Розділ «Груповий портрет з дамою Переклали Євген Попович (розділ I-III, IX-XIV) та Юрій Лісняк (розділи IV-VIII)»

Невже теперішня «хвиля сексу» почалася ще тоді, і деякі фотографії, що їх нам накидають сьогодні, «клацнуто», можливо, в пунктах санобробки для східноєвропейських рабів?

Важливо зрозуміти, що завоювання цілих континентів чи світів — це не така проста справа і що навіть ті люди мали свої труднощі й намагалися владнувати їх суто по-німецькому ретельно та реєструвати суто по-німецькому акуратно. Щоб без жодних імпровізацій! Природна потреба — це природна потреба; та й людей, призначених для страти, не годиться приставляти на місце вже мертвими! Це свинство, за такі речі треба карати; і так само не годиться, щоб під час санобробки чоловіки намилювали жінок, а жінки чоловіків, а тим паче щоб їх фотографували. Так не можна, і край. Бо так ні руки, ні рушник не зостануться чисті. Невже до справи, «по суті» цілком пристойної, примазалися розпусники й злочинці?

Оскільки для сучасної неядерної війни такі речі, як суперечки за трупи — цілі чи пошматовані,— зробились уже типовими, а розпусники й злочинці — та ще й у мундирах — не криючись, безчестять жінок і навіть фотографуються при тому, то, мабуть, не варто більше набридати читачеві такими подробицями. А все ж таки: як і де мали перебути той час вагітна Лені, й надміру вразливий Борис, і енергійна Лотта, і надміру милосердна Маргрет, і Грунч, цей земляний хробак, і Пельцер, що ніколи не був нелюдом? І що сталося в березні 1945 року з Марією, з Богаковим і Віктором Генріховичем, і зі старим Груйтеном, і з багатьма іншими?

