремонно звала «моїм Петром», хотіли, навіть мусили бути біля Лені, щоб «кулаками боронитися» від її, Лоттиних, синів і свекра. «Це тільки перепочинок, але не кінець». Вона має намір одружитися з Богаковим, хоч той ані офіційний удівець, ані розлучений.

Нарешті Лені все ж таки додала ще кілька слів до розмови, промурмотіла: «Маргрет, Маргрет, бідолашна Маргрет» — і очі в неї зволожились, а тоді й зовсім зайшли слізьми. Та ось Мехмет зробив якийсь неозначений порух і ще дужче випростався на стільці, недвозначно даючи цим зрозуміти, що, на його думку, аудієнцію пора кінчати.

Прощання — «сподіваємось, не назавжди»,— мовила К. до Лені, що мило всміхнулася у відповідь,— як то звичайно буває, затяглося: сказано ще чимало гарних слів про фотографії на стінах, про піаніно і про вмеблювання квартири в цілому, а про картину — не просто гарних, а навіть захоплених; ще трохи постояли в передпокої, де Лені знов промурмотіла: «Будемо й далі якось їхати в земній кареті неземними кіньми». Цього натяку не зрозуміла навіть К., що, видно, мала прогалини в освіті.

А вже на вулиці, на досить-таки банальній Біцератштрасе, непоправна К. вдалася раптом у свою літературну патетику. Сказала: «Так, вона є, і все ж таки її немає. Її немає, а все ж таки вона є». Сумнівної вартості патетика, як здається авт., куди нижча за спроможності К.

Потім вона додала: «Лені колись іще втішить усіх чоловіків, що страждають через неї, всіх їх вилікує».

А невдовзі знов додала: «Цікаво, чи Мехмет теж так любить європейські танці, як Лені».

XI

Авт. з полегкістю констатує, що може закінчити свій звіт майже самими цитатами: навести психологічну експертизу, лист одного літнього санітара й поліційний протокол. Як до нього потрапили ці документи, хай лишиться професійною таємницею. Авт. визнає, що використовував не самі лише цілком легальні шляхи й не завжди дотримувався правил етики, коли йшлося про чужі таємниці, але в цьому випадку незначні порушення легальності й етики служать високій меті: об'єктивності. Бо ж хіба це такий великий злочин,— сама собою та психологічна експертиза нікого не дискримінує,— що секретарка Гойзерів (не універсальна дама!) швиденько заклала в копіювальну машину кілька сторінок машинопису? Це завдало Гойзерам збитків (згадайте, що авт. один гудзик коштував п'ять мільйонів) приблизно на дві з половиною марки, щоправда, не рахуючи неминучих експлуатаційних витрат. Хіба їх не відшкодовано коробкою шоколадних цукерок на чотири з половиною марки? Лист санітара, оригінал, але досить довгий, авт. дістала невтомна М. в. Д., і він власноручно зробив з нього в автоматі універмагу ксерокопію по півмарки за сторінку. Вся ця операція (рахуючи й сигарети для М. в. Д.) коштувала приблизно вісім марок. Поліційний протокол авт. отримав безкоштовно. Оскільки той протокол не має в собі ні поліційних, ні політичних таємниць, а виявився, незалежно від волі тих, що його складали, тільки своєрідним соціологічним дослідженням, дуже вдалим і повчальним, у молодого поліційного службовця, в якого він лежав, виникли сумніви тільки теоретичного, а не практичного характеру. Авт. легко розвіяв їх кількома кухлями пива, за які, до речі, той поліційний службовець захотів розрахуватися сам; це бажання було зрозуміле авт. і викликало в нього повагу, тому він, щоб не образити службовця, відмовився від свого наміру подарувати якусь красиву іграшку для його півторарічного сина («гарненького», як, глянувши на фотокартку, цілком щиро зміг сказати авт.) чи букет квіток для його дружини (фотокартку дружини поліційний службовець не показав йому! Та авт. і не зважився б сказати «гарненька» про чужу дружину в присутності її чоловіка).

