Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Немов поган похмурий гурт,

На кості наші пада сніг,

Як він сюди влетіти зміг?

Ну що ж, влітай до нас, дарма:

Тобі на небі місця теж нема...

А тоді раптом таким хвацьким голосом: „Гайда в Махагоні, там добре буде нам, там є дівчата й коні, і п'ють, і грають там, махагонський місяцю зелений, ясно нам світи, певне, знаєш ти, що у нас сьогодні є чим заплатить...“ — а потім нараз так урочисто, що аж моторошно ставало, піднесеним голосом: „Ще як хлопцем я був, часто мене рятував якийсь бог від людського крику та різки, і я грався спокійно й щасливо з квітками в гаю, і легіт небесний пестив мене, і як тішиш ти серце рослин, що здіймають до тебе тонкі свої руки, так тішив ти серце моє“. Я всі ці рядки й за п'ятдесят років пам'ятатиму, так часто, трохи не щовечора, чули ми їх, і уявіть собі, що коли Лені їх співала, то переходила на сувору літературну мову, хоч звичайно вона говорить нашою прегарною, чіткою рейнською говіркою. Просто в душу запало, просто в душу, і хлопцеві воно теж западало, і всім нам, навіть Маргрет, та й дехто з її англійських чи американських приятелів не міг надивитись і наслухатись, коли Лені декламувала чи співала, а надто як вона проказувала своєму малому синкові вірш про Рейн... та що там, чудова дівчина була, і тепер з неї чудова жінка, а по-моєму, й мати чудова, а що з хлопцем така халепа вийшла, то це не вона винна, а оте шахрайське кодло, що до нього я мушу залічити й своїх невдалих синів, одно слово, „об'єднані Гойзери“ — які ж бо вони кровопивці, надто старий, мій свекор... Губерт його до нестями доводив, коли Гойзер приходив по квартирну плату, по свої сорок шість марок п'ятнадцять пфенігів за наші три кімнати — Губерт тоді сміявся щоразу, реготав, як чортяка, і врешті Гойзер перестав носа до нас потикати, тільки нагадування присилав, бо вигадав якісь дурні докази, що квартирну плату повинен приносити наймач — ну що ж, Губерт почав кожного першого числа відносити йому гроші до його вілли на західному кінці міста, але й там реготав йому в вічі, мов диявол, аж поки старий Гойзер не зміг більше терпіти й став вимагати, щоб гроші йому присилали поштою. Тоді Губерт звернувся до суду: чи, мовляв, квартирну плату слід збирати, чи приносити, чи надсилати — адже не можна з нього вимагати, щоб він витрачав десять або навіть двадцять пфенігів на поштовий переказ, бо він тільки підсобний робітник і заробляє небагато — і це була правда. Вони й справді стали обидва перед судом, і Губерт виграв справу — отже, Гойзер мусив вибирати, де він має слухати диявольський сміх: у нас чи в себе дома. І він слухав той сміх сорок місяців, кожного першого числа, аж поки нарешті додумався найняти управителя,— але я вас запевняю, Гойзер того диявольського реготу ще й досі не забув, і тепер мусить розплачуватись Лені: він їй допікає, чим тільки може, і вижене її з помешкання, якщо ми чого не придумаємо. (Зітхання, кава, сигарети — див. раніше,— тоді рух рукою по коротко підстриженій сивуватій зачісці). То були щасливі часи для нас — до сорок восьмого року, поки не сталось те жахливе нещастя з Губертом. Таке страшне безглуздя, і я відтоді не можу бачити отого Пельцера, не хочу й чути про нього, не хочу... яке це було страхіття, а незабаром і дітей у мене відібрали, старий як заповзявся, то вже не спинявся ні перед чим, чіпляв мені в полюбовники кожного чоловіка, що в нас жив чи бодай заходив до нас, аби тільки відняти в мене дітей, спершу здати під державну опіку, а потім забрати до себе. Навіть сердешного Генріха Пфайфера він мені закидав, того бідолаху, що тоді ще шкутильгав без протеза й ночував у нас, коли, бувало, приїде до лікаря чи до відділу соціального забезпечення. Адже ми мусили брати пожильців, мусили, бо він весь час підвищував квартирну плату, мов той кліщ уп'явся,— ну, й інспекторка з опіки декілька разів... та де там декілька, вона часто приходила, і щоразу несподівано, і хай йому чорт, думайте що хочете, але, хай йому чорт, таки тричі застукала мене з одним чоловіком: двічі, як вона висловилась, у „недвозначно двозначній ситуації“, тобто я, просто кажучи, лежала в ліжку з отим Богаковим, Борисовим товаришем, він тоді часом навідував нас. А втретє вона застала мене в двозначній ситуації, коли Богаков стояв у спідній сорочці біля вікна й голився перед моїм кишеньковим дзеркальцем, поставивши миску з водою на підвіконня. „Згадані ситуації,— написала вона в своєму рапорті,— змушують зробити висновок, що моральні умови в родині несприятливі для виховання дітей такого віку“. Звісно, Куртові було дев'ять, а Вернерові чотирнадцять, і воно, мабуть, справді не годилося, тим більше, що я того Богакова й не любила зовсім, він мені навіть не дуже подобався, просто життя нас докупи зіпхнуло; і дітей, звичайно, допитували, а потім таки відняли їх у мене, зовсім відняли. Спершу вони плакали за мною, коли їх відводили, але потім, як уже дід забрав їх від черниць до себе, то й чути про мене не хотіли — адже я була не тільки повія, а ще й комуністка і таке інше; але одне треба визнати, ніде правди діти, старий вивчив їх, до вищої школи віддав, і ділянкою тією, що пані Груйтен Куртові Гойзеру подарувала, він дуже добре розпорядився — тепер, через тридцять років, на ній стоїть чотири будинки з магазинами в підвальному поверсі, і вона варта добрих три мільйони, а за прибуток з неї ми всі, й Лені теж, могли б у достатку жити, а тоді її Куртові подаровано просто так, мов чашку з позолотою... звісно, це інша річ, ніж нидіти зі старою, підтоптаною матір'ю, що мусить день у день на службу ходити за тисячу сто дванадцять марок — та ще податки відрахують. І треба сказати правду, що я б ніколи в світі не зуміла так розпорядитись нею. А тим часом оте, що з Богаковим,— то була дурниця, просто дурниця,— я була така втомлена й сумна, бо Губерт загинув так жахливо, а сердега Богаков уже тоді весь час скиглив і не знав, вертатись йому до „матушки Росії“ чи ні, й усе співав сумних пісень, як Борис, отож ми й злізлись докупи раз чи двічі. Згодом я ще довідалася, що то більш ніхто як старий Гойзер капнув на нас німецькій допоміжній поліції, нібито у нас спекулянтський склад. Він ніяк не міг забути того, що йому нічого не перепало в Шнюрергасе, і ось одного дня, на початку сорок шостого, приперлися до нас ті зануди, ті нишпорки і, звичайно, знайшли наші запаси в підвалі: засолене масло, копчене сало, сигарети, каву, цілі купи шкарпеток та білизни — все, все конфіскували, а нам би його ще років на два — на три вистачило, і не поглядай. От тільки довести, що ми спекулянти, вони ніяк не змогли, бо ми ні грама нічого не продали, хіба що міняли і навіть роздавали чимало — особливо Лені з її натурою. Всі наші англо-американські зв'язки нам тоді не помогли, бо то була цілком парафія тих німецьких нишпорок: вони навіть квартиру обшукали і знайшли у Лені отой ідіотський диплом найчистокровнішої німецької дівчини в школі. І один з тих лобурів хотів на неї заявити, ніби вона нацистка, за той смердючий диплом, що вона одержала в десять чи дванадцять років, та, на щастя, я пригадала, що колись бачила його в формі штурмовика, й сказала йому про те, він і припнув язика, а то могла б вийти неабияка халепа для Лені: спробуйте-но, втовкмачте англійцеві чи американцеві, що такий диплом — то дурниця. А Пельцер тоді вчинив справді по-людському: він свою пайку зі Шнюрергасе заховав добре, і ніхто його не виказав, то як він почув, що в нас усе конфісковано, зразу сам з нами поділився, без грошей, без ніякої плати — певне, щоб підлеститись до Лені. Все ж таки цей гангстер виявився порядніший за Гойзера. Але про те, що нас виказав мій власний свекор, я аж пізніше дізналася, набагато пізніше, здається, аж у п'ятдесят четвертому: мені один з тих поліцаїв розповів».