Насамперед, десь близько нового, 1945 року, Борис іще раз завдав своїй коханій цілком зайвого клопоту, про який Лені не розповідає нічого, Маргрет — усе, а Лотта й Марія навіть не знали. Маргрет, над якою тим часом установлено дуже пильний нагляд, щоб авт. не міг нишком тицьнути їй якогось гостинця (лікар авт.: «Розумієте, їй тепер треба з місяць поголодувати, поки ми трохи налагодимо її внутрішню й зовнішню секрецію: вона в неї так розладнана, що з грудей можуть текти сльози, а з носа — сеча. Отже — розмовляйте скільки завгодно, але не приносьте нічого»),— Маргрет, уже звикнувши до такого аскетизму й навіть сподіваючись від нього зцілення, сказала так: «Але сигаретку можете мені дати (що авт. і зробив!) ...Авжеж, я тоді була злюща на Бориса, як чортяка... аж згодом, коли ми всі зібрались разом та я з ним познайомилась, то побачила, який він розумний і делікатний, але тоді, наприкінці сорок четвертого десь на різдво чи то зразу після нового, сорок п'ятого року, перед Водохрещами, ніяк не пізніше, Лені знов одного вечора прийшла додому з другим прізвищем у голові — правда, тепер вона принаймні знала, що це письменник, і вже померлий, отож не довелось телефонувати в усі кінці. Йшлося знову про книжку, автор звався Франц Кафка, а назва книжки — „У виправній колонії“. Я потім питала Бориса, чи він справді не розумів, чого міг накоїти, коли радив Лені наприкінці сорок четвертого року (!) читати письменника-єврея. І він мені відповів: „Тоді в мене стільки всяких думок у голові роїлося, що про це я забув“. Отож Лені знов пішла до бібліотеки — в місті знайшлася ще одна відчинена,— та, на щастя, трапила там на більш-менш розумну літню жінку. Та порвала квиточок із замовленням, відвела Лені вбік і сказала їй те самісіньке, що колись ігуменя в монастирі, як вона стала допитуватися про Рахель: „Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися? Хто це вас прислав по таку книжку?“ Та від Лені, як вона чогось хоче, не так легко відкараскатись. І та літня бібліотекарка, видно, збагнула, що це не провокація, й знов відвела Лені вбік і пояснила їй, що цей Кафка був єврей і що всі його книжки заборонено, спалено і так далі. Ну, а Лені, напевне, знов її спантеличила своїм наївним „Ну й що?“ — і тоді, мабуть, та жінка хоча й пізно, зате вже все розтлумачила їй про євреїв і наці, й „Штюрмера“ показала — таке добро в бібліотеці, звичайно, було; одно слово, Лені вернулась до мене зовсім приголомшена. Нарешті вона щось розшолопала. Однак не здалася — будь-що хотіла добути того Кафку й прочитати, і таки добула! Поїхала аж у Бонн, почала там шукати якихось професорів — для них її батько колись щось будував, і вона знала, що у них є великі бібліотеки,— і справді знайшла одного сімдесятип'ятирічного дідуся, пенсіонера, що сидів, зарившись у свої книжки. І знаєте, що він їй сказав? Достоту отаке: „Дитино моя, чи ви вже зовсім схибнулися? Чого вам захотілося саме Кафки? Чом тоді не Гейне?“ А взагалі, видно, прийняв її дуже ласкаво, бо ще пам'ятав її саму і її батька, але книжки в нього не було, тож довелось йому йти до якогось колеги, потім до другого, третього, аж поки знайшов такого, що мав книжку. То було не таке легке діло, воно забрало цілий день, і Лені вернулась додому аж серед ночі, але з книжкою в сумочці — я ж кажу, це виявилося не таке просте діло, бо вони мусили не тільки знайти когось такого, щоб професор міг йому довіряти і щоб він професорові довіряв,— треба було, щоб та людина ще й Лені повірила і не лише мала книжку, а й не побоялась її дати! Бо спершу вони натрапили на такого, що мав книжку, але не схотів дати їм. Це ж чисте божевілля, чим ото вони з Борисом голову сушили, коли треба було думати, як живому зостатись. Як на лихо, саме тоді принесло звідкись і мого чоловіченька Шлемера — ми ж у його віллочці жили,— прийшов тільки що живий та теплий, увесь полиск і елегантність із нього мов водою дмило, вдягнений чомусь у солдатську форму, але без жодних документів — десь у Франції партизани трохи його не розстріляли, насилу втік. Сама не знаю, але щось мене в ньому вабило — як-не-як, а він завжди був зі мною ласкавий, і щедрий, і по-своєму любив мене, чи навіть кохав. А тоді прийшов такий мізерний, бідний, нещасний і каже: „Маргрет, я робив таке, що мені тепер скрізь, куди не подамся, шибениця світить: і у французів, і у німців — тих, що за, й тих, що проти,— і в англійців, і в голландців, і в американців, і в бельгійців, а як попадуся в руки росіянам та вони розкусять, хто я такий, то пропав я, мов муха в окропі,— і так само, як попадуся німцям, тим, що тепер іще при владі. Поможи мені, Маргрет“. Знали б ви його раніше, як він і в трамваї ніколи не їздив, усе в таксі або службовою машиною, тричі на рік приїздив у відпустку й привозив повні валізи всякого добра, і завжди був такий хвацький, веселий, а тепер прибіг, мов нещасне мокре кошеня, і труситься зі страху й перед гестапо, й перед американцями, перед усіма на світі. І тоді я вперше подумала про те, до чого давно вже могла б додуматися. Адже в госпіталі вмирало багато людей, і їхні солдатські книжки, звичайно, забирали, реєстрували й розсилали по військових частинах, чи що; в кожному разі, я знала, де вони лежать, і знала, що декотрі солдати й не здавали їх зовсім, а в котрого тяжко пораненого то й не знайшли її, як викидали його порвані закривавлені лахи. Отже, що я зробила? Тієї ж таки ночі поцупила три книжки — їх там лежало доволі, і по фотокартках я вибрала таких, щоб і виглядом, і віком були більш-менш підхожі: двох білявих, як Борис, у окулярах, років на двадцять чотири — двадцять п'ять, і одного чорнявого, як Шлемер, без окулярів, з тонкими рисами, років під сорок. Дала йому ту книжку, і всі гроші віддала, скільки мала, і хліба, й масла, й сигарет у пакуночок поклала та й вирядила його в дорогу під новим ім'ям — Ернст Вільгельм Кайпер. Навіть записала те ім'я й адресу з книжки, бо все ж таки хотіла знати, що з ним станеться. Як-не-як, а ми з ним шість років були одружені, хоч бачилися й не часто. Я йому сказала, що найбезпечніше для нього буде піти до армії, на фронтовий розподільний пункт абощо, коли вже так усі на нього чигають. Він так і зробив. Аж заплакав, коли йшов, а як ви не знали його до сорок четвертого року, то й не збагнете, що це за картина, коли Шлемер плаче, просить, дякує й руку мені цілує. Він скиглив, як побите цуценя. Пішов — і більш я його не бачила. Згодом я з цікавості якось їздила до дружини того Кайпера, в Коленпот, під Бюром, бо таки хотіла знати... розумієте? Вона вдруге одружилася, а я сказала їй, що доглядала її чоловіка в госпіталі і він, помираючи, просив мене відвідати її. Там така гостроязика тітуся, що куди. Спитала мене: „А котрого це з моїх чоловіків? Ернста Вільгельма? То він аж двічі вмер: раз у госпіталі, а вдруге — вбитий десь там у вас під якимсь Вюрзеленом“. Отже, Шлемера не було вже на світі, і я не приховую, що мені зразу полегшало на серці. І для нього так, мабуть, краще було, ніж якби наці або партизани повісили його чи розстріляли. Він таки був справжній воєнний злочинець — набирав у Франції, Бельгії та Голландії людей на примусову роботу, ще з тридцять дев'ятого року, адже він за фахом комерсант. Мене потім не раз допитували через нього, та й будинок конфіскували з усім, що там було, тільки свої лахи дозволили взяти. Видно, Шлемер гарбав обома руками й хабарі брав... Отак я з сорок дев'ятого року опинилась на вулиці, та так і зосталась на вулиці, можна сказати. Правда, і Лені, й інші пробували мені помогти, щоб я знайшла якесь місце в житті. Я й жила в Лені півроку, але довше не змогла, бо ж чоловіків до себе водила, а в неї хлоп'я підростало та й спитало мене якось: „А чого він так душить тебе в ліжку?“» (Маргрет знову почервоніла.— Авт.).