Отже, спершу виробничо-психологічна експертиза. Освіта, погляди, вік і т. д. експерта лишились авт. невідомі, шановна дама сказала тільки, що його однаково цінують і діячі з об'єднання німецьких профспілок, і трудові арбітри.

«Експерт (далі він зватиметься скорочено Е.) вперше познайомився з Левом Борисовичем Груйтеном (далі зватиметься Л. Б. Г.) під час розмови, що відбулася за чотири місяці перед його ув'язненням з ініціативи начальника відділу кадрів міського управління очищення вулиць. Темою розмови було можливе висунення Л. Б. Г. в апарат управління, а також призначення його за сумісництвом з половинним робочим днем повірником численних чужоземних робітників, що працюють в управлінні, і координатором їхньої роботи. Е. рекомендував Л. Б. Г. на обидві ці посади, проте Л. Б. Г. відмовився. Картину психологічного розвитку Л. Б. Г. можна тоді було накреслити тільки поверхово, за небагатьма моментами, але за цей час, оскільки в'язнична адміністрація ласкаво пішла Е. назустріч і влаштувала йому ще чотири розмови — кожна тривала годину — з Л. Б. Г., її вивчено набагато краще, хоч ще й не так детально, як належало б, щоб дати наукову характеристику особі такої складної психологічної конституції. Безперечно, Л. Б. Г. був би вартий докладного, глибокого наукового дослідження. Е., викладач психології в одній із спеціальних вищих шкіл, зважує, чи не порекомендувати Л. Б. Г. як тему дипломної роботи котромусь зі своїх учнів.

Отже, подану тут спробу психограми Л. Б. Г., хоч вона й дає відносно правдивий його образ, з погляду наукової цінності треба прийняти з певними застереженнями. Вона може хіба тільки трохи полегшити спілкування з Л. Б. Г. у подальшій роботі і, зі згадуваними вже застереженнями, прислужитися з'ясуванню мотивів його „кримінальних“ вчинків.

Л. Б. Г. формувався у надзвичайно несприятливих, що стосується зовнішнього оточення, і надзвичайно сприятливих, що стосується його родинного оточення, умовах. Врешті, слово „сприятливих“ теж вимагає певних застережень: можна було б сказати, що його вдома занадто пестили, і саме наслідки того „пещення“ ще й досі утруднюють двадцятип'ятирічному Л. Б. Г. спілкування зі світом, хоч загалом його можна вважати корисним, навіть приємним членом нашого суспільства.

Вкрай несприятливою для Л. Б. Г. була та обставина, що він, виростаючи позашлюбною дитиною, без батька, не міг претендувати на важливе для психічного формування характеру становище сироти або сина загиблого на війні. Для позашлюбної дитини загиблий батько не може бути ніяким виправданням. До того ж Л. Б. Г. дражнили на вулиці і в школі „російським байстрюком“, а його матір часом прозивали „російською любкою“, і те, що вона не була згвалтована, а сама віддалася росіянинові, набувало відтінку чогось особливо брудного й принизливого, ставало ніби звинуваченням хлопцеві. Його зачато за обставин, що могли б накликати на його батька й матір сувору, якщо не смертну кару. З цього погляду він також був до певної міри „злочинною дитиною“. Інші діти, навіть позашлюбні, мали психологічну можливість почувати себе як „діти загиблих“ вищими, привілейованішими за нього. Ще глибших ран, висловлюючись популярно, завдала Л. Б. Г. одна суспільна інстанція: його дедалі дужче цькували в тому сумнівному (як Е. відверто писав уже в багатьох своїх публікаціях) закладі, який звуть конфесіональною школою[35]. Хоч він був хрещений, навіть за католицьким обрядом, що підтверджує і власник квітникарства Пельцер, у якого згодом Л. Б. Г. певний час був учнем, і інші особи, церковна влада не визнавала того „хрещення нашвидкуруч“ і вимагала, щоб його охрестили ще раз. Внаслідок пильних, педантичних, важких пошуків виявлено, що в зв'язку з цією обставиною Л. Б. Г. давали й інші, можна сказати, моторошні прізвиська. Його прозивали „цвинтарним“ і „могильним байстрюком“, казали, що його „зачато й народжено між трупами“. Одне слово, мати відмовилася ще раз охрестити його, бо їй був дорогий спогад про хрестини, в яких брав участь батько Л. Б. Г., вона не хотіла, щоб той спогад стерли „якісь там формальності“, але так само не хотіла посилати сина до „вільної школи“, кілометрів за п'ятнадцять від дому, а тим паче до „протестантів“ (крім того, не з'ясовано, чи вони також не почали б вимагати повторного хрещення); таким чином, на Л. Б. Г. впала остання, найганебніша пляма: хто він був — протестант, католик чи ні той, ні той?