Гельтоне, з якою авт. цього разу домовився зустрітись у дуже фешенебельній, дорогій кав'яреньці — не тільки щоб показати себе джентльменом, а й щоб курити скільки завгодно, без ніяких обмежень внутрішнього чи зовнішнього характеру,— перебула кінець війни якраз у тому колишньому монастирі кармеліток, у підвалі колишньої монастирської церкви, «в такому підземеллі, де, мабуть, колись був карцер для провинних черниць. Про те, що склади грабують, я й не знала, а другого чула тільки далекий жахливий, невпинний глухий грім — страшний, звичайно, але дуже далекий,— і нізащо не хотіла вийти з того підземелля, поки не дізналась напевне, що в місті вже американці. Я боялася. Тоді стількох людей вішали й розстрілювали, і хоч я мала цілком справні, законні документи, та однаково боялася, що який-небудь патруль може щось запідозрити й розстріляти мене. Отож я й сиділа там, під кінець уже зовсім сама, поки нагорі всі грабували склад та бенкетували. Аж коли почула, що справді вже прийшли американці, тоді вийшла й заплакала з радості й з жалю: з радості, що прийшло визволення, й з жалю за безглуздо знівеченим, зруйнованим містом,— а тоді знов з радості, коли побачила, що всі мости, всі до одного розбито: нарешті Рейн знову став кордоном Німеччини, нарешті! То була така нагода, що гріх не скористатися: просто не будувати більше мостів, нехай кілька поромів ходить через річку, під суворим контролем. Ну, я негайно пішла до американського командування, там зателефонували туди-сюди й розшукали мені мого знайомого французького полковника, я виклопотала собі перепустку до англійської та французької зон і мала щастя двічі чи тричі визволяти Лені Груйтен із скрутного становища, коли вона ото їздила так по-дитячому, розшукуючи свого Бориса. А вже в листопаді одержала дозвіл на квітникарство, заорендувала ділянку, якось зліпила теплиці, відкрила крамничку й відразу взяла Лені до себе. То була для мене дуже важлива хвилина, коли я одержала дозвіл і нове посвідчення особи: стати мені знов Еллі Маркс із Саарлуї а чи залишитись Ліаною Гельтоне? Я вирішила лишитися Ліаною Гельтоне. У паспорті моєму тепер записано: „Еллі Маркс, прозвана Гельтоне“. Ну, а чай у мене ви пили кращий, ніж у цьому нібито шикарному закладі. (Що авт. гречно й цілком щиро потвердив). Але що тут справді добре, так це печиво — треба запам'ятати. Що ж до того „радянського підземного раю“, як вам сказав дехто, то мене й Грунча теж туди запрошували, але ми побоялися — не мертвяків, ні, а живих, та ще того, що кладовище лежало якраз у фокусі бомбардувань, посередині між старим містом і передмістями. Мертвяки в тому раю мені б нітрохи не вадили: адже люди споконвіку сходились у катакомбах і навіть справляли там свята. Підвал під церквою в монастирі кармеліток здався мені надійніший — нехай навіть туди зайшов би патруль і перевірив мої документи, а на кладовищі, та ще в склепах,— це місце підозріле, та й, кінець кінцем, тоді сам чорт не добрав би, ким безпечніше бути: замаскованою єврейкою чи замаскованою сепаратисткою, солдатом-не-дезертиром чи солдатом-дезертиром, в'язнем чи втікачем, а дезертирів у місті аж кишіло, і біля них було не дуже затишно, бо стрілянина там не вщухала. Того ж таки побоявся й Грунч, хоч він, так би мовити, не залишав кладовища вже років сорок чи п'ятдесят, а тоді, десь у середині лютого сорок п'ятого року, він таки втік тимчасово на село, навіть зголосився до фольксштурму, і то правильно: тоді будь-яка форма легальності була найкращим захистом. Мій тодішній девіз — ніяких витівок! Десь принишкнути з більш-менш справними документами, втягти голову в плечі й чекати. Я цілком свідомо — хоча й через силу, повірте, бо там були речі, про які ми не сміли й мріяти,— цілком свідомо, кажу, не пішла грабувати склад, бо то, звичайно, річ незаконна, за це карали смертю, адже в місті тоді офіційно ще панували німці. Я хотіла жити, жити — мені був тільки сорок один рік, я любила життя й не хотіла ризикувати ним у ті останні дні. Отож я принишкла, мов миша, і навіть за три дні перед приходом американців не наважилась хоч би писнути, що війні кінець або що її програно. Адже з самого жовтня скрізь плакати й листівки кричали, що весь німецький народ жадає невблаганної суворої кари панікерам, поразникам, скигліям і ворожим полигачам — а кара та мала тільки одну назву: смерть. Ті кати шаленіли чимраз дужче: вони десь розстріляли одну жінку тільки за те, що вона повісила випрані простирадла сушитися. Вирішили, ніби то вона вивішує білий прапор,— і вбили її на місці, просто у вікно з кулемета. Ні, краще трохи поголодувати й перечекати, таке було моє гасло, а той дикий грабунок після нальоту другого числа видався мені занадто небезпечним, і таки справді смертельно небезпечно було тягти здобич іще й на кладовище, бо ж місто ще лишалося в руках німців і його мали обороняти. Та коли німці нарешті забралися геть, я не вагалася більше ні хвилини. Зразу до американців, розшукала своїх французьких знайомих, виклопотала собі невеличке гарненьке помешкання і дозвіл на квітникарство. Поки не вернувся старий Грунч, я користувалась його теплицею й акуратно переказувала орендну плату на його рахунок, а як він у сорок шостому вернувся, зразу передала йому все господарство в найкращому вигляді й відкрила своє власне, а коли ще в серпні сорок п'ятого приїхав наш добряга Пельцер та йому, хоч як хитро він свої справи влаштовував, усе ж треба було „вибілитись“, як тоді казали, то хто його „вибілив“? Хто посвідчив на його користь перед комісією? Лені та я. Так, ми його порятували, і я зробила це, по-перше, всупереч власному сумлінню, бо, незважаючи ні на що, мала його за негідника, а по-друге — всупереч власним діловим інтересам, бо ж він, природна річ, став моїм конкурентом і лишався ним до середини п'ятдесятих років». Свідок Ліана Гельтоне раптом здалась авт. дуже старою, і шкіра на обличчі в неї, доти гладенька, враз наче вкрилася зморшками, і рука, що крутила ложечку, затрусилась, і голос затремтів по-старечому. «Я й донині ще не певна, чи це правильно було — вибілювати його, виправдовувати перед комісією, але я, розумієте, з дев'ятнадцяти й до сорока двох років зазнавала переслідувань чи ховалась від них — від того бою під Егідієнбергом і аж до вступу американців, двадцять два роки я належала до переслідуваних, чи то з расових, чи то з політичних причин, як хочете,— і сама, свідомо вибрала собі того Пельцера, бо думала, що в нациста мені буде найбезпечніше, а в нациста-злодюги й поготів. Я знала все, що про нього балакали, і Грунч мені чимало розповідав про нього, і ось він раптом став переді мною, зі страху білий, мов стіна, підступив до мене з дружиною, справді неповинною жінкою,— вона ж і не знала нічого про те, що він робив до тридцять третього,— і двома втішними дітками, хлопчиком і дівчинкою, років так одному з десять, другому з дванадцять, чарівні діти... і жінки, блідої, трохи істеричної, ні в чому не винної, мені було шкода... і він тоді спитав мене, чи за ті десять років, що я в нього прослужила, він хоч раз, один-єдиний раз повівся не по-людському зі мною або з ким іншим, на роботі або й деінде — чи знаю я за ним щось таке, чи можу його звинуватити? І хіба, мовляв, не повинен настати такий час, коли людині можна вже пробачити юнацькі гріхи, забути про них? Так і сказав: „юнацькі гріхи“. Він мав досить розуму, щоб не пробувати мене підкупити, тільки тиснув на мене злегенька, нагадуючи про те, що взяв мене в майстерню до „ревізійної групи“, тобто зробив своєю довіреною — і цим, звичайно, натякав ще й на те, що й сама я не така вже чистенька, бо ж таки справді не дуже гарно було підновлювати крадені вінки й навіть використовувати стрічки по кілька разів... ну, і я, кінець кінцем, поступилась, вибілила його, а поручниками за себе назвала своїх французьких знайомих і так далі. Того самого він домігся і від Лені, що тоді політично котирувалась досить високо, як і її приятелька Лотта,— вони обидві могли б зробити кар'єру, але так уже в Лені завжди виходить, що вона ні з чого не вміє скористатись. Пельцер їй пропонував пай у своєму квітникарстві — так само, як я пізніше,— але вона не захотіла; потім її батькові теж пай пропонував — і той не схотів, він зовсім перекинувся на пролетаря, ні про які справи не хотів і слухати, тільки сміявся, а Лені порадив „вибілити“ Пельцера, посвідчити на його користь, і вона так і зробила — задарма, звичайно. Це вже було після смерті Бориса, коли вона зробилася мов кам'яна статуя. Отже, ми обидві, вона і я, посвідчили за нього — і він був урятований, бо ми тоді щось таки важили. А якщо ви мене спитаєте, чи я шкодую, що так зробила, то я вам не скажу ні „так“, ані „ні“, ані „сама не знаю“, скажу тільки, що мене й тепер аж млість бере, коли я подумаю, що ми держали його в руках,— розумієте, держали в руках, могли вирішити його долю — аркушиком паперу, авторучкою, кількома телефонними розмовами з Баден-Баденом і Майнцом, і це ж саме в той навісний час Лені причетна була до компартії, а в комісії, звичайно, теж сидів один комуніст і так далі. Ну, одно слово, ми його вибілили, вирятували,— і мушу вам сказати: хоч який він був зажера й спекулянт, хоч на які викрути пускався зі своїм хижацьким інстинктом у справах, але фашистом він не був, не був більше ніколи, навіть тоді, коли вже... коли вже знов стало досить вигідно мати змогу похвалитися й цим. Ні, ні. Що ні, то ні. Це треба визнати, цього йому не відбереш, і нечесним конкурентом для мене він не був, і для Грунча також ні — це треба визнати. Та однаково, мені аж млосно робиться, коли я подумаю, що ми держали його в руках. Але, врешті, навіть Ільза Кремер зробила так само, як ми,— і до неї він зумів підлізти, а вона ж була переслідувана за нацизму, це всі знали, і її голос важив не менше, ніж голос Лені чи мій, і хоча з нього вистачило б і наших двох свідчень, але він хотів мати ще свідчення й від неї, і таки домігся його. І вона, Ільза Кремер, так само не зуміла ні з чого скористатися, ні з Пельцерових пропозицій, ні з моїх, ні з того, що тоді виринули наверх її давні товариші з компартії. Вона вже тоді лише одне мала в голові: „Я більше не хочу, я більше не хочу...“ А до давніх колег по партії вона й поготів не хотіла вертатись — вона їх називала „тельманівцями“; вони ж, мовляв, у Франції віддали її чоловіка на поталу нацистам, бо він із самого початку виступав проти пакту між Гітлером і Сталіним. І що ж із неї вийшло, з Ільзи Кремер? Знов підсобна робітниця, спершу в Грунча, потім таки знов у Пельцера, аж поки я забрала її до себе, і у мене вона разом а Лені робила те саме, що ми всі під час війни: плела вінки, оздоблювала, нав'язувала стрічки, в'язала букети, поки дістала інвалідну пенсію. І я чомусь, хоч вони ніколи нічого такого не думали, не казали й навіть не натякали, сприймала їх обох як живий докір: нічого вони не виграли, нічого не досягли, і знов усе було достоту як під час війни — Кремер уранці заварювала для всіх каву, і та кава ще довго-довго була навіть нужденніша, ніж тоді. І так само, як тоді, приходили вони щодня на роботу, закутані в хустки, з бутербродами, з меленою кавою в папірці. Кремер до шістдесят шостого, Лені до шістдесят дев'ятого, на щастя, вона понад тридцять років платила внески, але одного вона не знає і не повинна знати: я взяла її пенсійну справу в свої руки й потихеньку приплачувала за неї, щоб вона хоч тепер щось таки одержувала. Вона, звісно, здоровісінька... але як справді пощастить із тією пенсією, чи багато вона матиме? Заледве чотириста марок, ну, може, трохи більше чи менше. Тепер ви розумієте, чому я — хоч це й пусте — сприймаю її як живий докір? Звичайно, вона мені й словом ніколи не дорікнула, тільки час від часу приходить і так несміливо пробує позичити грошей, коли судові виконавці хочуть щось забрати з дорогих їй речей. Я жінка ділова, вмію організувати справу, навіть удосконалювати її, і мене тішить життя, мені подобається міцно держати в руках свою фірму та розширювати її... і все ж дещо в житті дуже смутить мене. Так, так. Зокрема те, що я не змогла помогти Борисові, врятувати його від такої безглуздої долі, бо це таки безглуздя, що його схопили на вулиці як німецького солдата, і чому неодмінно саме він мусив загинути в тій копальні? Чому? І чому я не змогла зарадити? Адже ж я мала серед французів таких добрих знайомих, що вони б для мене визволили звідти не те що Бориса, а й справжнього німецького наці, якби я їх попросила, та коли нарешті з'ясувалося, що він уже не в американців, а у французів, було запізно, він уже не жив на світі; і навіть його фіктивного німецького прізвища вони як слід не знали: чи він Бельгорст, чи Больгорст, чи Бульгорст, чи Бальгорст, ні сама Лені, ні Маргрет, ні Лотта до ладу не пам'ятали. Для неї він був Борис, і тієї солдатської книжки вона, звичайно, не роздивлялась як слід, а щоб прізвище записати, їй це й на думку не спадало».