Де пережив кінець війни Шіртенштайн, нам уже відомо: він бринькав на піаніно «Лілі Марлен» для радянських офіцерів десь між Ленінградом і Вітебськом — це чоловік, якого поважала сама Моніка Ас! «Мною володіло одне жахливе, невідчепне бажання (Ш. авторові): я хотів жерти й лишитися живим. І я б ладен був грати „Лілі Марлен“ навіть на губній гармонії».

Доктор Шольсдорф перебув кінець війни так, що його можна назвати трохи не героєм: він вибрався з міста «в одне сільце на правому березі Рейну й дочекався кінця війни там, зі справжніми документами, нічим не заплямований політично, не боячись ні нацистів, ні американців. Задля повнішого маскування я став командиром загону з десятка фольксштурмістів — серед них трьом було більше сімдесяти років, двом менше сімнадцяти, у двох було відрізано ногу вище коліна, в одного нижче, один був без руки, а десятий — недоумок, типовий сільський дурник; озброєння наше складалося з кількох залізяк, а головно — з розірваних начетверо білих простирадл. Крім того, нам дали кілька ручних гранат, щоб підірвати міст. Ми виступили всім загоном назустріч ворогові, несучи в руках палиці з поприв'язуваними шматками простирадл, моста й не подумали чіпати — і здали село американцям цілісіньке. Відтоді мене вважали в селі (йдеться про бергішське сільце Ауслермюле.— Авт.) своєю людиною, весь час запрошували на всі свята, але останні два роки помічаю, що почали ставитись не так, часом навіть чую слово „капітулянт“ — це через двадцять п'ять років, та ще й після того, як я врятував їм дзвіницю, своїм життям поручившись американському лейтенантові Ерлу Вітні, що на ній нема солдатів і що вона не воєнний об'єкт. Поправішали, це точно. В кожному разі, я вже не так радо їду туди».

Ганс і Грета Гельцени майже не потребують алібі: Ганс народився тільки в червні 1945 року, і чи виявляв він у материнському лоні схильність стати «вервольфом», авт. невідомо. А Грета і взагалі народилась аж у 1946 році.

Генріх Пфайфер, якому тоді минув двадцять один рік, саме лежав після ампутації лівої ноги (вище коліна) в старовинному монастирі поблизу Бамберга, перетвореному на госпіталь. Він — за його власними словами —«щойно прокинувся після наркозу, і мене нудило, просто страх, коли раптом прийшли американці,— на щастя, мені вони дали спокій».

Старий Пфайфер, що, за його словами, «в день нашої неслави» перебував з дружиною «неподалік Дрездена», на той час уже двадцять сьомий рік (а як на сьогодні, то навіть п'ятдесят другий) тягав свою паралізовану ногу — ту саму ногу, що про неї батько Лені в 1943 році, перед своїм арештом, сказав: «я такої хитрющої ноги ще зроду не бачив».

Ван Дорн: «Я тоді гадала, що я розумніша за всіх, і вже в листопаді сорок четвертого перебралась до Тольцема, де відкупила батьківську садибу, та ще й клапоть земельки придбала — за ті гроші, що колись Губерт цілими жменями роздавав. Я весь час товкла Лені, щоб і вона їхала зі мною та народила свою дитину — від кого вона, ми так усе й не знали — спокійненько, на селі, й доводила їй, що до нас американці напевне прийдуть на два-три тижні раніше, а що ж вийшло насправді? Велике щастя, що Лені була не там. Тольцем, як то кажуть, зрівняли з землею — дали нам півгодини, щоб зібратись і вийти з села, тоді автомашинами вивезли за Рейн і вернутись ніяк не можна було, бо ж по цей бік уже стояли американці, а там, де ми,— ще німецька влада. Ні, це велике щастя, що Лені не послухалась мене. Мовляв, село, спокій, квіточки, повітря... аж воно он як: натомість ми побачили тільки величезну хмару пилюки, ось що стало з Тольцема — тепер його, звісно, відбудували, але тоді, я вам кажу, тільки велика хмара пилюки знялася!»