З огляду на всі ці обставини слово „пестили“ стає надто відносним, майже втрачає свій зміст. До того ж Л. Б. Г. мав ще й чимало „тіток“: тітку Маргрет, тітку Лотту, тітку Ліану, тітку Марію, отже, його „пестили“ самі жінки; були в нього також „дядьки“ і „брати в перших“, що заміняли йому рідних батька й братів,— дядько Отто і дядько Петро, брати в перших Вернер і Курт; пам'ятав він і свого рідного діда, з яким „роками сидів над Рейном“. Як винятково здорову, інстинктивну реакцію можна розглядати й те, що мати за кожної нагоди, часом під дуже сумнівним приводом, не пускала його до школи. Хоч Л. Б. Г. виявляв незвичайну психічну силу, коли добровільно залишав територію, де його „пестили“, і йшов гратися на вулицю, де наражався на бійку і образи навряд чи він витримав би щоденний шкільний гніт. Якби Л. Б. Г.— це тільки гіпотеза — мав від народження хоч трохи викривлену чи хворобливу психіку, він довше як до чотирнадцяти років не витримав би того масованого, різнобічного натиску оточення: наслідком були б самогубство, невиліковна депресія або агресивна злочинність. Л. Б. Г. справді багато чого витримав і подолав. Він тільки не міг витримати й подолати того, що „дядько“ Отто, досі такий ласкавий до нього, врешті позбавив його товариства „братів у перших“ Вернера й Курта, на десять і на п'ять років старших за нього, які були йому єдиними оборонцями, не вигаданими, а справжніми. Соціальна прірва, що тим часом виникла між ним і його „братами“, помста і впертість безперечно спричинилися до його „злочину“ — незграбного фальшування двох векселів; після п'яти розмов із Л. Б. Г. Е. так і не з'ясував, чи не слід витлумачити незграбність цього вчинку як свідомий або несвідомий виклик „дядькові“ і „братам“. Оскільки це фальшування повторювалося (всього чотири рази: тричі справу заминали, і аж за четвертим разом передали до суду) і всі чотири рази зроблено ту саму помилку (неправильно заповнено графу: „словами“), напрошується здогад, що то був свідомий виклик, і причину його треба шукати в тому, що Л. Б. Г. за цей час довідався, які зміни в майновому стані Груйтенів і Гойзерів відбулися під час війни.

Як же Л. Б. Г. компенсував дитиною і підлітком свою беззахисність перед оточенням? Він, мабуть, інстинктивно відчув, що домашньої компенсації, яку ми тут визначили словом „пестощі“, йому не досить, що він мусить розвивати і свою власну ініціативу, що на матір і на численних тіток, особливо після від'їзду „братів“, він не може покладатися. Крім того, бачивши материну безпорадність і беззахисність, він дуже рано зрозумів, що кінець кінцем йому доведеться стати „головою родини“.