Щоб добути точні вірогідні відомості про «радянський підземний рай», довелося провести кілька розмов і досить детальні дослідження. Принаймні тривалість того періоду пощастило встановити цілком точно: від 20 лютого до 7 березня 1945 року Лені, Борис, Лотта, Маргрет, Пельцер і Лоттині сини — Курт (тоді п'ятирічний) і Вернер (тоді десятирічний)— жили, ніби в катакомбах, у цілій «системі склепів» (Пельцер) на центральному кладовищі. Борис і Лені почали «гостювати» одне в одного ще на поверхні, в каплиці Бошанів, але тепер довелося «сховатись під землю» (Лотта). Ідея належала Пельцерові, й виникла вона в нього, так би мовити, на психологічній основі. Він ще раз, так само гостинно, прийняв авт. в своєму музеї вінків, біля вбудованого в стіну буфета з відкидним столиком, на якому налив віскі у високі келихи й поставив для авт. здоровезну попільничку, завбільшки з середніх розмірів лавровий вінок. Меланхолійний настрій у людини, що зуміла так щасливо пережити кілька надзвичайно складних історичних періодів, украй здивував авт. Адже цей сімдесятирічний чоловік, нітрохи не боячись інфаркту, двічі на тиждень грає в теніс і щоранку, таки щоранку, трохи бігає по лісі і «вже в п'ятдесят п'ять років» (П. сам про себе) навчився їздити верхи, і, «між нами, чоловіками, кажучи» (П. авторові), про неприємності з потенцією чув тільки від інших; а тим часом, як здавалося авт., його меланхолія від візиту до візиту все зростає, і — якщо авт. дозволять такий психологічний висновок — у Пельцера справді є причина для цієї меланхолії, і причина зовсім несподівана: закоханість. Він ще й досі палко жадає Лені, радий був би «неба їй прихилити, а вона, бач, воліє лигатися з якимись невмиваними турками, аніж би мене хоч разочок приголубити, і все через те давнє діло, що в ньому я абсолютно не винен. Що ж я їй зробив? Я ж, коли добре подумати, врятував життя її Борисові. Дуже помогла б йому та німецька форма й солдатська книжка, якби він не мав де сховатись! А хто ж, скажіть, хто, коли не я, знав, як бояться американці мерців, кладовищ і всього пов'язаного зі смертю? Адже я в цих справах маю досвід, я його набрався ще під час першої світової війни та інфляції, коли відкопував для них трупи, і добре знав, що вони шукатимуть де завгодно, тільки не в склепах, та й наші жандарми і вся ота банда теж не дуже полізли б шукати когось під землю на кладовищі. Та й Лені не можна було самій зоставатися, бо вона ось-ось мала розродитись, а Лотта й ота Маргрет теж мусили десь ховатись то як же їй було лишатись у себе вдома, самій? І що ж я зробив тоді? я ж був єдиний працездатний чоловік серед усіх нас, а свою родину давно відіслав до Баварії,— і самому мені нітрохи не хотілось ні до фольксштурму, ні в полон до американців. Що ж я зробив? Я з'єднав склепи Герігерів та Бошанів і велику родову гробницю фон дер Цеке підземними ходами, просто як у шахті: прокопаю трохи й закріплю, ще прокопаю і закріплю. Там були чотири сухісінькі, добротно обмуровані комірчини, не дуже великі, але все ж два на два з половиною — справжня тобі чотирикімнатна квартира. Потім я провів електрику зі своїх теплиць,— це ж недалечко, метрів п'ятдесят-шістдесят. І пічку добув, заради дітей та вагітної Лені, і ще — чом я маю це замовчувати?— там були вже вимурувані, але ще порожні ніші для трун, так би мовити, абоновані місця для ще живих Бошанів, Герігерів і фон дер Цеке. Це ж були готовісінькі погреби для припасів. Наносив соломи, матраців, про всяк випадок ще одну маленьку залізну пічку; топити, звісно, можна було тільки вночі, а вдень її розпалити — це тільки ота Маргрет якось раз додумалась: вона, певне, зроду не чула про маскування. Звісно, в тій кротячій роботі мені ще Грунч допомагав — адже всі ті фамільні склепи ми з ним обслуговували за абонементами,— але ховатись там він не хотів нізащо, його ще в першу світову війну було привалило землею, і відтоді він панічно боїться таких місць, де людину може засипати, він ніколи в світі не зайде ні до погреба, ні навіть до підвальної пивнички, тому я міг тільки подавати йому кошики з землею, а в склеп він би нізащо не спустився, не те що оселитися там з нами. Нагорі, на землі його ніякі мертвяки не лякали, але під землею він боявся власної смерті. Отож, як запахло смаленим, він подався додому, в своє рідне село на заході, десь між Моншау й Кроненбургом, і це в січні сорок п'ятого року! Не диво, що він ускочив у пастку, мусив стати фольксштурмістом і ще — в такому віці! — скуштував американського полону. Докінчив я ту чотирикімнатну підземну квартиру в середині лютого, а лютий був спокійний місяць — лише один наліт, на яких півгодини, кілька бомб скинули, майже й не чутно було. Тоді вночі перебрався туди з отією Лоттою та її дітьми, а потім прийшла й Маргрет, і як вам хто розкаже, ніби я силував її до гріха, то я на це відповім: і так, і ні. Ми з нею розмістилися у двох комірчинах склепу фон дер Цеке, Лотта з дітьми поряд, у Герігерів, а для Лені з Борисом ми лишили їхнє давнє кубельце, у Бошанів, з матрацами, соломою, електричним каміном; і хліб, і вода, й молоко в порошку, і трохи курива, і сухий спирт, й пиво — ніби в бліндажі. Часом у нас було вже чутно канонаду з фронту на Ерфті — полонених ще повезли туди копати окопи, і Борис поїхав з німецькою формою в торбині, з усіма орденами й відзнаками, що мали в нього бути згідно з тією чортячою солдатською книжкою... отож полонені ще копали там окопи для піхоти та артилерійські позиції, жили в клунях, стерегли їх не дуже пильно, і одного дня Лені привезла його перед собою на рамі свого краденого велосипеда; німецька форма личила йому, а фальшива перев'язка й ще краще. І навіть довідку про поранення він мав, усе як слід, за підписом і печаткою — це їх рятувало від жандармських патрулів, і двадцятого лютого вони вселилися в свою новеньку квартирку на кладовищі, і я таки вгадав: жоден патруль, ні німецький, ні американський, не поткнувся в склепи, і ми багато днів там прожили мов у ідилії: нічого не чули, нічого не бачили, я для годиться вдень працював у майстерні, бо ж люди не переставали вмирати, і треба було їх ховати, хоча вже й не так урочисто, без салютів і без справжніх вінків, але бодай з ялиновою гілочкою чи квіткою... здуріти можна було. Ввечері я спершу йшов додому чи то їхав тим краденим велосипедом Лені, а трохи пізніше вертався на кладовище. Звичайно, ми мали мороку з тими клятими гойзеренятами — такі були шибеники, що ви не повірите, пронозливі, безсоромні; єдине, чим їх можна було вгамувати, це навчання, а чого вони хотіли навчитися, зрозуміло: як загрібати гроші. Бони чіплялися до мене, як п'явки, щоб навчив їх рахунків, бухгалтерії тощо. Бони просто на голові ходили, ніякого послуху, і якби ми тоді знали таку гру, як оцей новітній „монополь“, то хіба нею могли б утихомирити тих урвиголів на весь час. Що не можна надвір потикатися й дуже галасувати, це вони, звичайно, розуміли, бо в примусову евакуацію їхати і їм не хотілось, на це в них розуму вистачало, але що вони витівали в склепах! По-моєму, все ж таки повинні бути якісь межі, якась пошана до покійників, це всі визнають, навіть я — але ті шибеники думали тільки про скарби, заховані в могилах, і часом ладні були повідгвинчувати плити на нішах з домовинами й обнишпорити їх, чи нема там скарбу. Коли про мене кажуть, що я розбагатів на золотих зубах мертвяків, то я про них скажу, що вони б і в живих людей золоті зуби з рота видирали. А якщо Лотта тепер каже, що дітей забрали їй з рук, то я скажу, що вона їх ніколи й не держала в руках. Їхня небіжчиця бабуся та ще й досі живий дідусь утовкмачували їм тільки одне: ніде не прогавити свого, будь-що розбагатіти. Я ніколи в житті не робив однієї речі, хоч усі інші те робили — і Маргрет, і Лені, й Лотта, і навіть Борис,— я ніколи не збирав власних недокурків, а чужих і поготів — я просто гидував. Я завжди любив порядок і охайність, і кожен вам потвердить, що я й тоді ночами, в лютневий холод, виходив надвір, розбивав кригу на великому басейні, що з нього поливали могили — тобто квіти на могилах,— і обмивався весь, із голови до ніг, а коли можна, то й пробігався ранком, чи точніше вночі, а збирати недокурки — це ж гидота. Та наприкінці лютого, перед тим як ми змогли закинути неводи в Шнюрергасе, нам у тому підземному радянському раю стало сутужно з припасами: ми прорахувалися, бо гадали, що американці прийдуть на добрий тиждень раніше, і в нас уже не стало сухарів, і масла, й навіть сурогатної кави, не кажучи вже про куриво. І ось ті шибеники принесли мені гарненьких рівненьких сигареток, скрутили материною машинкою, а паперу випросили у добросердої Маргрет, та й продали мені, як згодом виявилося, мої ж таки недокурки як нові сигарети! І здерли з мене по десять марок за штуку. Жінки тоді всі реготали й хвалили хлопців за практичність, але мені аж мороз поза спиною йшов, поки я торгувався з тими гарненькими чортенятами. Мені не грошей було шкода, грошей я мав досить і заплатив би й по п'ятдесят марок за сигарету — але самий принцип! Самий принцип хибний: сміятися, коли малі діти вже такі зажерливі! Я не бачу тут нічого смішного. Тільки Борис тоді хитав головою, а згодом і Лені, коли хлопці вже після другого березня почали створювати власний запас і називали його своїм капіталом: то бляшанку смальцю, то пачку сигарет — а ми тоді були занадто стурбовані, щоб по-справжньому звернути на те увагу. Адже у Лені другого ввечері почались пологи, і вона нізащо не хотіла — та й я її добре розумію,— щоб її дитина з'явилась на світ у могильному склепі, і її „святий Йосиф“ теж цього не хотів.