Кремер: «Коли забрали хлопця, я стала думати: куди ж тепер, на схід, на захід чи зоставатися тут? Вирішила зостатись: на захід нікого не пускали, тільки солдатів та тих, що мали копати окопи, а на схід? Хіба я знала — може, вони гратимуться в ту війну ще кілька місяців, а то й рік. Отож я й зосталась — у своєму помешканні, аж до другого. (Ідеться про 2 березня 1945 р., яке в певних колах, що лишилися в місті, називають просто „друге“ — Авт.). А тоді був наліт, що від нього багато людей збожеволіло чи трохи не збожеволіло; я була тоді в підвалі броварні навпроти й думала: „Світ валиться, світ валиться“, й скажу відверто: я, що з дванадцяти років, з тисяча дев'ятсот чотирнадцятого, не ходила до церкви й не дбала про попівські брехні, й навіть тоді, коли наці були нібито (підкреслення не авт.) проти попів, навіть тоді я не була за, бо все ж таки набралася досить діалектики й матеріалістичних поглядів на історію, хоча більшість товаришів у партії мали мене за гарненьку дурепу,— то я вам скажу: я тоді молилась... і більш нічого. Знов із мене полізло: „Отче наш“, „Радуйся, діво“ і навіть „Господи, помилуй нас“. Тільки молилась. То був найгірший, найстрашніший з усіх нальотів, яких ми зазнали, і тривав він рівно шість годин сорок чотири хвилини, а стеля в підвалі броварні часом аж двигтіла. Двигтіла й здригалася, майже як намет під вітром,— і все це сипалось на місто, вже майже безлюдне, сипалось і сипалось: нас у підвалі було всього шестеро — дві жінки я й ще одна, молодша, з трирічним хлопчиком, то вона тільки цокотіла зубами,— отоді я вперше побачила, як це воно буває, хоч пишуть таке часто: ті зуби самі собою цокотіли, вона нічого не могла вдіяти, навіть не помічала, а врешті прокусила губи до крові, й довелось нам запхати їй між зуби скіпочку, якийсь уламок обструганої дощечки, клепки чи що — там їх багато валялось; я думала, що вона збожеволіє, та й сама теж. Гуркотіло не дуже, тільки двигтіло а стеля прогиналась, як ото гумовий м'яч, коли в ньому дірка і його надавлювати; а хлопчик спав, бо просто втомився — спав і всміхався вві сні. Було там ще четверо чоловіків — один старий складський робітник у штурмовицькій формі — це другого! — так той наклав повні штани й трусивсь, мов на морозі. В штани намочив і вибіг геть, просто надвір — щось закричав і вибіг. З нього, певне, й гудзика не знайшли, кажу вам. Потім були ще двоє молодших, у цивільному, німці, по-моєму,— дезертири, що ховались у руїнах, а під час нальоту злякались; вони були такі тихі, бліді, і раптом — коли старий вибіг, вони... звісно, мені вже шістдесят вісім, і напевне огидно слухати, коли я вам усе по правді розказую, тоді мені було сорок три, а та молода жінка... я їх більш ніколи, ніколи не бачила, всіх чотирьох, ні хлопців, ні дитини, нікого... тій молодій жінці було, може, під тридцять... так отож, хлопці, щонайбільше років по двадцять два — двадцять три, раптом... ну як би вам сказати... запалилися, хіттю, чи знахабніли... та ні, все воно не так, і я ж, відколи мого чоловіка в концтаборі замучили, три роки й не глянула ні на кого... так отож ті двоє не те щоб накинулись на нас, цього не можна сказати, та й ми не опирались, вони не згвалтували нас — одне слово, один підійшов до мене, вхопив за груди і стяг з мене трико, а другий — до молодої жінки, вийняв скіпку в неї з зубів, поцілував її, і ми там полягали, а між нами спав хлопчик, і вам, напевне, жахливо слухати, але ви не можете собі уявити, як воно, коли шість з половиною годин підряд летять і летять літаки, падають бомби, повітряні міни, понад шість тисяч фугасок... ми просто зійшлися там усі четверо, і хлопчик між нами, і я й досі відчуваю, що в того хлопця, котрий обрав мене, в роті було повно піску, коли він мене цілував, і відчуваю пісок у своєму роті — воно ж сипалось зі стелі, бо її трясло,— і відчуваю, яка я тоді рада була, як заспокоїлась, почала знов молитись і бачу, як та молода жінка теж раптом стала спокійна, й відкинула волосся з лоба хлопцеві, що лежав на ній, і всміхнулась до нього, а тоді ми поправили на собі одежу й далі сиділи тихо; не домовляючись, повиймали все з сумок, сигарети, хліб, а молода жінка мала в сумці баночки з маринованими огірками та полуничним джемом, і ми все те з'їли мовчки, разом, наче домовились не питати, як кого звуть,— жодного слова, тільки пісок рипить на зубах, у мене пісок із рота того хлопця, а в нього, певне, мій... а тоді все скінчилось, десь о пів на п'яту. Стало тихо. Не зовсім. Десь щось падало, десь щось валилося, десь щось вибухало — адже близько шести тисяч бомб. Я кажу „тихо“, бо літаки вже не гули, і ми всі вийшли, кожне само по собі, ні слова на прощання; опинилися всі ми у велетенській, аж до неба, хмарі пилюки, диму, вогню. Я впала, зомліла й отямилась аж через кілька днів у лікарні, та все молилась, але вже востаннє. Щастя, що мене тоді не загребли попросту,— як ви гадаєте, хіба мало людей тоді попросту загребли? А як ви гадаєте, що сталося з підвалом броварні? Він завалився через два дні після того, як ми вийшли,— мабуть, стеля й далі отак вигиналась та вгиналась, мов гумовий м'яч, а тоді обвалилась. Я подалась туди, бо хотіла все ж таки глянути на своє помешкання, а там нічого, нічогісінько, навіть порядної купи грузу нема, а як виписалася з лікарні, другого дня вже прийшли й американці».