Тут Е. змушений ввести в ужиток поняття „відмова від успіху“ (далі позначатиметься скорочено — ВВУ). Спершу ВВУ в школі, де Л. Б. Г. часом загрожувало переведення до школи для розумово відсталих дітей. Всупереч своїм безперечним здібностям і розвиненому інтелектові, він поводився так, як у нашому суспільстві з його механічним підходом до людини й чекають від хлопця, обтяженого стількома антигромадськими прикметами. Він був набагато гіршим учнем, ніж мав бути, навіть якоюсь мірою симулював недоумство. Він не залишався на другий рік тільки тому, що не хотів потрапити до школи для відсталих, а до тієї школи не хотів потрапити тільки тому, що до неї було важко добиратись і мати за нього боялася. Він признався Е., що „залюбки пішов би до школи для відсталих“, але на той час вона була в далекому передмісті, а мати працювала, і йому рано довелося взяти на себе хатню роботу, тож йому не вистачало б часу на довгу дорогу.

Поряд із ВВУ для Л. Б. Г. у школі характерне було вперте домагання успіху (далі позначатиметься скорочено — ДУ) там, де це йому ніякої користі не давало. Якийсь знайомий його матері і його діда ласкаво погодився тричі на тиждень давати хлопцеві уроки російської мови, і тринадцяти років той уже вільно читав і писав цією мовою. Зауважмо: мовою свого батька! Він дивував своїх учителів, але — з огляду на психологічну настанову тодішнього середнього шкільного педагога — треба, на жаль, сказати — й сердив їх, цитуючи напам'ять російську лірику від Пушкіна до Блока й водночас німецьку граматику знаючи на рівні школи для відсталих. І вже не тільки як зухвальство, а як виклик сприймали вони те, що Л. Б. Г.— який у тринадцять років дотягнув тільки до п'ятого класу! — ще й закидав їх — і то не питаний! — Кафкою, Траклем, Гельдерліном, Клейстом, Брехтом і віршами якогось не визначеного досі англомовного поета, мабуть, ірландського походження.

Та досить прикладів. Е. констатує в Л. Б. Г. крайню поляризацію у ставленні до суспільства: там, де успіх міг би йому „щось дати“, в школі, маємо ВВУ, а там, де успіх нічого „не давав“, поза школою, помічаємо ДУ.

Ця крайня поляризація лишилася характерною для Л. Б. Г. й надалі. Оскільки він, підрісши, з здорового хлоп'ячого почуття протесту звільнився від домашнього „пещення“, ця поляризація перетворилася в джерело енергії, що живило його опір і витривалість. До чотирнадцятого року життя характер його переживань не зазнає вже великих змін. У цьому віці, незадовго перед закінченням школи, Л. Б. Г. уперше зробив „злочин“, з причин, які Е. може тільки коротко переказати, а не точно проаналізувати, бо не має ніякого доступу до матеріалів, що стосуються цієї події, а крім того, такий аналіз треба було б починати з глибоких релегійно-психологічних та історичних студій. Отже, наведемо лише короткі відомості про той перший „злочин“. Л. Б. Г., що тільки зрідка відвідував уроки релігії, бо здебільшого вони, крім прикрощів, ні йому, ні вчителям нічого не давали, „не допустили — наводимо його власні слова — до святої сповіді й причастя, вже не стільки через моє невдале хрещення, як через те, що вважали мене неслухняним, зарозумілим, чванькуватим, принаймні не досить покірним. А крім того, я потроху читав релігійну літературу, звичайно, по-дилетантському, але справді з жадібною цікавістю. Це дратувало вчителів тобто священиків, що навчали нас релігії, бо „причаститися до святих дарів“ можна було тільки „в покорі“. Та Л. Б. Г., тепер уже — як він признався — з принципових і містичних міркувань наполягав на тому, щоб його допустили до причастя. Врешті він „учинив блюзнірство, правильніше сказати, споганив олтар“ — украв святу облатку і з'їв. Знявся скандал, Л. Б. Г. вже тоді потрапив би до виправної колонії, якби за нього не заступився один освічений священик, добрий психолог. „Відтоді,— сказав Л. Б. Г. у розмові з Е. — причащаюся тільки з матір'ю за сніданком“.“