Отож вони через розбомблене кладовище перейшли до теплиць — у Лені вже й перейми почалися,— Маргрет прихопила аптечку, а в теплиці намостили торфу, старих попон, солом'яних мат, і Лені народила свою дитину, мабуть, там саме, де й завагітніла. Хлопчик був цілком нормальний, важив сім фунтів, і якщо народився він другого березня, то за всіма правилами арифметики виходить, що зачато його десь близько другого червня, а в той час не було жодного нальоту вдень, жоднісінького! І нічної зміни тоді в майстерні не було ні разу, це можна встановити точно, у мене зберігається весь облік, а Борис то й взагалі не міг там бути вночі; отже, вони якось і серед білого дня знайшли нагоду й скористалися нею. Ну, дарма вже, все це минулось — але що там балакати про „радянський рай“! Побачили б ви кладовище після другого! Янголи та святі з повідбиваними головами, розвернені могили, з трунами й без, як вам завгодно, і ми, геть знеможені, бо цілий день, ризикуючи життям, тягали свою здобич із Шнюрергасе,— а ввечері ще й ті пологи,— щоправда, пройшли вони швидко й легко. Який там рай! А ви знаєте, хто тоді навчив нас молитись — бо ми самі вже все позабували? Отой росіянин! Так, так. Він нагадав нам, як молитись. Золотий хлопець був, я вам кажу, і якби послухався мене, то жив би й досі. Бо це ж таки було божевілля — відразу, сьомого числа, перебратися з жінками й дітьми в місто, без ніяких документів, тільки з отією зас...ною солдатською книжкою в кишені. Йому слід було сидіти тут у склепах ще кілька місяців — читав би свого Клейста, й Гельдерліна, й кого схотів, я б йому навіть Пушкіна дістав,— поки ми добудемо йому справжню чи й фальшиву посвідку про звільнення з полону. Адже селян американці вже влітку відпускали, і йому тільки й треба було доброї англійської чи американської посвідки про звільнення. Але жінота про це й не подумала, вони всі мов очманіли, сп'яніли від радості, що мир настав, а на це ще не час був, трохи зарано. А надто ще день у день сидіти над Рейном вечорами й навіть у пообідню пору, з дитиною, з отими гойзеренятами та весь час усміхненим щасливим дідусем — Груйтеном. А міг би ж хлопець ще й тепер сидіти над Рейном чи над Волгою, аби тільки схотів. Ось я, перше ніж на початку червня легально об'явитись на люди, роздобув собі довідку про звільнення, на своє-таки прізвище, все як годиться, з особовим номером і з печаткою табору — адже наше ремесло теж, власне, належить до сільського господарства, отже, все зроблено чисто й законно, та й роботи для нас було справді чимало, хоч би навіть і не вмирав більш ніхто, бо й так повмирало доволі, треба ж було якось усіх поховати. А от ні Лотта, ні Маргрет із їхніми зв'язками й не подумали про те, щоб добути Борисові таку довідку — адже для цього Маргрет досить було один раз крутнути задом, а Лотті лише згадати — з усіма її бланками, печатками та знайомствами. Це ж була жахлива легковажність — не легалізувати Бориса в червні чи липні, хоч би навіть для цього він мусив назватися Фрідріхом Круппом. Я б і сам труснув капшуком, бо я не просто симпатизував хлопцеві, я його любив, хоч ви, може, й сміятиметеся з цих слів: це ж він, він показав мені, що „нижча раса“, „недолюдки“ тощо — то все бридня. Недолюдки сиділи якраз у нас».