Ми вже знаємо, що Ванфт евакуювалась. Очевидно, вона набралась там лиха (оскільки вона про це мовчить, авт. не зміг установити, якого саме лиха: об'єктивного чи тільки суб'єктивного). Вона сказала тільки одне слово: «Шнайдемюль». Про Кремпа нам відомо, що він загинув біля шосе і захищаючи шосе — можливо, зі словом «Німеччина» на устах.

Доктор Генгес «подався» (Г. про Г.) «з графом, своїм начальником, у одне село, де ми могли бути певні, що селяни нас не викажуть. Перебрані під лісорубів, ми жили в простій рубленій хатці, проте з панськими розкошами; все ми мали, і навіть жінки були — самі набивалися, такі віддані графському родові. Правда, признаюся вам щиро, баварські любощі здавались мені занадто грубими, і мені весь час бракувало рейнської витонченості — не тільки в цьому питанні. Дуже тяжкої провини на мені не було, і я вже в п'ятдесят першому зміг вернутись додому, ну, а граф мусив зачекати до п'ятдесят третього, тоді добровільно з'явився до суду, але вже в такий час, коли переслідування воєнних злочинців почали потихеньку згортати. Три місяці він посидів у Верлі, та незабаром після того вже зміг піти на дипломатичну службу. А я вирішив більше в політику не пхатися, тільки служити відповідним установам своїми точними філологічними знаннями».

Гойзер-старший: «Я не міг покинути своїх будинків — адже я придбав не тільки Груйтенів, у січні й у лютому сорок п'ятого року мені пощастило купити ще два, у людей, що опинилися в дуже непевному політичному становищі. Можете, якщо хочете, назвати це „антиарізацією“ чи „ре-антиарізацією“,— ті будинки колись належали євреям, а мені їх продали двоє старих нацистів, цілком законно, у нотаря і з оплатою через банк. Цілком легальна й законна передача майна — будинків же не було заборонено продавати й купувати, адже так? Другого числа мені не довелось пережити, бо я тоді саме був на селі,— але хмару пилюки я бачив, за цілих сорок кілометрів,— величезну хмару,— а як вернувся другого дня, то знайшов собі квартиру, як лялечку, на західному кінці міста, й мусив з неї вибратись аж тоді, як прийшли англійці. Бо вони навмисне не бомбардували того району, де збиралися розміститись самі. А ті... Лені, й Лотта, і решта — кинули мене напризволяще, не сказали й слова про той свій маленький радянський рай, що вони там улаштували під землею, в склепах. Авжеж, нащо я їм був здався, такий старий — мені ж тоді вже шістдесят минуло.

Лотта взагалі показала себе досить паскудною людиною — після того, як моя дружина в жовтні померла. Почала волочитися з дітьми по місту — спершу до своїх родичів, потім до тієї повії Маргрет, а далі до знайомих, аби тільки не евакуюватись. А чому? Бо знала добре, де військові склади містяться, й не хотіла прогавити, коли їх грабуватимуть. Дідуся, звичайно, не покликали, коли грабували склад біля колишнього монастиря кармеліток. Де там! Звідти носили мішками, возили візками, й на старих велосипедах, і на покинутих, згорілих автомашинах, якщо тільки їх хоч руками можна було котити, все тягли звідти — яйця й масло, сало й сигарети, каву й одіж, і так розперезалися, що просто на вулиці смажили собі яєшню в покришках від протигазів, і горілка там лилась, і що хочете, справдешня оргія, як у французьку революцію, і жінки теж, а наша Лотта, мов фурія, поперед усіх! І справжні бої там точились — адже в місті ще були наші солдати. Я про все це дізнався аж згодом і радий був, Що завчасу вибрався з тієї квартири, бо там незабаром справжній бордель завівся, коли вони вже покинули той свій підземний рай та вернувся Губерт і почав жити з Лоттою. Ви б тоді Лотти не впізнали: то весь час була така сувора, холодна жінка, в'їдлива й гостроязика, а тоді наче змінилася враз. Під час війни ми терпіли її соціалістичний буркіт, хоч воно часом і небезпечне для нас було, те, що вона тоді інколи патякала, і що вона нашого сина Вільгельма втягла в ті червоні авантюри, нам теж не подобалося, але ми їй пробачили, бо вона все ж таки була порядна, свідома свого обов'язку жінка й мати, а потім вона, мабуть, відразу, п'ятого березня, вирішила, що вже настав соціалізм і все будуть ділити — рухоме й нерухоме майно, все на світі. Вона й справді якийсь час керувала житловою управою, спершу сама захопила ту посаду, бо решта службовців була евакуйована, а потім її й офіційно затвердили, бо ж вона таки була не фашистка, але цього, бачте, ще замало, що ти не фашист. Та один рік вона все ж таки порядкувала там і, не довго думавши, вселяла людей у покинуті вілли, таких людей, що не знали до ладу, як і воду спускати в убиральні, а у ваннах прали білизну, розводили коропів та бурякову гичку квасили. Справді, там потім знаходили по півванни гички. На щастя, соціалізм із демократією плутали недовго, і вона стала знову тим, чим була раніше: дрібною службовкою. Але тоді, в ті дні великого грабунку, вона ж сиділа разом з іншими, і з дітьми, в тому їхньому підземному раю, і хоч знала, де я живу, чудово знала, але й слівця мені не переказала. Ні, ні, про якусь дяку годі й казати, а як подумати добре, то вона ж нам навіть своє життя завдячує. Досить було нам хоч словом прохопитися, що вона ото плескала про війну та мету цієї війни, хоч одне оте її слівце „бридня“, і вона б уклепалась по вуха, у в'язницю пішла б, у концтабір, а то й на шибеницю,— і от маєте».

Можливо, комусь іще цікаво дізнатися, що Б. Г. Т. не провалився на своїх маніпуляціях із сечею, підказаних Рахеллю, вони були успішні до останку, тільки... вже не допомагали: його наприкінці вересня 44 року взяли до «шлункового батальйону», не зваживши на те, що виразка шлунка потребує не такої дієти, як діабет, і Б. Г. Т. ще взяв участь у боях — наступ у Арденнах, під Гуртенським лісом, де поблизу селища Вюрзелена попав у полон до американців, і не виключено, що він «боровся пліч-о-пліч» із перетвореним у Кайпера Шлемером. Хай там як, а Б. Г. Т. пережив кінець війни в американському таборі для полонених поблизу Реймса, в «товаристві близько 200 000 німецьких вояків усіх рангів, і я можу вам сказати, що приємного там було мало — як товариство, так і харчі, а насамперед, коли дозволите так висловитись брак можливості спілкування з жінками... одне слово, кепсько». (Зауваження, що здивувало авт. Він не вважав Б. Г. Т. за сексуально заклопотаного).

Питати Марію ван Д. про долю Груйтена, щоправда, здавалось авторові трохи нетактовним, і все ж, задля повноти інформації, він зважився на дві чи три обережні спроби, внаслідок яких почув лайку на адресу Лотти, бо та, очевидно, свого часу збудила в Марії ван Д. ревнощі. «Я просто ще не приїхала тоді з села, коли він вернувся, а то, я певна, він би шукав тієї втіхи не в неї, а в мене, і таки знайшов би, хоч я й старша за неї на тринадцять років. Але ж я попала за Рейн — навіть, можна сказати, за Вуппер — і сиділа в тій вестфальській норі, де вони нас, рейнландців, не дуже ласкаво вітали, бо вважали за розбещених, розпещених, зіпсутих ласунів — а американці до нас туди прийшли аж у середині квітня, і, думаєте, легко було тоді добутися на захід, за Рейн? Просто неможливо! Отож я мусила лишатись там до середини травня, а Губерт вернувся додому вже на початку травня і, певне, зразу заліз у ліжко до Лотти. І коли я приїхала, вже нічого не можна було вдіяти. Було вже запізно».