Чи Пельцерові сльози справді були щирі? Він ще й віскі свого не допив, коли вони виступили на очах у нього, і він соромливо змахнув їх рукою. «І хіба це я винен, що батько Лені вбився? Хіба це моя вина? І треба мене за це уникати, мов зачумленого? Що ж я, кінець кінцем, зробив такого? Дав йому змогу добре заробляти. Адже ж не те що фахівець, а й мала дитина бачила, що тинькар з нього нікудишній, він навіть з найкращим матеріалом нічого путнього не вмів зробити, і його бригаду наймали тільки через те, що інших не було, а потім у всіх квартирах, де він працював, стелі й стіни пообсипалися — він же ніколи й не вчився тинькувати, не вмів ні кельми у руках держати, ні розчин на стіну кидати, а що не хотів більше стати підприємцем, навмисне пролетаря з себе корчив, то це йому у в'язниці чи таборі щось у голову шибнуло або ж комуністи натуркали, що сиділи там разом з ним. Я вам кажу, аж мені соромно було, що цей великий чоловік із таким гучним скандалом за плечима виявився нікчемним партачем, незугарним навіть цеглини як слід покласти. І що він раптом почав ходити від будинку до будинку зі старим візком, двома цинковими цебрами, лопатою, кельмою й затирачкою та пропонувати свої послуги як тинькар, за картоплю, хліб та часом за сигару,— це ж був на свій лад снобізм. Або ото сидіти вечорами над Рейном із дочкою, онуком та зятем, співати пісеньок та дивитись на судна — ну що це за діло для чоловіка з таким величезним організаторським хистом і енергією! Я кілька разів робив йому дуже вигідні пропозиції, казав: „Слухайте, Груйтене, я маю триста-чотириста тисяч марок зайвих і не можу вкласти їх ні в які хоч більш-менш певні цінності. Візьміть у мене ці гроші, розпочніть якесь діло, а коли минеться інфляція — вернете їх мені, не марку за марку й навіть не марку за дві, ні, марку за три й без відсотків. Ви ж не дурний, ви добре знаєте, що теперішня сигаретна валюта — це іграшки, це годиться тільки для отих нігілістів з полону, зголоднілих за куривом, для малих дітей та знавіснілих під бомбами істеричок чи солдатських удів, що не можуть жити без нікотину. Ви ж знаєте незгірше за мене, що колись сигарети знову коштуватимуть п'ять пфенігів чи нехай десять, і якщо ви сьогодні платите за одну сигарету п'ять п'ятдесят, а на другому розі перепродуєте її за шість п'ятдесят, то це дитячі іграшки, а коли захочете зберегти ті сигарети, поки гроші стануть надійні, то я вам кажу, що ви за свої п'ять п'ятдесят одержите десять пфенігів, якщо тільки ваші сигарети доти не зіпріють“. Він лише засміявся — вирішив, що я пропоную йому почати торгівлю сигаретами, а я ж тільки для прикладу про них згадав. Я, звичайно, мав на думці, щоб він відкрив будівельну контору, і якби він був тропіки хитріший, то міг би виставляти себе за жертву нацистського режиму. Так де там, він не хотів. Однак мені ж таки треба було кудись укласти свої гроші, а землі продажної тоді не густо було. Якби Лені свого часу продала мені будинок за півмільйона, я б офіційно, письмовою угодою забезпечив їй безплатну квартиру довіку. А що дав їй Гойзер? Тільки в чотири рази проти державної оцінки, шістдесят тисяч як льоду, і це в грудні сорок четвертого року — просто в голові не вкладається! А я не знав, куди подіти свої гроші. Скуповував, що міг: меблі, картини, килими, навіть книжки купував, і все ж лишалось у мене тисяч триста-чотириста, готівкою, вдома, і я не знав, куди їх приткнути. І тоді в мене виникла та ідея, що з неї всі тоді сміялися: „Ну, нарешті й Пельцер показав себе людиною: вперше в житті встряв у безглузде діло“. Що ж я надумав? Я заходився скуповувати залізний брухт, не якийсь там, а балки найвищої якості, цілком законно, спершу забезпечивши собі, де тільки міг, право на розбирання звалищ — більшість власників ще й раді були, що я так хоч трохи приберу їхні ділянки. Складати балки у мене було де, їсти вони не просять, ось я й розпочав те діло. Знаєте, скільки тоді заробляла за годину квітникарка, як Лені чи Ільза Кремер? Щонайбільше п'ятдесят пфенігів. А підсобний робітник на будівництві заробляв одну марку, ну, марку двадцять; правда, там була одна вигода — додаткові картки за важку фізичну працю; на них давали хліб, жир, цукор тощо, і щоб мої робітники одержували такі картки, мені довелось заснувати фірму, я назвав її „Акційне товариство „Демонтаж““, і все місто з мене сміялось, коли я почав збирати залізні балки, адже їх цілі кілометри валялись, а за підбитий танк вам би ніхто не дав і двох пачок сигарет. Та я собі думав: смійтеся, смійтеся! Залізо — це залізо. Найняв чотири бригади робітників, забезпечив інструментами, дістав дозвіл на розбирання зруйнованих будівель і заходився звозити балки. В ті часи старі військові судна, танки, літаки задурно віддавали, тільки заберіть, звільніть місце. Я й це робив: забирав та звозив до себе танки; землі, щоб складати те залізо, у мене було досить, тоді ще не забудованої. В такий спосіб я встиг за три роки, до сорок восьмого, примістити весь свій капітал і мав сто тисяч метрів залізних балок найкращої якості, акуратно складених. Робітникам я з самого початку платив не погодинно й не примушував людей працювати робочий день за вісім чи десять марок. Ні, я призначив добру відрядну платню, три марки за погонний метр, і бувало, що люди, як недалеко везти, виганяли за день до ста п'ятдесяти марок, чи й більше, та ще й одержували продовольчі картки за найважчу фізичну працю. Це знов же додаткова вигода була. Почавши з околиці, ми просувалися до центру міста, де були великі будинки, магазини та контори фірм. Там уже стало важче — на балках багато налиплого бетону, й арматура попереплутувана, її доводилося зрізати автогеном. У таких випадках я, звичайно, платив дорожче, п'ять і шість, а часом і десять марок за метр балки, адже треба людям компенсувати витрачену силу, он і в шахтах теж неоднаково платять за тонну вугілля — залежно від умов видобутку. Батько Лені був у мене бригадиром однієї бригади, і своїх рук, звичайно, не гребував докласти, і щовечора, коли здавали мені звезені за день балки, я платив готівкою, в руки; то дехто ніс додому й по триста марок — ну, звичайно, бувало й по вісімнадцять, але щоб менше, то ні. І це в ті часи, коли в теплицях у мене люди заробляли ледве шістдесят марок на тиждень. А місто все сміялося з колекції балок, що іржавіла на моїх ділянках по Шенштетерштрасе, в такий час, коли скрізь демонтували домни! Але я стояв на своєму, хоч би навіть з упертості. Робота, звичайно, була не зовсім безпечна, я не заперечую, але ж я нікого не силував: хочете — працюйте, не хочете — не треба, все по-чесному й по-доброму, і те, що вони там іще в руйновшцах знаходили, мене не цікавило: меблі, одежа, книжки, хатнє начиння і таке інше. То вже був їхній приробіток. А люди сміялись, аж боки рвали, і щоразу, проходячи повз мої ділянки, казали: „Он іржавіють Пельцерові гроші“. І серед моїх товаришів у карнавальній спілці „Вічнозелений букет“ були такі дотепники, будівельні техніки тощо — вони вираховували, скільки грошей там справді з'їдає іржа, за формулами для мостобудування, і, щиро кажучи, я сам уже не був зовсім певен, чи таки добре примістив ті гроші. А потім, у тисяча дев'ятсот п'ятдесят третьому році, коли те залізо вже пролежало від п'яти до восьми років і мені треба було його позбутися, щоб забудувати ділянки,— адже в місті було сутужно з житлом,— і я загріб за нього півтора мільйона марок, усі почали кричати, що я негідник, спекулянт, нажився на війні, й ще бозна-що. Ну, сміх, та й годі! Тоді раптом набрали ціни й старі танки, й автомобілі, і все, що я так, між іншим, постягав до себе — цілком законно, певна річ,— бо тоді обидві мої великі ділянки лежали порожні і гроші в мене зайві валялися. І ось якраз тоді сталося те страшне нещастя — те, чого жінки й досі не хочуть мені пробачити. Батько Лені вбився на смерть, коли розбирали руїни колишньої санітарної управи. Я ніколи не заперечував, що робота ця може бути небезпечна, часом навіть смертельно небезпечна, зате ж я доплачував за небезпечність; і не раз остерігав старого Груйтена, коли він сам почав працювати з автогенним різаком. І як, я вас питаю, могло мені спасти на думку, що йому настільки забракне глузду й обережності і він сам з-під себе виріже опору й полетить униз у руїни з восьмиметрової височини? Господи, таж він мав диплом інженера-будівельника, і через його фірму перейшло в десять разів більше залізних балок, ніж я скупив на брухт за ті три роки — звідки ж я мав знати, що він сам себе, так би мовити, зріже автогеном у прірву? Чи міг я те передбачити, чи то моя провина? Хіба не було відомо кожному, що це ризиковане діло — вирізати залізні балки зі зруйнованих бетонних ящиків у розбомбленому місті, і хіба я не платив добрі гроші за ризик? Та відверто кажучи, навіть на тій роботі, на виколупуванні балок із руйновищ, великий, майже легендарний будівельник Груйтен не показав себе дуже тямущим чи хоч би теоретично підкованим у техніці — я йому весь час трохи приплачував заради Лені, бо дуже близько брав до серця її та Борисову долю».