Лотта: «Мені вже все перемішалось у голові, що робилось у лютому й березні сорок п'ятого і потім, аж до початку травня. Так багато всього сталося, що годі охопити оком, навіть тоді, коли ми в самій гущі були. Звичайно, я нагарбала, чого могла, коли грабували склад у Шнюрергасе, тому завулку біля колишнього монастиря кармеліток, і вже тоді воліла вдатись по допомогу до Пельцера, а не до мого вельмишановного свекра. Скільки всяких проблем довелось нам тоді розв'язувати! Я мусила подаватися кудись із квартири, зоставатись там могла сама тільки Лені, але ж їй лишилося кілька днів до пологів, і ми не могли покинути її саму, отож і перебрались усі до того „підземного радянського раю“, як він каже. Тоді вже виявилося, що батько дитини росіянин, але так по-дурному склалося, що записати її довелось на іншого, бо Лені ще з вересня чи жовтня сорок четвертого одержувала материнську картку — це Маргрет напоумила, просто підказала їй прізвище одного солдата, що вмер у госпіталі, якийсь Єндріцкі. Вони занадто поквапилися з цим ділом, навіть не з'ясували спершу, чи не був той небіжчик Єндріцкі жонатий,— і міг би з цього вийти великий скандал із його дружиною, ще й дуже гидкий скандал, як на мене, бо як собі хочете, а не годиться накидати покійникові таке. Ну, це діло я змогла залагодити, коли мене військова адміністрація з середини березня поставила завідувати житловою управою. Тоді я мала й бланки, й печатки, й доступ до всіх інших установ і змогла вернути дитині справжнього батька — Бориса Львовича Колтовського: адже всі міські установи тулились тоді в трьох кімнатах, і ви самі розумієте, що це було неважке діло — забрати батьківство в того сердешного Єндріцкі й уладнати все як слід. Та все це робилося вже після другого, коли наші німецькі ідіоти нарешті всі забралися геть — вони ще й шостого числа вішали в місті дезертирів, перше ніж відступили й висадили за собою міст. Аж тоді прийшли американські війська, і ми нарешті змогли вернутися додому з того „підземного радянського раю“, але й американці не могли нічого добрати в розгардіяші, вони, мабуть, і самі перелякались, побачивши зруйноване місто — декотрі навіть плакали, надто кілька жінок, перед готелем, що біля собору. А скільки тоді всякого люду висипало зі схованок: німці-дезертири, і росіяни, і югослави, поляки, робітниці з Радянського Союзу, втікачі з концтаборів, навіть кілька євреїв — добери там, хто з них був проти фашизму, а хто за, і кого в який табір укинути. Ті американці, певне, уявляли, що їм буде дуже просто з'ясувати, хто був нацист, а хто ні, але насправді не так воно було просто, як вони по-дитячому наївно гадали. Все треба було розібрати, розсортувати,— та коли нарешті прийшов Губерт, десь так на початку травня, то вже більш-менш видно було, що і як,— більш-менш, кажу я, і не приховую, що тоді я багатьом досить щедро помагала довідками та печатками, бо інакше навіщо ж ті печатки та довідки? Губерт, наприклад, прийшов у італійській солдатській формі, йому добули її в Берліні товариші, що з ними він копав окопи та розчищав тунелі метрополітену,— вони правильно вирішили, що йти на захід німцеві з ув'язнення надто небезпечно, адже між Берліном і Рейном ще чимало було нацистських гнізд, де б його враз повісили, а щоб іти в цивільній одежі, він був занадто молодий, і в свої сорок п'ять років він би неодмінно попав до когось у полон — до росіян, англійців чи американців. Отож він вирушив як італієць, хоча й це, звісно, не бозна-яку безпеку гарантувало, та все ж досить мудро придумано: італійців наці тоді зневажали, та й годі, не хапались відразу вішати їх, а про це ж бо й ішлося, щоб не попасти зразу на шибеницю чи до стінки, це ж бо й була вся проблема, і таки справді йому пощастило добитись додому В тій італійській формі та зі своїм „не розумій німецьки“ — хоча, звісно, знов же невелика радість була б, якби його через ту італійську форму поперли до Італії, а там викрили! Це теж могло йому голови коштувати. Ну, якось-таки він пробився, прийшов додому, веселий, бадьорий, бадьорішого чоловіка годі було й уявити, повірте мені. Він так і казав нам: „Дітки, я твердо наважився дожити свій вік з усмішкою на устах“. Обняв нас усіх, Лені й Бориса, онукові зрадів просто до нестями, і Маргрет обняв, і моїх дітей, і мене, звичайно, а мені сказав: „Лотто, ти ж знаєш, що ти мені до вподоби, та й я тобі, здається, подобаюсь. Чом би нам не жити разом?“ Отож ми зайняли три кімнати, Лені з Борисом та дитиною теж три, Маргрет одну, а кухня була спільна, і ніяких проблем у нас не виникало, ми ж таки були розважні люди й мали все, що треба, всю спадщину славного німецького райху зі Шнюрергасе, а Маргрет зі свого госпіталю ще й медикаментів натягала; ми вирішили, що Губертові краще й далі ходити в тій італійській формі, тільки, на жаль, я не змогла добути йому італійського посвідчення особи, що він сам узяв собі у військовій адміністрації довідку на італійське прізвище, яке вже йому Борис підказав,— Мандзоні, єдине італійське прізвище, відоме йому: напевне, він читав якусь книжку цього Мандзоні. Об'явитись Губертові як відпущеному в'язневі не випадало, бо він же, власне, вважався не політичним, а карним, а американці в таких речах були досить прискіпливі. Вони теж не хотіли, щоб справжні карні злочинці бігали на волі, а як ти їм утлумачиш, що він, по суті, все-таки був політичний! Отже, ми й вирішили: нехай краще він буде Луїджі Мандзоні, італієць, що пристав до мене в прийми. О, тоді доводилося з біса пильно стерегтися, щоб не попасти до якогось табору, нехай навіть для репатріантів. Бо ніхто не знав, куди, кінець кінцем, вивозили людей з тих таборів. Ну, і якось ми перекрутились до початку сорок шостого, а далі американці вже не так намагалися засадити кожного німця в якийсь табір, а незабаром прийшли англійці, та й, власне, я і з тими, й з тими вміла поладнати. Звичайно, багато хто дивувався, чом ми з Губертом не одружилися — адже я була вдова й він удівець, і дехто казав, ніби я через пенсію не хотіла, та це неправда. Просто... як би це вам пояснити... просто ми побоювались назавжди зав'язати світ одне одному, як воно буває в шлюбі. Тепер я шкодую, бо потім діти мої зовсім підпали під свекрів вплив. А от Лені була б радісінька одружитися з Борисом, та й він з нею, але ж Гм не можна було, бо він не мав ніяких документів, а об'являтись як росіянин зразу не хотів, бо хоч дехто з них зразу влаштувався непогано, але більшість, не питаючи згоди й не кажучи, що їх там чекає, загребли й повезли додому, до рідного Сталіна. У нього, правда, була німецька солдатська книжка, добута Маргрет, на ім'я Альфреда Бульгорста, але знаєте, що чекало тоді молодого, двадцятичотирьохрічного здорового німця, хоча й трохи дистрофічного? Зінціг або Вікрат — а такого ми нізащо не хотіли. Бо там, самі розумієте, життя теж не гарантувалося. Тому він здебільшого сидів удома, і побачили б ви їх обох із їхнім синочком: чисте тобі святе сімейство. Він був певен, що жінки за три місяці після пологів ще не можна чіпати й за шість місяців так само, отож вони півроку жили, як Марія з Йосифом, хіба, звичайно, поцілуються коли-не-коли, а то тільки й знали, що на дитя милуватися! Вже так його пестили та панькали, і пісеньок йому обоє співали: а тоді почали трохи зарано, ще в червні сорок п'ятого, вечорами виходити на Рейн гуляти — до комендантської години, звичайно. Ми всі їх остерігали, і Губерт, і я, і Маргрет, але вони не хотіли й слухати: щовечора на Рейн. Та й справді там гарно було, і ми з Губертом теж часто ходили з ними, сиділи всі над річкою й тішилися тим, чого, власне, не знали вже дванадцять років: миром. На Рейні жодного судна не побачиш, тільки затоплені, мости зруйновані, лиш кілька перевозів та американський військовий міст — знаєте, іноді думається, що краще було б ніяких мостів і не будувати, а лишити наш зарейнський край відокремленим від Німеччини. Та не вийшло так... і з Борисом не вийшло нічого: одного вечора в червні його схопив американський патруль, а він, як на лихо, мав у кишені ту свою солдатську книжку, і вже не можна було нічого зробити: не помогли ні мої знайомі американські офіцери, ні американські приятелі Маргрет, не помогло навіть те, що я пішла до військового коменданта міста й розказала йому все про Бориса, всю ту заплутану історію; Бориса не відпустили. Спершу здавалося, що воно не так і страшно: мовляв, вернеться з американського полону як Альфред Бульгорст, коли вже не хоче додому, до Радянського Союзу. Звичайно, в американському таборі не рай був... Але ми не знали ще одного: що американці влітку почали передавати полонених німців французам — чи, може, краще буде сказати „продавати“, бо вони брали компенсацію в доларах за утримання в таборі,— і що Борис таким чином попав на роботу до шахти, в Лотарінгію, а він же ще був досить кволий: хоча завдяки Лені чи то завдяки її заставленому будинкові й не зовсім охлялий, але ж іще не дуже міцний... і побачили б ви тоді Лені! Сіла на старий велосипед і подалася його шукати. Через усі кордони між зонами й навіть країнами перебиралася, й у французькій зоні побувала, і в Саарській області, і в Бельгії, звідти знов до Саарської області, далі до Лотарінгії, все їздила від табору до табору, питала в комендантів про свого Альфреда Бульгорста і благала за нього, мужньо, вперто, немовби не знала чи не хотіла знати, що в Європі військовополонених німців було, може, п'ятнадцять чи двадцять мільйонів: аж до листопада все їздила велосипедом, вернеться додому по харчі й знов їде. Я досі не знаю, як вона примудрялась переходити всі ті кордони й вертатись назад зі своїм німецьким посвідченням, бо вона нам нічого не розповідала. Тільки співала нам іноді — синочкові своєму вона весь час співала: „Святий вечір, боже, нині, а в малій нашій хатині і убозтво, й холодище, та й надворі хуга свище, зійди до нас, боже, з неба, бо нам тебе справді треба“,— і всяких таких пісень, аж сльози, було, навернуться, коли слухаєш. Вона разів кілька отак переїхала через увесь Ейфель, і на той бік, в Арденни, і знов назад, від Зінціга до Намюра, від Намюра до Реймса, звідти до Меца, тоді до Саарбрюкена, й ще раз до Саарбрюкена. Це було теж не таке вже й безпечне діло з німецьким посвідченням вештатися в тому куточку Європи... І що ж ви думаєте? Знайшла вона свого Бориса, свого Єндріцкі, чи Полтавського, чи Бульгорста — вибирайте яке хочете прізвище. Знайшла його, на кладовищі знайшла,— задавило його в залізному руднику десь у Лотарінгії, між Мецом і Саарбрюкеном. Отак вона в двадцять три роки, по суті кажучи, втретє повдовіла. Відтоді вона мов закам'яніла, наче статуя зробилась, і нас то жаром, то холодом усипало, коли вона, бувало, ввечері заспіває над синочком ті слова, що так любив його батько:

Могильний мармур в сивині,

Ми сидимо сьогодні тут,