Пельцерові сльози лилися вже так рясно, що брати під сумнів їхню фізичну непідробність було б блюзнірством, ну, а судити про щирість його емоцій — виходить за межі авторової компетенції. Зовсім тихим голосом, стискаючи високий келих з віскі, оглядаючись довкола себе так, немов і кімната, й буфет, і музей вінків раптом видались йому якоюсь марою, він провадив далі: «Це був жах! Він просто-таки наштрикнувся на кінці покаліченої арматури, що стирчали з бетонної плити, й був простромлений, не роздертий, а саме простромлений, у чотирьох місцях: крізь шию, груди, живіт і праву руку, а на обличчі — і це було найжахливіше — застигла усмішка. Уявіть собі — він ще усміхався, мов юродивий, розіп'ятий на хресті. Божевілля, та й годі. І оце я винен? А різак... (Пельцер трохи затнувся, в очах у нього засвітилась мука, руки йому затремтіли.— Авт.) ...а автогенний різак іще висів угорі, на кінці балки, що Груйтен перерізав, і сичав, і чмихав, і клекотів. Так безглуздо вийшло, просто жах, за якийсь місяць перед грошовою реформою, коли я вже збирався заокруглити свою колекцію балок — бо й старі гроші майже витратив. Звичайно, після того нещастя я згорнув усю справу, і якщо ті жінки кажуть, ніби я однаково збирався кінчати, це диявольська несправедливість: запевняю вас, що я б і в сорок шостому те саме зробив, якби щось таке сталось. Але спробуй-но доведи: „Якби... зробив би...“ — спробуй тепер доведи. А фактично вийшло воно за місяць перед грошовою реформою, і заробив я собі ненависть тих жінок та глум у вічі через мою гору старого заліза, що мало ще п'ять років іржавіти. Старий Груйтен не був застрахований, бо я не наймав його на постійну роботу, він був скорше компаньйоном чи контрагентом, то я вже сам, своєю охотою запропонував виплачувати Лені й Лотті невеличку пенсію, але вони нічого не схотіли, вигнали мене, а Лотта аж плюнула мені вслід. „Кровопивця! — кричала.— Катюга!“ — і ще гірші речі. А я ж їй колись життя врятував у тому „підземному радянському раю“, я власними руками рота їй затулив, коли вона під час грабунку в Шнюрергасе раптом почала, мов шалена, вигукувати соціалістичні гасла. І з її двома шибениками голову собі морочив, купував у тих малих проноз сигарети, зроблені з моїх власних недокурків, коли ми наприкінці лютого в своїх склепах без припасів зостались — а другого ми ж усі трохи не сім годин поспіль сиділи купкою, тулячись одне до одного та цокочучи зубами, і я вам кажу, навіть безвірниця Лотта мурмотіла „отче наш“ услід за Борисом, що проказував ту молитву, і навіть малі гойзерівські пройдисвіти притихли, зробились боязкі й сумирні, а Маргрет плакала, і ми всі сиділи обнявшись, мов брати й сестри, перед видимою смертю. Адже тоді таке діялось, наче кінець світу настав. Тоді вже було начхати, що хтось там нацист, а хтось комуніст, а ще хтось радянський солдат, а Маргрет — занадто жаліслива сестра-жалібниця. Тоді пам'яталося тільки одне: життя й смерть. Хоча ми й не дуже вчащали до церкви, та все ж таки іноді там бували, і якось нам життя без церкви й не уявлялося, а тоді раптом, за один день, церкви обернулись на порох, і той порох ще цілі дні рипів у нас на зубах, липнув у роті. А після нальоту ми негайно, всі разом, разом, кажу, побігли ділити спадщину по славній німецькій армії — і того ж таки дня, щойно почало смеркати, помогли синові Бориса та Лені народитись на світ божий». З Пельцерових очей усе лилися сльози, а голос його ще полагіднішав: «Єдиний, хто мене розумів, хто мене любив, кого б я прийняв, як рідного сина, в своє серце, в свою родину, в свою фірму й куди хочете, хто був мені ближчий, ніж дружина, ближчий навіть, ніж тепер мої діти — знаєте, хто це був? Борис Львович! Я його любив, хоча він перехопив у мене дівчину, що до неї моє серце прикуте й досі — і, може, тільки він мене по-справжньому знав і розумів. Він навіть наполіг, щоб я охрестив йому сина. Так. Оцими ось руками і ви знаєте, мене самого на мить немов смертельний страх пройняв, коли я згадав, що виробляли колись ці руки з живими й мертвими, з вінками й стрічками,— а тепер я саме оцими руками мав хрестити його синочка. Тоді навіть Лотта припнула язика: хоч вона вже ладна була бовкнути оте своє „гидь!“, але їй заціпило, коли Борис сказав мені: „Вальтере,— адже після другого ми всі якось самі собою перейшли на „ти“,— Вальтере,— сказав,— прошу тебе, охрести нашого сина про всяк випадок“. І я вволив його волю: вийшов до конторки, відкрутив кран, почекав, поки стече іржава вода, тоді виполоскав свою склянку, набрав води й охрестив хлоп'я, бо ж я, бувши служкою, не раз бачив, як воно робиться,— а що я не міг бути одночасно й хрещеним батьком — це мені було відомо,— то держали його малий Вернер і Лотта, а я його охрестив зі словами: „В ім'я отця, і сина, і святого духа нарікаю тебе Лев“,— і в ту хвилину навіть малий проноза Курт заплакав, та й в усіх, і в гостроязикої Лотти, і в Бориса, й у Маргрет, в усіх сльози потекли, тільки Лені не плакала, вона лежала з розплющеними очима, аж червоними від пилюки, і сяяла зі щастя — тоді зразу дала синові грудь. Еге ж, отак воно було... а тепер, будь ласка, лишіть мене самого — я занадто розхвилювався».

Авт. щиро признається, що і його все це дуже розхвилювало і він насилу стримав дві-три сльозини, коли сідав за кермо свого автомобіля. Щоб не розчулитись надміру, він поїхав простісінько до Богакова й застав його досить бадьорого: росіянин сидів на веранді зі скляним дахом, у кріслі-колясці, вкутаний у пледи, й замислено дивився через ціле селище дачок на перехрестя двох залізничних колій, між які втиснулись піщаний кар'єр, теплиці й склад брухту. А поміж тим усім — зовсім несподівано тенісний корт; на блякло-червонястій землі ще не просохлі калюжі, і «старфайтери» в небі, й гудіння автомобілів з об'їзного шосе, і дітлахи, що ганяють порожні молочні бляшанки на доріжках між дачними садочками. Богаков, теж у сентиментальному настрої, без своєї курильної «шибенички», сам-один на веранді, відмовився від запропонованої сигарети й ухопив авт. за руку, ніби хотів помацати йому, авт., пульс.

«У мене ж там залишилися дружина й син, тепер йому стільки років, як вам, якщо він досі живий, а не наклав десь головою, що дуже й дуже можливо. Моєму Лаврикові в сорок четвертому році було вже дев'ятнадцять, і його, напевне, взяли до армії, а може, й ще куди... Мені часом хочеться вернутись додому й умерти там — байдуже де... Чи жива ж то ще моя Лариса? Я її зраджував з іншими жінками, де тільки траплялась нагода, вже з лютого сорок п'ятого року, коли ото нас повезли на Ерфт копати окопи. Тоді я вперше за чотири роки допався до жінки — потемки, в якійсь клуні, де ми всі лежали впереміш: росіяни й німці, солдати, полонені, жінки — і я навіть не знаю, молода вона була чи стара... вона й не опиралась мені, тільки потім трохи поплакала, бо ми, либонь, обоє не звикли зраджувати, якщо це можна назвати зрадою — в тій темряві, в тому божевільному безладі, коли вже ніхто не знав, де він, хто він і чий він... ми лежали на соломі й на буряках у клуні, в такому багатому, куркульському селі, Гросбюлесгайм називалося, і обоє плакали, їй-богу, я теж. Адже ми просто знехоча обіймались в тій темряві, страху та грязюці, і вона, мабуть, вважала мене за німця або американця, бо між нами валялось і кілька напівзамерзлих молодих американців, поранених — їх мали допровадити до якогось госпіталю чи збірного пункту, але їхній конвоїр дезертирував, і вони лежали собі в клуні та одно лаялися: „fucking war“ та „fucking generals“, та „shit on the fucking Hürtgen forest“[21]. To була не „зустріч на Ельбі“, а зустріч на Ерфті, на мізерній річечці, її ж переплюнути можна, і ото на ній хотіли влаштувати проміжну оборонну лінію між західним кордоном і Рейном, а її б і десятирічний хлопчик перепісяв. Я й тепер часто думаю про ту жінку, що допустила мене до себе,— я погладив її по щоці й по косах, вони в неї були такі густі, гладенькі. Не знаю, була вона чорнява, чи білява, чи шатенка, і скільки мала років — тридцять чи п'ятдесят, і як її звали — теж не знаю. Нас привезли туди поночі й забрали звідти теж поночі — я бачив тільки великі садиби, розпалені багаття — на них варили їсти,— солдатів та тих замерзлих американців, і ми поміж ними, і Борис іще з нами був, а Лені їздила за ним, як та дівчина, що зносила сім пар залізних черевиків і сім костурів — ви ж, мабуть, знаєте цю казку? Темрява, глина на ногах, буряки, і щока тієї жінки, і її коси, і сльози... ну, і її... тіло. Марія, чи Паула, чи Катаріна... сподіваюся, що їй ніколи й на думку не спало розповісти про те, що між нами було, чоловікові чи, скажімо, священикові на сповіді. Підсуньтеся ближче, синку, дайте мені вашу руку — так гарно відчувати, як б'ється пульс у людини! Наш огіркоїд зі скорботним ленінградцем пішли вдвох у кіно. На радянський фільм про Курську дугу. Нехай подивляться. Я, синку, попав у полон ще в серпні сорок першого, в одному препаскудному оточенні, під Кіровоградом. Принаймні тоді місто ще називалося так, бог його знає, як воно тепер називається, коли вже стало відомо, що вони зробили з тим Кіровим,— о, то був золотий чоловік, та що ж, нема вже його. Не дуже годяще діло це було, синку,— ваш німецький полон. Три дні, чотири дні гнали нас через села, через поля, і ми божеволіли від спраги — коли де побачимо криницю чи потічок, то тільки губи сухі облизували, а про їжу вже й не думали... тоді загнали нас п'ять тисяч у якусь колгоспну обору, просто неба, а пити все не дають. І коли мирне населення, наші люди, хотіли щось піднести нам їсти або пити, їх не підпускали, стріляли, і з нас коли хто побіжить назустріч тим людям, теж тр-р-р з кулемета, синку, й капець. Одна жінка підіслала до нас маленьку доньку, років п'яти, з глечиком молока й хлібом, таке втішне дівчатко — певне, думала, що такій малій дитині, з глечиком та хлібиною в руках, нічого не зроблять, а вони тр-р-р з кулемета, і дівчинка впала, і хліб, і глечик додолу покотились, і молоко з кров'ю змішалося. Так нас гнали з Тернівки до Умані, з Умані до Івангорода, з Івангорода до Гайсина, звідти прийшли до Вінниці, потім на шостий день до Жмеринки, й далі до Раковця, це під Проскуровом, і тільки двічі на день баланда: просто поставлять казани серед стовпища в двадцять чи й тридцять тисяч душ, і всі кидаємося до казанів, черпаємо з них жменями й хлепчемо, як собаки, коли перепаде що,— а інколи напівсирі буряки, капуста чи картопля, і як з'їси, то зразу за живіт ухопить, і падали люди при дорозі й здихали. Там нас держали аж до березня сорок другого року, і вмирало часом по вісімсот-дев'ятсот душ на день, і глум, і побої, побої й глум, а то просто почнуть стріляти просто в натовп... Ну, не мали вони чим нас годувати, то чом не підпускали мирних жителів, коли щось нам приносили? Потім я працював у Кенігсберзі в Круппа, на заводі, де робили гусениці для танків,— денна зміна дванадцять годин, нічна одинадцять, а спали в убиральнях, і той мав велике щастя, хто знайшов для себе собачу будку, бо в ній хоч і тісно, зате ти сам. Найгірше було, коли захворієш або заробиш наліпку ледаря, бо ледарів передавали есесівцям, а хто захворіє та не може працювати, того відсилали до центрального госпіталю, а ті центральні госпіталі були просто замасковані під лікарню табори смерті, страшенно переповнені, брудні, і пайка там була двісті п'ятдесят грамів ерзац-хліба на день та два літри баланди; той ерзац-хліб був спечений майже з самого ерзац-борошна, а ерзац-борошно — то просто солом'яна січка, не дуже дрібна, та ще деревна маса. Полова, остюки, січка тільки ятрили кишки, і то було не харчування, а систематичне голодування, а до того ж весь час побої та глум, весь час кийок над головою. Згодом, видно, шкода стало й січки, почали сипати в хліб тирсу, до двох третин, а баланду варили з гнилої картоплі та всяких кухонних покидьків, а за присмаку щурячий послід,— і там до сотні душ за день помирало. Вирватися звідти було майже неможливо, це треба було великого щастя, і я, мабуть, виявився таким щасливцем: я просто вирішив не їсти тієї погані, хоч буду голодний, але принаймні не хворий — і відразу помітив, що то не їжа, а отрута: краще вже дванадцять годин на день складати у пана Круппа гусениці. Тепер ти розумієш, яке то було щастя — попасти в команду, що прибирає трупи та руйновища в місті, і чому Борис нам здавався казковим принцем, що має кінець кінцем посісти трон. Адже він дістав змогу плести вінки у квітникарстві, хоч ніколи не вчився тієї роботи, і його щоранку забирав, а ввечері приводив окремий конвоїр, його не лупцювали, а часом йому й шматок який перепадав, і до всього він — хоча того, крім мене, не знав ніхто — мав кохану! Чом не принц? Ну, й ми були хоч і не зовсім принци, та все ж таки щасливці. Хоч нас і не вважали гідними братись руками за німецькі трупи та відносити їх, але вантажити лопатами биту цеглу на автомашини, лагодити залізничні колії тощо нам дозволялося, а коли ми розбирали руїни, то часом неминуче траплялося, що російська рука чи то лопата в російській руці наткнеться на труп, і тоді неодмінно бувала передишка, незаслужене щастя,— поки віднесуть той труп, що для нього Борис десь там плів вінок та вибирав стрічку з написом. А інколи знаходили в руїнах розбиті кухонні шафки чи буфети, де зоставалося щось годяще, і бували такі щасливі випадки, що варта не бачить, як ти щось їстівне знайдеш, і навіть дні вже зовсім триповерхового щастя: і знайдеш щось, і варта не побачить, і не обшукають. Бо коли хто на тому попадався, то було погане діло: знайдене в руїнах не дозволялося брати навіть німцям, а вже коли росіянин щось візьме, то йому було те, що Гаврилові Йосиповичу та Олексієві Івановичу: їх передали есесівцям, а там тр-р-р — і каюк. Найкраще було, коли що знайдеш, зжерти його відразу, але знов же доводилось жувати обережно, бо хоч їсти на роботі й не забороняли — власне, й забороняти не було чого,— але де ж міг наш братчик взагалі добути їжу? Якщо жує, значить украв, не інакше. Нам іще дуже пощастило з майором, комендантом базового табору: як йому подавали рапорт на котрого з нас, то він тільки в карцер, садовив, а есесівцям передавав лиш тоді, коли фельдфебель наполягав на тому, і завжди той майор чесно домагався, щоб ми свою пайку одержували всю. Я одного разу сам, поки мене обшукували на воротях, чув, як він по телефону сперечався з якимсь начальством, чи нашу роботу можна назвати важливою: бо на важливій роботі ми одержували по триста двадцять грамів хліба, двадцять два грами м'яса, вісімнадцять з половиною грамів жиру і тридцять два грами цукру на день, а на неважливій — тільки двісті двадцять п'ять грамів хліба, по п'ятнадцять грамів м'яса та жиру і двадцять один грам цукру,— то він хіба ж так сперечався з кимсь там у Берліні чи Дюссельдорфі, щоб нашу роботу визнали важливою; а це, любий мій, усе ж таки означало майже на сто грамів хліба, три з половиною грами жиру, сім грамів м'яса й одинадцять грамів цукру більше. О, завзятий він був чоловік, той майор, хоч мав на одну руку, одну ногу й одне око менше, ніж людині належиться за повним комплектом. Я стою, мене обшукують, а він кричить, а він кричить у телефон! А згодом він навіть життя нам урятував — тим дванадцятьом, що зостались у таборі. Тридцятеро вже втекли — під час великих нальотів, поховались у руйновищах або вирушили на захід, назустріч американцям, під проводом нашого невтомного Віктора Генріховича, і більше ми про них не чули. А ми, в тому числі й Борис, що й далі день у день бадьоро ходив собі під конвоєм у своє квітникарство, одного ранку прокинулись і виявили, що вся наша варта одностайно, зімкнутими лавами дезертирувала: жодного вартового, вартівня навстіж, ворота навстіж, тільки колючий дріт ще на своєму місці — а краєвид там у нас був точнісінько як оце з веранди: залізничні колії, садочки, дачки, піщаний кар'єр, склад брухту. Отак опинились ми на волі й відчули себе, скажу тобі по правді, ні в сих ні в тих. Що нам робити з тією волею й куди нам податись на тій волі? Просто розбігтись по околиці для нас, як радянських військовополонених, що вирвались на волю, було не дуже безпечно — адже те, що зробила наша варта, було ще тільки приватним, а не офіційним кінцем війни, і цілком можливо, що з них самих, наших вартових тобто, декого спіймали й повісили чи до стінки поставили. Отож ми порадились, порадились і вирішили, що найкраще буде повідомити базовий табір: якщо тільки й той майор не дезертирував, то він нам допоможе позбутися нашої невчасної, в ту мить недоречної й смертельно небезпечної волі — бо ж просто розбігтися й десь наскочити на перший-ліпший жандармський патруль було б безглуздо — адже існує дуже простий спосіб спекатися людей, коли занадто клопітно стерегти їх чи судити: їх розстрілюють, і край, а нам цього, як ти, мабуть, сам розумієш, не дуже хотілося. Ми, правда, часом уже чули далекий гарматний грім, і це вже трохи пахло справжньою волею, але отак просто звільнитись — це нам здавалось занадто ризикованим. Віктор Генріхович свій відхід добре підготував, і карти у них були, й харчів трохи, і кілька адрес — їх він добув через своїх спільників чи зв'язкових; вирушали вони маленькими групками, домовившись зібратись аж під Гайнсбергом, на голландському кордоні, а звідти вже разом рушати далі до Арнема. А ми дванадцятеро зовсім розгубились від цієї несподіваної волі, що вночі звалилася нам на голову. П'ятеро наважилися скористатись із неї, розшукати сяку-таку одежу, перевдягнися й рушили залізничною колією з кайлами та лопатами, ніби бригада ремонтників — непогана думка. А ми, решта семеро, побоялись, ну, а Борис, звичайно, ще й свою Лені не хотів покинути. Але ж і йти на роботу, до квітникарства, без своєї няньки Кольба він, звичайно, теж не міг, тому він зразу кинувся до телефону, спромігся якось додзвонитись до майстерні, зняв тривогу, й за півгодини дівчина вже стояла з велосипедом трохи віддалік табору, на розі Негератштрасе й Вільдерсдорфського шосе, і чекала. Тоді Борис зателефонував до базового табору, повідомив, що ми лишились без варти, і не минуло й півгодини, як над'їхав автомашиною той наш однорукий, одноногий і одноокий майор. Він зразу мовчки пройшов через увесь барак — у нього був такий гарний, знаменито припасований протез, що хоч на велосипеді їздити, а тоді зайшов до вартівні, знову вийшов, покликав Бориса, подякував йому за всіма правилами й руку потиснув, твердо, по-чоловічому дивлячись в очі. Чисто по-німецькому, і не так воно смішно було, як, може, здається. Хай йому біс, адже це було за цілих два тижні перед тим, як прийшли американці, і що ж він зробив, той майор? Послав нас їм назустріч! До фронту, на Ерфт, де вони вже стояли. Борисові він сказав: „На жаль, Полтавський, до квітникарства я вас більше не можу посилати“. Але я бачив, як дівчина розмовляла з майоровим шофером, то вона, напевне, довідалась, куди нас повезуть, і по ній видно було, що вона вагітна, що вже ось-ось розродитися має: я тільки головою похитав. Ну, за двадцять хвилин нас уже й повезли, вантажною машиною, спершу на Гросбюлесгайм, тоді на Гросферніх, потім уночі на Балькгаузен, і коли доїхали до Фрехена, теж уночі, там нас із сімох зосталось тільки двоє: решта, зрозумівши майорів натяк, уночі бурячищами переповзли до американців; ну, а нашого принца його принцеса перевдягла в німецьку форму, перев'язала його бинтами, трохи замазала їх курячою кров'ю й повезла до себе на кладовище. А я... я неначе здурів: вернувся в місто, сам-один, уночі, наприкінці лютого, вернувся в знівечене, зруйноване місто, де я цілий рік прибирав руїни та відкопував трупи, де мене лаяли, де з мене глумились, і все ж таки часом якийсь перехожий кидав мені недокурка чи й цілу сигарету, а часом і яблуко або шматок хліба, коли вартовий не дивився в мій бік чи умисне відвертався,— прокрався назад до міста, сховався в зруйнованій віллі, забився в напівзавалений підвал і в тій схованці дочекався кінця війни. У мене були хліб і яйця — вкрав дорогою в одному селі, а воду пив дощову, з калюжі на підлозі пральні; вдень збирав дрова — дощечки з паркету, вони так гарно горять, і порпався в усякому мотлоху, аж поки знайшов куриво: шість товстих аристократичних сигар у справжньому буржуйському портсигарі, шкіряному, зверху витиснено: „Люцерн, 1919“. Він у мене й досі є, можу показати, коли хочеш, а шість товстих, великих буржуйських сигар — це, як бути ощадливому тридцять шість досить пристойних цигарок, а ще як є в тебе сірники, то це ж ціле багатство, та й не тільки сірники, а й папір — такий молитовник, на тоненькому папері надрукований, із Гросферніха, п'ятсот сторінок, а спереду ім'я написано: „Катаріна Вермельскірхен, перше причастя 1878 р.“ — і я, звичайно, перше ніж скрутити цигарку, прочитав, що там було на видертій сторінці: „В цю хвилину перевір своє сумління: в чому ти завинив перед богом словом, ділом і помислом. Согрішив я, отче небесний, тяжко согрішив перед тобою, збився з істинного шляху, мов заблудла овечка, і не гідний зватися твоїм дитям“. Цю останню шану я повинен був віддати бідному паперові, перше ніж спалити його. В тому підвалі я сидів, укутавшись у все, що там валялось подерте й не подерте: завіси, уривки скатерок, жіночі сорочки, клапті килимів, і палив ночами маленьке багаттячко з паркетних планок — там я пережив друге число, той небесний грім, те пекло, той страшний суд. А зараз я вам скажу те, чого ще нікому не казав, навіть собі самому: я полюбив те місто, ту пилюку, що мені в рот набивалась, і землю, що двигтіла піді мною, і дзвіниці, що валились додолу, і жінок, що до них потім залазив під бік у холодні люті зими, коли віщо тебе не може зігріти, хіба перша-ліпша жінка, до якої залізеш у постіль. Я вже не покинув цього міста, і хай простять мені мій Лаврик і моя Лариса, і хай вона простить мені й те, що я вичитав далі в тому молитовнику: „Чи додержував ти як належить святого шлюбного обов'язку? Чи не грішив ти проти нього словом, ділом і помислом? Чи не жадав ти, чи не збирався ти — хоча й не вчинив того насправді — вчинити перелюбство з чужою дружиною або неодруженою людиною?“ Всі ці запитання звернені були до Катаріни Вермельскірхен, і вона, треба сподіватися, могла відповісти на них „ні“, але я — я мусив відповісти на них „так“, і, можливо, це найкращий спосіб навчитися молитви, коли пускаєш молитовник на цигарки й відчуваєш у душі, що повинен перечитати сторінку, перше ніж скрутити з неї цигарку. А тепер помовчімо трохи. Ні, ні, не забирай руки». (Вкрай збентежений авт. послухався; він і в Богакова побачив С. І. та П., що з майже стопроцентною імовірністю свідчили про С. III.)

Як скромне доповнення чи ілюстрацію до фактичних даних, що містяться в цьому свідченні Богакова, авт. дозволить собі навести тут декілька документально засвідчених висловлювань різних високопоставлених осіб — цитат із їхніх доповідей або протоколів нарад.

Розенберг: «їм, між іншим, гадається, ніби шлях до Німеччини — це щось таке, як шлях до Сибіру.

Я розумію, що, коли до країни привезено три з половиною мільйони людей, їх неможливо влаштувати з усіма вигодами. Що тисячі цих людей живуть у поганих умовах чи що їх погано годують — це само собою зрозуміло, і турбуватися тут нема чим... Але постає чисто ділове питання, і я припускаю, що гауляйтер Заукель уже говорив про нього чи ще говоритиме: цих людей зі сходу везуть до Німеччини, щоб вони тут працювали, і то по змозі продуктивніше. Це справа цілком природна. А щоб вони працювали продуктивно, їх, звичайно, не слід привозити на три чверті замерзлими й держати в строю по 10 годин; і треба давати їм стільки їсти, щоб у них лишалась якась сила...»

«Кожному керівникові господарства надано право карати сільськогосподарських робітників-поляків... Про такі випадки керівники підприємств не повинні звітувати ні перед якими органами влади.

Сільськогосподарських робітників-поляків слід по змозі ізолювати від німецького населення і розміщувати їх не в будинках, а в стайнях тощо. Ніяких сумнівів морального характеру тут не повинно бути».

Шпеєр: «У сучасному конвейєрному виробництві робочі години мають бути ті самі щодня протягом місяця. Внаслідок повітряних нальотів трапляються перебої в постачанні деталями та матеріалами. Тому на заводах тривалість робочого дня коливалась від восьми до дванадцяти годин на день. За нашими даними, робочий тиждень становив від 60 до 64 годин».

Д-р Флекснер: «А який робочий день був у робітників із концтаборів?»